А що у Ліни? Знову будні, знову бомби, знову цей остогидлий льох… Ось лише вона не така дурна, аби безкінечно в ньому киснути! У неї є секрет, вона знає, де ще можна сховатися від бомб. Там, надворі, все звично гримить та ухає, а тут, близенько, бігає мама, шукає її, кричить, плаче. Хитра Ліна мовчить, як мишка, береже свою таємницю. Та її криївка виявляється не надто надійною: зненацька довга, аж до підлоги, скатертина злітає вгору, проривається спалахом світла й оскаженілою від страху та злості мамою, яка вишкрібає з-під столу Ліну, чіпко вхопивши її обома руками за червоне плюшеве пальтечко…
— Мені здається, я знаю недостатньо поганих слів. Хочу знати більше…
— Так, це серйозна проблема, — прочунююсь я від своїх думок, допиваю вже охололе какао.
Насправді це не серйозна проблема: вдома співчутливий тато навчить Андрія нових поганих слів, щоб він не почувався невігласом (і наш син лаятиметься, як дідусь Довлатова, — страшним бетонним словом АБАНАМАТ. От же ж, хоч би до садочка його не доніс…) А поки збуджене щеня в шапці з пухнастими вухами стрибає довкола мене, виляє хвостом, лиже у щоки, готове бігти куди завгодно, на край світу, на червоне світло. Стій, чекай, не так швидко! Ні, швидше, швидше, — всім своїм виглядом відповідає він і тікає від мене.
Тримаюся поглядом за яскраву фігурку, що балансує на мокрому льоду, носиться, ганяє голубів, намотує кола повз солом’яні скульптури різдвяної композиції на клумбі. Цю куртку ніколи не згубиш у натовпі (з тим і купувалася), але раптом я завмираю — щось наздоганяє, зупиняє мене. Ой. Стою, мовчу десь посередині між хлопчиком у червоній куртці й дівчинкою в червоному пальто… Між іншим, Ліні було три з половиною роки в червні тисяча дев’ятсот сорок першого. Андрієві — три з половиною роки було в листопаді дві тисячі тринадцятого. Що маю робити тепер із цими «точними римами»?
По завершенні окупації Києва Ліна з мамою повернулися додому, на Госпіталку. Мама знову ходила «собачою стежкою» на роботу до редакції. Ліна мала купу вільного часу — тинялася з друзями по руїнах, шукала там кольорові скельця й обривки лахміття, з яких можна було потім пошити сукенку ляльці, ходила їсти до їдальні в бараку — бідний прозорий суп, який давали винятково дітям і винятково по карточках… І були — вже потім — перший клас Ліни з принизливими, зшитими з блакитного паперу та розлініяними власноруч зошитами, і її улюблений виміняний на товкучці за лампочки та сірники портфелик, на якому так весело було взимку з’їжджати вниз по Карла Лібкнехта, і походи з мамою на розбори зруйнованих будинків, і той особливий дім на Прорізній, куди Ліна зайшла, підвела голову й побачила — у вузькому колодязі п’яти розвалених поверхів, серед вивалених нутрощів кімнат, обривків шпалер, навислих балок, — це сліпучо синє небо…
А я все зупиняюся, чомусь прокручую плівку назад, до низки крупних планів — ось Ліну з мамою люб’язно запросили на показову страту плінних німців. Поблизу Бе- сарабської площі стоять шибениці (стоять ще з тих часів, коли німці регулярно вішали на них та довколишніх ліхтарях нещасних киян). Не ходити тепер на такі своєрідні акти розплати неможливо — спершу по дворах розвішують оголошення, потім міліціонери ретельно перевіряють ці двори на наявність прогульників. Вони з мамою слухняно стоять у натовпі, люди збуджено шепочуться, починається найцікавіше. Але як шкода — Ліна вже не бачить нічого! Мама з силою тримає її голову в подолі власної сукні й не-дає ніякої змоги випростатися!
Усе, перед очима чорно — затемнення. Титри ще не почалися, і глядач залишається віч-на-віч із самим собою, щоб про все подумати. Я стою разом із Ліною й думаю — вже незабаром тут, на цьому самому місці, де спочатку німці вішали киян, а потім кияни вішали німців, поставлять пам’ятник Леніну. А ще за якийсь час — за законами кругообігу ідолів у природі — його знову не буде в моєму Києві… Що потім? Подейкують про встановлення монументу Богородиці на цьому поганому місці (та не дай же…) Ну, гаразд, а потім? Потім?
Багато, дуже багато питань.
