— Ах, он як ти це розумієш? Безликий тиран, так?
— Можливо, це хибна аналогія, але по якомусь часі, коли склалися теоретичні основи цієї їхньої «прокрустики», хтось із його наступників пішов іще далі, ліквідував — не насправді, звичайно — навіть своє «інкогніто», скасував самого себе, саму систему правління. Певна річ, тільки у сфері понять, слів, публічних висловлювань...
— Але чому тут нема ніяких визвольних рухів? Цього не можу зрозуміти! Навіть якщо вони карають своїх «злочинців», поміщаючи їх в автономні, ізольовані групи, то за відсутності будь-якої охорони, нагляду, зовнішнього насильства можливі індивідуальні втечі, ба навіть організований опір.
— Для виникнення організації необхідні засоби взаєморозуміння, — Координатор висунув через лаз башточки вічко лічильника Гейгера, тріск якого, здавалося, потроху втихав. — Зверни увагу: в них певні явища взагалі позбавлені назви чи зв’язку з іншими, але і назви, і зв’язки, що їх видають за справжні, — це маски. Спотворення, викликані мутаціями, називаються епідемією якоїсь хвороби; те ж саме, мабуть, відбувається й з усім іншим. Щоб підкорити світ, його спочатку треба назвати. Без знання, без зброї, без організації, відрізані від інших едемців, вони можуть зробити небагато.
— Так, — погодився з ним Інженер, — але... та сцена на кладовищі, той рів під містом свідчать, можливо, про те, що порядок тут усе ж таки не такий досконалий, як цього хотілося б невідомому володареві. А те, як наш дуплекс злякався склянистої стіни, пам’ятаєш? Видно, ще не все тут гладенько.
Лічильник Гейгера над головами в них цокав дедалі лінивіше. Уламки під стіною, що оточувала корабель, потемніли, тільки ґрунт іще димів, і у високому стовпі вібруючого повітря дивно погойдувалися зірки.
— Ми вирішили стартувати, — провадив далі Інженер, — а могли б краще пізнати їхню мову. Зрозуміти, як діє ця їхня проклята влада, яка вдає, що насправді не існує. І... дати їм зброю...
— Кому? Тим нещасним, схожим на нашого дуплекса? І ти дав би йому в руки анігілятора? Ну знаєш...
— Для почину ми могли б самі...
— Знищити цю владу, еге ж? — спокійно підказав Координатор. — Інакше кажучи, визволити їх силоміць.
— Якщо іншого способу нема, то...
— По-перше, це не люди. Ти не повинен забувати, що врешті-решт розмовляєш з калькулятором і що дуплекса розумієш остільки, оскільки його розуміє калькулятор. По-друге, ніхто їм того, що в них є, не накидав. Принаймні ніхто з космосу. Вони самі...
— Міркуючи так, ти погоджуєшся на все. На все! — вигукнув Інженер.
— А як ти хочеш, щоб я міркував? Хіба населення планети — це дитина, яка зайшла в глухий кут, звідки її можна вивести за ручку? Якби це було так просто, Боже мій! Генрику, визволення почалося б із того, що нам довелося б убивати, і чим запеклішою була би боротьба, тим менше ми замислювалися б під час дій, убиваючи вже зрештою тільки для того, щоб відкрити собі шлях для відступу або дорогу для контратаки, вбиваючи всіх, хто стане перед Захисником, — ти добре знаєш, як це легко!
— Знаю, — буркнув Інженер. — А втім, — додав він, — іще нічого не відомо. Без сумніву, вони стежать за нами, і ці вікна, які ми повідчиняли в їхній «непроникній» оболонці, їм напевно не сподобаються. Думаю, що тепер ми можемо чекати нової спроби.
— Так, цілком можливо, — погодився з ним Координатор. — Я навіть вважаю, що нам доцільно виставити якісь далекі пости. Електронні очі та вуха.
— Це забрало б чимало часу й поглинуло б масу матеріалів, яких у нас і так обмаль.
— І про це я думав, через те й вагаюся...
— Два рентгени за секунду. Вже можна висилати автомати.
— Гаразд. Захисника краще підняти нагору, в ракету — про всяк випадок.
Пополудні небо затяглося хмарами, і вперше відтоді, як люди прибули на цю планету, посіявся теплий дощ. Дзеркальна стіна потемніла, по її випуклостях зі шумом збігали дрібні цівки. Автомати працювали невтомно, піщані струмені, які виривалися з пульсомоторів, скреготали й сичали на поверхні вирізаних плит, осколки склянистої маси злітали в повітря, дощ перетворив пісок на рідке болото. Через вантажний люк Чорний затягнув до ракети контейнери, повні радіоактивних уламків, другий автомат лічильником Гейгера перевіряв герметичність кришок. Потім обидві машини волокли вже очищені плити на місця, що вказав Інженер, де у фонтанах сліпучих іскор, котрі викидали зварювальні апарати, великі брили розм’якшувалися в полум’ї дуги, скріплювалися одна з одною й утворювали основу майбутнього помосту.
