— А той череп міг десь тут залишитися?
Думаю, міг. Зненацька підкравшись іззаду, вітер лізе під наші куртки, неприємно лиже язиком усе, що дістає. Червоний ніс крадькома ховає соплі в рукаві. Треба було б уже спускатися («ти же ма-а-ать»), але ми, закам’янілі, уважно дивимося згори вниз на те, як лялькові трамвайчики ліниво повзуть вузькими лабіринтами Подолу, схожого з цієї точки на великий макет. Бліде зимове сонце тихо блукає зеленкуватими, блакитними, охристими стінами делікатних будинків минулого й позаминулого століть. А той набичений бетон, ті заводські труби, те холодне скло свіжоспечених подекуди бізнес-центрів ми не бачимо, ні.
Колись Андрій уже бував на Щекавиці. Однієї новорічної ночі двоє причмарених батьків витягли по заметах на гору дитячого возика, щоб відіслати до космосу списочок своїх простих бажань — звідси до адресата було ближче, ніж із Лук’янівки; принаймні, так нам здавалося. Андрієві було два роки, але він також не спав — крутився в колясці й несамовито кричав: «Салюти! Салюти!»
Усе швидко змінюється, з деяких пір ми всі вже не любимо салютів. І список наших бажань нині скоротився приблизно до одного.
Ну, годі, я же ма-а-ать, ходімо. Крок за кроком повземо по мокрій, та все ж не до кінця розталій землі, чіпляючись руками за чорні кудли минулорічної рослинності. Нарешті дістаємося вузенького таємного ходу між гаражами й випадаємо з цього астралу назад у теперішнє. Щоправда, назвати Олегівську вулицю звичайним виміром також язик не повернеться. Десь тут зупинився час, я це точно знаю. Ну, принаймні нагорі, в цьому глухому закуті сірого дворового спокою: старенькі куці хрущовки, на мотузці запрана квітчаста білизна, довічно знерухомлені трупи машин, сміттєбаки із суцвіттями різномастих котів, горби погребів за дитячим майданчиком виразно пахнуть моїм, не Андрієвим дитинством.
Я тягну його вперед слизьким асфальтом — і раптом згадую: ну, так, у моєму святошинському дворі на початку дев’яностих теж були ще вуличні, рудиментарні як для сучасного міста льохи. Іноді їхні темні гнилі пащі розмахалися — сусіди виносили безцінні занички буряків і картоплі й ретельно зачиняли двері на замок. Одного разу батько добре знайомого мені хлопчика з сусідньої п’ятиповерхівки прийшов, бряцаючи порожнім відром, до свого льоху і знайшов його відчиненим — усередині хтось копошився. Господар підвалу був простим дядьком, не кращим і не гіршим за абсолютну більшість батьків сусідських дітлахів, але в раптовому пориві страшної люті побив злодюжку, звичайного бомжа, і той несподівано помер — серце не витримало. Дядько надовго сів; пам’ятаю його вічно втомлену безбарвну дружину, що кілька разів носила моєму татові всіляку техніку на ремонт (нам весь двір носив) і розплачувалася тортами — жінка працювала на кондитерці. Жирні кремові троянди мали смак свята, а ще зовсім трохи нагадували про смерть. І бідність…
Ми помалу спускаємося безлюдною вулицею донизу і знаходимо біля одного з парканів невеличкий свіжий насип землі. «В па-мя-ть о Жор-ке», — читає Андрій по складах підпис на надгробку, зробленому з картонки. Ніс — шморгає, голова — думає.
— Хто такий Жорка?
— Схоже на те, що це могилка якоїсь тварини.
Погляд раптом прояснюється.
— Я знаю! — збудження першовідкривача вихлюпується через край. — Це могила коня князя Олега! Дивись, його звали Жоркою!
А ви кажете — норвезький епос.
Просто посеред зими Київ нині м’яко пахне весною, брудними подихами машин, шаурмою, імбирними пряниками. Новорічні свята тривають-ніколи-не-завершуються. Ми проходимо повз Житній ринок, пливемо тихими вузенькими подільськими вуличками, втрапляємо раптом до бурної течії Контрактової площі й зупиняємося, трохи приголомшені,- купити какао в кіоску, перевести подих. Неподалік від нас голосно кричить музика, жаряться шашлики, мліє запашний глінтвейн — різдвяний ярмарок вирує, готується до вечірнього концерту. Я акуратно беру паперові стаканчики з Андрієвим улюбленим напоєм, незвично присмаченим апельсином та корицею, і поспішаю до нього на лавку. Ми сидимо, роздивляємося перехожих, нам шоколадно в роті й доволі добре на душі.