Як просто було колись. Ось наші, а ось німці. Ось герої, а ось вороги. Вчера под мостом поймалі Гітлєра с хвостом. Ура-ура. Все легко і ясно (і ще нічого мені не відомо про підірвані «нашими» в Києві мости, нафаршировані вибухівкою центральні вулиці та інші стратегічні об’єкти, частину з яких було вчасно розміновано німцями, але не Хрещатик, ні, не десятки древніх вулиць, які зжерла та страшна вереснева пожежа… Що й говорити про все інше).
Як непросто стало тепер. Чорно-білі історії з минулого життя раптом знову набрякли кольором, дієсловами теперішнього часу, новими суперечливими подіями, чорними від пережитого або нахабними біженцями, маленькими сиротами з сухими очима, болем, голими цифрами, щоденними втратами, розбомбленими сучасними будинками, моїми навіки згаслими ровесниками із пострав- матичним синдромом. Звідкись я знаю тепер, що таке кевлар, чим відрізняються хороші берці від тих, котрими екіпірують солдат у нашій армії, на яку дальність лупа- шить арта, скільки коштує снаряд «Граду» чи «Смерчу», як виглядає карта бомбосховищ Києва або що означає це дивне куце слово — кукса… Але ні, я не знаю, що відповідати на прості питання хлопчикові й «дівчинці», яка щодня ходить тепер, у свої майже вісімдесят років, плести маскувальні сітки для фронту XXI століття. Я дивлюся це кіно, намагаюся бодай щось зрозуміти в його потаємних знаках, — але з деяких пір перед очима в мене чорно: хтось із силою тримає моє лице і не дає мені вивільнитися.
Ну, годі, ходімо додому. Ні, ні, не додому! Розумію, згодна, аби лише ти не прокис дорогою. Втім, він несподівано добре тримається — ми знову майже на рівних довго петляємо звивистими вуличками, граємо у слова, говоримо про все на світі і ні про що конкретно. Андрій змушує мене ходити, багато ходити (менше думати). Куди завгодно, лиш би йти — в гості, до басейну, на ринок, до Замку Річарда… Останній пункт — частина щонедільної забавки — Андрієвої посвяти у «справжні кияни». Нарешті моя генетична ніжність до цього міста знайшла чергового вдячного реципієнта. Варто лише трохи здобрити наші маршрути деякими таємничими деталями — і збуджене веселе щеня вже готове бігти куди завгодно, не зупиняючись нізащо, ніколи, аж так, що після попередньої прогулянки вже вночі нас раптом розбудив голос: «Умикайте світло, відкривайте шафу, діставайте речі. Ми йдемо до Замку Річарда шукати привидів! Я думаю, вони там точно є. А якщо нема, то як ті будівельники зробили, щоб у трубах вив вітер? Ну, збирайтеся! Ми ж на тій горі бачили підвал. Там точно є підземний хід до замку! А повалене дерево, його не мі-і-іг так просто повалити вітер!» Ну ясно, що не міг. Та це ж смішно, їй-бо. Ви ще скажіть, його норвезький вікінг повалив.
Швидше, швидше біжимо таємними стежками, лисими горами, глибокими ярами, вслід за відьмами, привидами, химерами, уагагага!.. І навіть узимку це місто надихає. Приємно відчувати під підошвами гострі виступи бруківки, зупинятися поглядом на знайомих, як власні п’ять пальців, або нещодавно відреставрованих будівлях, проминати не знищені з голодних інститутських часів точки з чебуреками й пиріжками, нові кав’ярні й хостели, старі безмовні церкви…
Не знаю напевно, коли, з чого почалася ця наша з містом пристрасна любов. Моє дитинство минуло на Святошині, у мікрорайоні з простуватими рисами обличчя: однакові сірі хрущовки, безладні двори, давно не фарбовані гойдалки, стадіони, приватний сектор, високі паркани з виламаними дошками, нікому з батьків не відомі стежки між гаражами, вздовж річки-смердючки в обскубаному гайку аж до найбільш захопливих покинутих чи недобудованих об’єктів, де поміж сірих бетонних порожнин так лунко звучали наші з друзями голоси. Все поступово тут розбудовувалося, спрощувалося ще очевидніше до рядів однакових багатоповерхівок, — але вкупі з не до кінця знищеними рештками елегантних старомодних дач початку XX століття, і цими соснами, і цими білками, і цими несподівано великими галявинами кульбабок чи заростями дикого винограду по наших дворах цей район лишив у мені більше теплих спогадів, аніж навпаки.