Незабаром стало зрозумілим, що будівельного матеріалу не вистачить — і після цілоденної праці, перед смерком, Захисник знову виповз із ракети й зупинився навпроти подірявлених стін. Видовище було пекельне. Дощ не переставав, поступово переходячи в зливу. Неправильні квадратні сонця спалахували у темряві сліпучим світлом, гуркіт ядерних вибухів змішувався з тупим потріскуванням охоплених полум’ям брил склянистої маси, коли вони, падаючи, заривалися в ґрунт, угору стріляли густі клуби диму й пари, калюжі дощової води випаровувалися з пронизливим свистом, дощ закипав у повітрі, не долітаючи до ґрунту, високо вгорі міріадами рожевих, зелених та жовтих дуг спалахували блискавиці вибухів. Захисник, чорний, наче вирубаний з вугільної лави, осяяний цими спалахами, відступав, повільно повертався на місці, підіймаючи тупе рило, і знову все довкола стрясали громи й блискавиці.
— Це навіть добре! — закричав Інженер Координаторові у самісіньке вухо. — Може, така канонада їх відстрашить й вони дадуть нам спокій! Нам потрібно ще щонайменше два дні!
Його обличчя, залите потом, — у башточці було гаряче, як у пічці, — здавалося ртутною маскою.
Коли вони пішли спочивати, автомати знову вийшли нагору й гули аж до ранку, волочачи за собою шланги піщаних помп, гуркотіли плитами склянистої маси; довкола зварювальних апаратів сліпучою і надзвичайно чистою блакиттю виблискував та іскрився дощ; вантажний люк ковтав нові контейнери з уламками — параболічна конструкція зразу ж за кормою ракети повільно росла, тимчасом як вантажний автомат й екскаватор працювали під її черевом, люто вгризаючись у схил пагорба.
Коли люди прокинулися на світанку, частину склянистого будівельного матеріалу було вже використано на кріплення штольні.
— Це була непогана думка, — сказав Координатор, коли всі зібралися в навігаційній; на столі валялися сувої технічних креслень. — Справді-бо: якби ми почали забирати підпори, стеля могла б раптово завалитися під тягарем ракети, і вона не тільки впала б на поверхню, а ще й роздавила б автомати — вони не встигли би вийти з траншеї.
— А чи вистачить нам потім енергії на політ? — запитав Кібернетик уже з порога.
— На десять польотів. Якщо виникне потреба, ми зможемо анігілювати уламки, які лежать у відстійнику, хоча в цьому, мабуть, не буде потреби. Введемо у штольні нагрівальні шланги й зможемо точно регулювати температуру; коли вона досягне точки плавлення склянистої маси, підпори почнуть повільно осідати. Якщо вони плавитимуться надто швидко, ми будь-якої хвилини зможемо впорснути до штольні порцію рідкого повітря. Таким чином до вечора витягнемо ракету з ґрунту. Ну, а потім зведемо її вертикально...
— Це вже буде наступний етап, — сказав Інженер.
О восьмій годині ранку хмари розійшлися і засяяло сонце. Величезний циліндр корабля, що досі безпорадно стирчав із схилу пагорба, здригнувся. Інженер пильно стежив за цим рухом — за допомогою теодоліта він вимірював повільне опускання корми. Ніс корабля був уже глибоко підкопаний, порожнечу, що утворилася на місці вийнятої глини, заповнив ліс скляних стовпів. Інженер стояв на значній відстані від ракети, майже біля самісінької стіни, — подірявлена рядами отворів, вона нагадувала руїни якогось видутого зі скла Колізею.
Люди й дуплекси покинули корабель. Якогось моменту Інженер побачив постать Лікаря, котрий наближався здалеку, обходячи ракету ззаду великою дугою, але це не зафіксувалося в його свідомості — він був надто заполонений спостеріганням за апаратурою. Тягар ракети тримали тепер на собі тільки тонкий шар ґрунту і системи підпор, що дедалі розм’якали. Вісімнадцять товстенних тросів бігли від кормових муфт до гаків, уплавлених в наймасивніші руїни стіни. Інженер благословив цю стіну — без неї автомати опускали б і зводили ракету принаймні в чотири рази довше.
