Допіру повертаючись із подібної сієсти до гімназії, ми помічали, наскільки малий наш шкільний стадіон — майдан, витятий у схилі Валів та ідеально витоптаний. Стадіон був обгороджений лише невисокими кам’яними тумбами, з’єднаними грубими залізними штабами. Жодна, звісно, не перешкода, але цього кордону не вільно було порушувати. Тож нам доводилося використовувати цей замкнутий простір, не оминаючи ні сантиметра. З боку вільного світу приходив продавець тістечок і разом із ними постачав нам солодкість азарту. Двоє з нас платили йому по п’ять грошів, а він, значуще побрязкавши мідяками в кишені бруднуватого фартуха, витягав жменю монет і лічив: «пара — не пара». Той, хто відгадував, негайно з’їдав десятиґрошеве тістечко. Мені ж заборонялося їх їсти. Адже можна було отруїтися — так стверджував батько. Я йому не заперечував, хоча всі моя колеги якось лишалися при доброму здоров’ї. Під самим муром гімназії збігала зі схилу кількаметрова забетонована ринва. Ми стирали на ній підбори й підошви: без упину, себто від дзвінка до дзвінка, ковзалися, видряпувалися вгору, з’їжджали й знову видряпувалися. Поза тим, ми порозхитували всі штаби, намертво зацементовані в бетонні тумби, пообдирали (ледь не сказав — пообгризали) кору з усіх дерев довкола стадіону, коли бавилися в колективного абата Фаріа з повісті Дюма. Якби можна було сконцентрувати енергію всіх гімназистів світу, напевно, вдалося 6 перевернути землю й висушити океани, але спершу треба було б це якнайсуворіше заборонити.

Я накидав тут щось на кшталт есеїв під назвою «Гімназія як субкультура» та «Гімназія як стихія». Але вона була ще дечим іншим, а саме — суспільством. Безперечно. Як і кожне суспільство, ми мали легальне право обирати на демократичних засадах орган самоврядування зі старостою на чолі, зі скарбницею, скарбником (яким якийсь час був я) і черговими на уроках. Існувала й інша форма законности, уже автономна, яка поставала та існувала сама по собі. В ієрархії цієї форми були дві чітко визначені посади — штурпака і класного блазня. Штурпак призначався за вироком класу — неофіційним, але безапеляційним. Ідеальним кандидатом був хтось товстий, незграбний, кого можна було легко й несмертельно цькувати — тільки так, аби він не забував, ким є. Якщо кандидат мирився з такою номінацією, то міг собі жити зовсім пристойно. У кожному класі зазвичай був тільки один штурпак, наче більше їх число виставляло клас у непривабливому світлі. У нашому класі впродовж довгих років цю посаду обіймали одразу двоє, однак виняток лише підтверджував правило — адже йшлося про близнюків, братів Ф., які були нібито одною особою у двох ходячих тілах. Отже, вони були єдиним штурпаком, тільки подвійним. Такий наш присуд провокував цікавий родинний розбрат, адже підбурював їх одне проти одного. Не раз після довгого братерського перешіптування в кутку близнюки починали битися, як можуть битися тільки штурпаки: наосліп молотити кулаками, видирати волосся й слізливо гарчати. Коли брати хворіли, per procura[35] роль штурпака переходила до грубасика З. Він був страшенно уразливий, мав щічки, ідеальні для щипання, і як водночас товстий і недовірливий, чудово надавався до «витискання». Це полягало у тому, що до штурпака, який нічого не підозрює, підсідали з обох боків парти (спеціальної парти для «витискання») і по команді, упираючись ногами в долівку, а руками в кришки, стискали нещасного, аж йому тріщали ребра, а очі лізли рогом. Зрештою, штурпака ніколи не били надто сильно — збиткування з нього не вважалося ознакою доброго смаку.

Розглядаючи класне суспільство під лупою, можна виявити, що особливо непокоїлися ті учні, які інстинктивно розуміли, що вони є вірогідними кандидатами на посаду штурпака і що, безперечно, обіймуть її, щойно вона звільниться. Саме вони найбільше знущалися з патентованих штурпаків, аби виразно відмежуватися від них купою войовничо відважених їм стусанів і кпинів. Вони відчайдушно намагалися протистояти власному потенційному штурпацтву, зрештою, дуже наївно, бо гідні представники класу взагалі не звертали уваги на парій.

Штурпаком ставали за вироком і загальним присудом, натомість блазнем — завдяки особистим заслугам та активности. Вроджений хист мусив поєднуватися з відповідними амбіціями до цієї посади. Блазнем ставав той, хто вмів розвеселити клас одним недбало зроненим словом, приліпити влучне прізвисько, а насамперед виглуплюватися під час відповіді. Посада була складна, адже вимагала балансування між класом і табором супротивника. Не можна було стати блазнем надовго, бо такі постійні акробатичні трюки вимагали неабиякої вправности.

