Хвилин через п’ятнадцять Координатор та Хімік теж спустилися в ракету. Перед початком робіт вислали нагору Чорного, який насипав довкола виходу з тунелю двометровий вал, утрамбував його й укріпив, а потім зніс униз залишені на поверхні речі. Крім окопаного випромінювача, там залишився тільки всюдихід. Шкода було гаяти час на його розбирання, а для автомата знайшли іншу роботу.

Опівночі всі енергійно взялися до праці. Кібернетик перевірив усе внутрішнє устаткування Захисника, Фізик й Інженер регулювали радіаційно-фільтрувальну установку, а Координатор у захисному костюмі стояв над колодязем нижнього ярусу машинного відділення, на дно якого пірнув автомат, щоби працювати під двометровою товщею води біля розгалуження кабелів.

Виявилося, що навіть після ремонту пропускна спроможність фільтрів зменшилася внаслідок того, що вийшли з ладу кілька секцій; становище сяк-так вирівнялося після прискорення циркуляції води. Її очищали у примітивних умовах. Хімік вимірював ступінь радіоактивного зараження, що десять хвилин беручи проби для аналізу, бо автоматичний індикатор не працював, а його ремонт забрав би багато часу, якого в них було і так обмаль.

О третій годині, над ранком, усю воду було практично очищено. Цистерна, з якої вона витекла, тріснула в трьох місцях — інерція кинула її на лежаках уперед і вдарила торцем в один із головних шпангоутів броні. Замість того, щоб заварювати пробоїну, для швидкості воду просто перепомпували у верхню, порожню цистерну — за нормальних умов такий асиметричний розподіл вантажу був би неможливий, але ракету поки що не лаштували в дорогу. Після того як відпомпували воду, нижній відсік продули стисненим повітрям. На стінах залишився шар радіоактивного осаду, проте на нього махнули рукою — поки що ніхто не збирався туди заходити. Взялися до найважливішого — відчиняти вантажний люк. Контрольні лампочки показували повну справність його замкового механізму, однак при першій спробі він не захотів піддатися. Хвильку розмірковували над тим, чи не підвищити тиск у гідравлічній системі, проте Інженер вирішив, що краще буде оглянути люк іззовні, і всі піднялися на поверхню.

Дістатися до люка було нелегко — він містився у нижній частині корпусу ракети, тобто більш як за чотири метри над поверхнею планети. З металевих уламків нашвидку збудували риштування; автомат зварив незграбний, але міцний поміст; при світлі ліхтариків та прожектора почали оглядати люк.

Небо на сході посіріло, заграви вже не було видно, зорі повільно блідли, й по плитах керамітової обшивки корпусу стікали великі краплі роси.

— Цікаво, — сказав Фізик, — механізм справний, кришка наче новенька й має тільки один невеличкий дефект — не відчиняється.

— Я не люблю чудес, — підтримав його Кібернетик, ударивши ручкою напилка по металу.

Інженер не сказав ні слова. Він ледве стримував лють.

— Стійте, — раптом озвався Координатор, — а може, спробуємо давнім, випробуваним упродовж багатьох поколінь методом? — І підняв восьмикілограмовий молот, що лежав біля його ніг на риштуванні.

— Можна обстукати край люка, але тільки раз, — хвилину повагавшись, погодився Інженер. Він не любив подібних «методів».

Координатор скоса позирнув на чорний автомат, який кутастою статуєю вимальовувався в сірому світлі світанку й підтримував грудьми поміст, зважив у руках молот, не дуже сильно розмахнувся і вдарив. Він бив рівномірно, раз за разом, броня відповідала густим, коротким звуком, кожен удар лягав на кілька сантиметрів далі, йому незручно було бити знизу вгору, але іншого варіанта не мав. Нараз у серії розмірених звуків щось змінилося — почувся новий — басовитий стогін, немовби під ними відгукнувся ґрунт. Молот повис у Координаторових руках. Угорі протяжно наростав свист, потім ударив тупий гуркіт, риштування конвульсивно задрижало.

— Униз! — крикнув Фізик.

Усіх наче вітром здуло з риштування; автомат навіть не поворухнувся. Надворі вже майже розвиднилося. Рівнина й небо були попелястого кольору. Новий буркотливий стогін, пронизливий свист, здавалося, накривають людей, — усе ще стоячи під захистом величезного корпусу ракети, вони інстинктивно зіщулилися, втягнули голови у плечі. За кількасот метрів від них ґрунт злетів вертикальним гейзером, але супровідний звук виявився на диво слабким, приглушеним.

