— Це нічого не дасть, — пролунав спотворений гучною металевою луною замкненого простору Координаторів голос. — Стривайте, у нас же є сигнальні ракети!

При слабкому світлі, яке розливали над всюдиходом увімкнені фари, Координатор зіскочив із сидіння, чорною тінню нахилився над краєм жолоба. Дзенькнув якийсь металевий предмет, і Координатор вигукнув:

— Дивіться не сюди, а вгору! — й підскочив до машини.

Майже тієї самої миті з пронизливим сичанням спалахнула магнезія, й примарне тремтливе світло враз розсунуло темряву на боки.

Жолоб п’ятиметрової ширини, в якому опинився всюдихід, закінчувався трохи вище, дугою входячи у глибину прозорого коридору, точніше шахти — так круто набирала вона висоту й срібною трубою врізалася в гущавину бульбашок, що сліпуче виблискували і нависали над ними, виповнюючи, мов незліченні стільники скляного вулика, весь простір під склепінням. Світло ракет концентрувалося в прозорих стінках, за котрими, всередині склянистих стільників з випуклою, мовби видутою оболонкою, виднілися галереї потворних скелетів. Це були сніжно-білі, майже іскристі, осілі на широкі лопатисті кінцівки кістки з віялом ребер, що променями виходили з овально видовженої кістяної пластини, і в кожній такій незімкнутій спереду грудній клітці був тонкий, напівнахилений скелетик чи то птаха, чи то мавпочки з беззубим круглим черепом. Нескінченні шпалери мовби поміщених у скляні яйця скелетів біліли, підіймаючись багатоповерховими спіралями, все далі й вище, тисячі пузирчастих стінок посилювали й розсіювали світло, тож годі було відрізнити реальні форми від їхніх дзеркальних відображень.

Люди, мов закам’янілі, сиділи шість секунд, потім полум’я магнезії згасло. В останньому жовтуватому спалаху блиснули черевця пузирчастих скелець, відтак запала пітьма. Минула добра хвилина, перш ніж екіпажники помітили, що фари всюдихода горять, як і до цього, впираючись плямами світла у дно скляних судин.

Координатор під’їхав аж до гирла шахти, в яке жолоб переходив конусоподібною муфтою; завищали гальма, машина легко розвернулася й стала поперек схилу; тепер їй не загрожувало, що вона скотиться вниз, якби гальма раптом відмовили.

Координатор, Хімік та Лікар вийшли зі всюдихода.

Прозора труба тунелю вела круто вгору, але, тримаючись за його стіни широко розставленими руками, можна було подолати нахил. Знявши з кульового гнізда прожектор, усі троє увійшли в шахту, тягнучи за собою кабель.

Через кілька десятків метрів вони помітили, що шахта спіраллю пронизує всю середину купола. Прозорі камери розташовувалися по обидва її боки, трохи вище ввігнутого дна, по якому вони йшли, сильно нахилившись уперед. Це було дуже стомливо, але незабаром крутизна тунелю зменшилася. Від кожного сплющеного по боках пухиря, в тому місці, де він утеплювався у стінки інших, висовувалася горловина, закрита круглою, старанно підігнаною до отвору сочевицеподібною кришкою з димчастого скла. Люди йшли далі тунелем, і в рухливому світлі прожектора пропливали кістяні хороводи. Кістки були різної форми. Прибульці збагнули це тільки трохи згодом, бо сусідні скелети майже нічим не відрізнялися один від одного. Щоб виявити їхню різницю у формі, треба було порівняти екземпляри з віддалених одна від одної ділянок величезної спіралі.

Що вище підіймалися екіпажники, тим виразніше змикалися грудні клітки скелетів, нижні кінцівки зменшувалися, немовби їх поглинала широка кістяна пластина, зате в маленьких потвор, які перебували всередині, росли голови, черепи їхні дивно здувалися по боках, скроні робилися випуклими, внаслідок чого в деяких із них було мовби три злиті разом черепні склепіння — велике всередині й два менших, вище вушних отворів.

Посуваючись один за одним, люди відміряли півтора витка спіралі; раптом їх зупинив різкий ривок: кабель, що з’єднував прожектор зі всюдиходом, розмотався до кінця. Лікар хотів іти далі, присвічуючи ліхтариком, але Координатор не дозволив. Від головного тунелю через кожних кільканадцять кроків відгалужувалися бокові, й у цьому мовби видутому зі скла лабіринті дуже легко можна було заблудитися. Дорогою назад спробували відчинити одну, другу й третю кришки, але всі вони здавалися сплавленими в одне ціле зі стінками прозорих комірок.