Якийсь час у нашому класі чимось на кшталт блазня був Мецьо П., який мав важкий гумор і ще важчу руку. Коли його викликали, він зазвичай грав вар’ята так, що це виглядало знущанням із педагога. Особливо був безжальним до молодих учительок, асистенток професорів, які деколи й самі проводили уроки. Мецьо був вульгарний і я його не любив. Він сидів на останній парті й часто прикидався, що недочуває, аби йому повторили запитання. Брехав також знаменито: із безсоромною щирістю зазираючи в очі, докладно перераховував геть неймовірні причини, які перешкодили йому вивчити урок. Чим брехливіші були його виправдання, тим докладніше він їх переповідав. Він викликав сміх, але не з власної персони — такі спроби зупиняв негайним прикликанням своєї свити. До неї входило кілька інших відступників — віслючків, які з погляду педагогіки являли безнадійний випадок. Мецьо був їхнім porte-parole[36] навіть їхнім інтелектуалом, хоча й не ватажком, бо ж вони не цікавилися ні гумором, ані тіснішими контактами з класом. Ми відчували в них гостей з іншого, позагімназійного світу, з цілком іншої сфери. Ми для них були дітваками. Такий собі В., наприклад, часом просив, аби хтось із нас спробував його задушити. Ухоплений за горло, він опирався самим лише дерев’яним напруженням м’язистої шиї. Коли в середній гімназії ми зацікавилися проблемами сексу, змагаючись у вербальній порнографії і скатоманії[37], аби заступити досвід теоретичною красномовністю, вони до таких розмов навіть не долучалися. Адже для них це був щоденний хліб, рутина, ледь не фах. З розпачу ми незліченну кількість разів вигукували найбрудніші лайки, однак відчували, як ґрунт чоловічого самоствердження втікає з-під ніг. Цікаво, що я краще, ніж обличчя, пам’ятаю їхні руки й портфелі — руки дорослих чоловіків, важкі й нерухомі, пожовклі від нікотину, з уже затвердлими жиляками на ребрах долоні, зі шрамами не від якихось там ножичків, набутими під час забави. Шрами на їхніх руках не мали нічого спільного з забавою, а портфелі — з витертої до брудної чорноти шкіри, напіврозвалені, з давно обдертими ручками, з дірками на місці скобок, схудлі з боків, бо в них не було нічого, крім сніданку, — зраджували, що власники тривалий час змушували їх до суворої служби. Ці портфелі бували й футбольними ворітьми під час прогулів, і подушками під голову на Кайзервальді, і навіть снарядами. Я гадаю, такий портфель-ветеран не зашкодило б умістити в музейній вітрині, поряд із партою.

Я мав багато приятелів, і навіть досить близьких, але жодного друга, якому можна було б звірятися в найінтимніших справах. Я любив Юзека Ф., у якого почали прокльовуватися вуса вже у молодшій гімназії нового типу. Це був прекрасний математик. Його вбили німці. Імпонував мені й інший однокашник, Зигмунт Е., прозваний Пунцьом. Цікаво, що я пам’ятаю його не з-за парти, не з класу, але зі стадіону. Син убогих батьків, він пробив собі дорогу до гімназії репетиторством. Наука коштувала дорого — плата за півріччя виносила 110 злотих — ціну вбрання чи п’яти пар черевиків, а знайти вільний час для репетиторства було нелегко. Отже, драматична хвиля, коли б’ють штрафний по воротах суперника... Пунцьо був героєм таких хвиль — я наче й зараз його бачу. Спершу він клав м’яча на штрафне поле, за ті одинадцять кроків від воріт, у яких нервово облизував губи воротар — скулений, із широко розплющеними очима. Потім посувався для розгону і в мовчазній, майже похмурій задумі примруженими очима наче мірявся силою із супротивником. Відтак його досі розпружене тіло легко напиналося і він рушав до м’яча. Спершу біг поволі, по-качиному перевалюючись, бо мав кривуваті ноги та ще й спеціально загрібав ними, щоб воротар не здогадався, з якої ноги він ударить. Щоправда, всі ми знали, що він завжди б’є з лівої. Однак Пунцьо щоразу повторював цю гру позірної невпевнености і, що найдивніше, з гарним результатом. На останніх метрах набирав швидкости так, що тільки ноги миготіли, тоді розлягався глухий звук удару і м’яч гонорово летів у самісінький кут воріт. Під наш тріумфальний вереск Пунцьо повагом обертався і показував ґречно усміхнене обличчя — невинне, оте з-за парти, з класу, трохи солодкаво-лагідне та геть нецікаве.