Люди кинулися до тунелю. Автомат подався слідом за ними. Координатор й Інженер затрималися під захистом бруствера. Весь обрій на сході ревів глибинними громами, гуркіт котився рівниною, свист дужчав, набирав сили, і в ньому вже не можна було розрізнити окремих нот, небо співало органом, здавалося, зграї невидимих надзвукових літаків пікірували прямо на них, усе передпілля вибухало короткими бризками піску, ґрунту, фонтани здавалися майже чорними на свинцевому тлі неба, поверхня раз за разом здригалася, з бруствера скочувалися дрібні грудочки й падали на дно тунелю.

— Цілком нормальна цивілізація, — долинув до них Фізиків голос із глибини тунелю. — Правда ж?

— Увесь час то перельоти, то недольоти, — промимрив Інженер.

Координатор його не почув, бо повітря вило без упину, фонтани піску бризкали навсібіч, проте до ракети не наближалися. Інженер і Координатор, занурені по плечі в ґрунт, постояли так кілька довгих хвилин, однак нічого не змінилося. Громові перекоти на обрії злилися в протяжний, басовитий, майже незмінний гуркіт, але вибухів більше не було чути: снаряди лягали майже безгучно, ґрунт, викинутий вибухом, повільно опадав. Нарешті зовсім розвиднілося, й Інженер з Координатором виразно побачили в точках попадань невеличкі горбики, схожі на кротовини.

— Принесіть бінокль! — гукнув Координатор у тунель.

Через хвилину він уже тримав бінокль. Нічого не казав Інженерові, тільки дедалі дужче дивувався. Спершу думав, що артилерія тільки пристрілюється, але снаряди весь час лягали на однаковій відстані. Він водив біноклем довкола й бачив з усіх боків фонтани вибухів — то ближче, то далі, однак жоден із них не наблизився до ракети навіть на двісті метрів.

— Ну що там?! Не атомні, га?! — долинув до нього приглушений крик із тунелю.

— Ні! Спокійно! — відповів він, напружуючи голос.

Інженер нахилився майже до вуха:

— Бачиш? Увесь час промахи!!

— Бачу!!

— Нас оточують з усіх боків!!!

Координатор знову кивнув головою. Тепер Інженер розглядав у бінокль передпілля.

Ось-ось мало зійти сонце. Небо, бліде, наче вимите, наливалося водянистою блакиттю. На рівнині не ворушилося ніщо, крім плюмажів улучань, які кущистим кільцем, що миттю розсипалося й одразу ж виникало знову, ніби химерний миготливий живопліт, оточували ракету і пагорб, у якому вона стирчала.

Координатор раптом відважився і виповз із тунелю, трьома стрибками опинився на вершині пагорба й, упавши ниць, глянув у протилежний від ракети бік. Картина була така сама: видовжена дуга попадань виростала кущами димучих вибухів.

Хтось гучно гепнувся поруч нього на висохлий ґрунт. Це був Інженер. Вони лежали бік у бік, спостерігаючи за тим, що діялося довкола, і вже майже не чули невпинного грому, який накочувався залізними хвилями з боку обрію, іноді немовби віддаляючись — звук відносило вітром, котрий розбудили перші промені сонця.

— Це зовсім не промахи! — крикнув Інженер.

— А що?!

— Не знаю. Почекаємо...

— Вертаймось у ракету!

Вони збігли схилом униз; хоча снаряди й не падали близько, бігти під супровід їхнього пронизливого виття та свисту було не дуже приємно. Один за одним вони зістрибнули в тунель і, залишивши в ньому автомат, подалися всередину корабля, покликавши із собою товаришів. До бібліотеки, куди вони увійшли, гуркіт долинав слабо, навіть здригання ґрунту майже не відчувалося.

— Як це зрозуміти? Вони хочуть так нас і тримати? Заморити голодом? — здивовано запитав Фізик, коли вони розповіли про все, що встигли побачити.

— Чорти їх батька знають. Я дуже хотів би побачити зблизька такий снаряд, — сказав Інженер. — Якщо вони зроблять перерву, варто було би збігати.