Днища пухирів тонким шаром вистеляв дрібненький, білуватий пил, подекуди в ньому виднілися нечіткі просвіти, схожі на якісь незрозумілі сліди чи малюнки. Лікар, котрий ішов останнім, щокроку зупинявся біля випуклих стінок; він ніяк не міг зрозуміти, як підвішено ці скелети, що їх підтримує; він хотів обійти один з гроноподібних «стільників» бічним коридорчиком, але Координатор квапив, тож не залишалося нічого іншого, як відмовитися від подальших досліджень, тим паче, що Хімік із прожектором віддалився вперед і довкола панувала темрява, в якій можна було розгледіти хіба слабке поблискування стінок щільників.

Прибульці спускалися дедалі швидше й нарешті вийшли до всюдихода. Після тунелю, в якому панувала важка задуха, тут повітря було свіже й приємне.

— Вертаємося до своїх? — чи то запитуючи, чи то стверджуючи озвався Хімік.

— Ще ні, — відповів Координатор.

Він розвернув машину на місці — жолоб був достатньо широким, — фари великою дугою протнули блискучий морок, всюдихід з’їхав крутим схилом і раптом опинився навпроти входу, який, наче довгий низький екран, освітлювався останніми відблисками вечірньої заграви.

Координатор вирішив об’їхати довкола циліндричну споруду. Вона входила в ґрунт конічним, випуклим коміром з литого металу; всюдихід не об’їхав навіть її половини, коли у світлі фар блиснули довгасті брили з гострими, мов бритва, гранями; вклинені одна в одну, вони перегородили їм дорогу.

Координатор підняв жерло прожектора й повів ним по боках.

Очам його відкрилося залите сліпучим світлом коричнево-чорне нагромадження спадистих лав у тилу споруди. Спадаючи з невидимого в темряві схилу, магма нависала овальною стіною, яку підтримував густий ліс контрфорсів, похило вкопаних щогл і ажурних підпор. Складне переплетення цих конструкцій разом з рухливими тінями впиралося системою з’єднаних між собою товстих дисків у фронт застиглої лави. Гігантські брили, тьмяні зверху та з полиском чорного скла на потрісканих бічних площинах, то тут, то там перевисали через огорожі й ринули вниз, завалюючи металевий частокіл щебенем; саме ж чоло магматичної лави, розбухаючи, розсунуло деякі диски, втислося між них, зігнуло щогли, подекуди вирвавши їх разом із клинуватими блоками основи.

Картина цього поєдинку з горотворчими силами планети, який вражав жорстокістю, була така близька й зрозуміла людям, що вони покинули це місце, трохи піднісшись духом. Всюдихід здав задом на вільний простір між схожими на палиці колосами й поїхав далі у глиб долини.

Дивна алея бігла рівно, мов стріла. Нараз всюдихід потрапив між приземкуваті, видовжені, мов хлібні лани, чотирикутники струнких чаш, точнісінько таких самих, як ті, що росли на рівнині довкола ракети. Змієподібні зарості, пронизані світлом фар, зблискували рожевуватим м’якушем, що проглядав з-під болотисто-сірої оболонки. Мовби розбуджені світлом, вони пробували корчитися, але рух цей був надто млявий, щоб перейти в якусь рішучішу акцію — тільки хвиля безсилих здригань перебігала за кілька метрів від людей у конусах світла фар.

Координатор ще раз зупинив всюдихід біля передостанньої, циліндричної споруди. Дорогу далі їм перепиняв осип уламків, що подзенькували під ногами; люди посвітили перед собою, однак промінчики ліхтариків були надто слабкими, отож вони знову зняли з машини прожектор і рушили з ним уперед.

Темряву виповнювала важка духота; здавалося, всю органічну матерію тут поїли якісь хімікалії. Після перших же кроків люди по коліна зав’язли у звалищах склоподібних оболонок. Хімік заплутався ногами в металевій сітці. Коли він нарешті з неї вивільнився, з-під щебеню показалися довгасті жовто-білі уламки. Піднятий прожектор освітив зяючий пролом у склепінні, з якого звисали кетяги стільників; деякі з комірок були відкриті, порожні; довкола валялися рештки скелетів. Обережно ступаючи по хрусткому осипу, люди вернулися до всюдихода й поїхали далі.