Несподіваним атракціоном звідкись виринає ватага колядників. Усе майже по-чесному — змовницький вигляд, гучний регіт, чорнобривий чорт, червоногуба коза, звіздар із обклеєною оракалом зіркою, міхоноша з чималим наплічником, смерть у білій халамиді, з-під якої стирчать джинси й кросівки. Мій син на мить завмирає, проводжає захопленим поглядом цю різнобарвну зграйку, що ввалюється до найближчої кав’ярні весело трусити чиїсь емоції та гаманці.
— З косою, це смерть? — уточнює. — Клас.
Він любить розмови про смерть. Ця тема в усій своїй варіативності неабияк тривожить Андрієву уяву і будить фантазію. Відверто кажучи, ми не одразу до цього звикли.
— Тату, ти помернеш? — одного разу за сніданком уперше спитав він.
Ми застигли.
— Помру? Ну, колись, коли буду дуже старий.
- І мама померне?
— Мабуть…
- І я?! — усвідомив раптом і вражено завмер над кашею.
Багато, дуже багато питань. І так мало відповідей.
А коли всі люди помернуть, що їхні будинки без них робитимуть? А іграшки — кому вони потім дістануться? А дитинка як потрапляє до жінки в живіт — через пуп залазить, чи що? Ця дитинка спершу десь померла, а потім обрала собі нових батьків? А якщо після смерті нічого не буває? Може, людина помирає і просто перетворюється на тінь? Як зробити, щоб смерті не було?
Я не знаю, що йому відповідати. Я й сама про це мало знаю.
Пам’ятаю, як у п’ятому, здається, класі вперше побачила мертву людину. Хтось приніс до школи звістку — в сусідній общазі дядько викинувся з вікна, уявляєте?! Був урок музики, ми по черзі просилися вийти до туалету і стрімголов вибігали зі школи подивитися на мерця. Від швидкого бігу серце калатало й вистрибувало з-під шкільної форми — на все-про-все було хвилин п’ять. Я залетіла до гуртожиткового двору, прослизнула крізь гурт таких самих цікавих до видовищ, але дорослих людей і зупинилася. На асфальті лежало щось, накрите простирадлом. Із-під тканини стирчали босі ступні не те, щоб білого, ні… найточніше сказати — ніякого кольору. Ці ноги глибоко вразили мене. Була вже яскрава весна, сонце радісно кричало, заливало двір багатоступінчастим градієнтом, переливалося відтінками. А ноги лежали, явно більше нікому не належали, й колір у них закономірно зупинився, застиг, утік (куди?).
Відтак я час від часу зустрічала його сліди на дворовому асфальті, перелякано спиняючись із розгону перед доріжками незмінно червоних гвоздик, рідше — тюльпанів або троянд. Ці квіти були ще живі, але я точно знала — їх категорично не можна було чіпати руками або наступати на них, як і на тріщини в асфальті (бо мама помре!). Ми, діти, розуміли: десь тут була смерть і залишила свої мітки — червоні на чорному.
…Вона приходить у масці й проминає всі шість кольорових кімнат, щоб дійти до останньої, сьомої — чорної зали із червоними вікнами. Принцові Просперо не варто було б так наполегливо переслідувати найзагадковішу маску на його веселому карнавалі. Принце, знай — вона озирнеться, одного разу вона неодмінно озирнеться! Ну от. Уже…
Мені більше тридцяти років, Андрієві нині — менше п’яти, але деякі відкриття приходять до нас синхронно.
Ця дата — двадцяте лютого дві тисячі чотирнадцятого року. Так, її ні для кого не потрібно розшифровувати. Того дня, як і кілька попередніх, я виконувала функцію подай- принеси в лікарняному відділенні, куди безперервним потоком везли поранених і з усіх боків стікалися сотні звичайних людей із ліками, ковдрами, білизною, бульйонами, борщами, пирогами, перетертими дієтичними супчиками в банках, дбайливо загорнутих у рушники й газети. Переламані, фіолетові від синців, вигаслі після операцій хлопці лежали в палатах, соромилися своїх тіл і катетерів, дивилися в стелю, відмовлялися їсти, відмовлялися вірити. А нових поранених (це химерне несучасне слово тоді ще так гостро різало слух) везли і везли, везли і везли… По коридорах шурхотіли уривки чуток між волонтерами та швидких розмов смертельно втомлених і, насправді, розгублених лікарів. «Ампутація… Так, напевно». «Куля залетіла через рот і вийшла з потилиці». (Куля? Ампутація?! То ж ми немов на якійсь війні. Отямтеся, друзі, ну, це вже перебір, XXI століття все ж таки!) Ми всі тоді були, як у тумані, пробиралися в ньому навпомацки, але мовчки робили належне — збирали приносини в киян, сортували продукти й ліки, годили чим могли замученим хірургам, розносили бульйон і свіжі шкарпетки по палатах…
