Заховавши бінокль у футляр, Інженер рушив керамітовими плитами вниз, міцно спираючись на всю ступню. Він зробив, може, з десяток кроків, коли раптом почув: за ним хтось скрадається. Обернувся так рвучко, що втратив рівновагу, витягнув руки, захитався і впав на обшивку. Перш ніж устиг підвести голову, почув виразно повторений звук свого падіння.

Згорбившись, Інженер підвівся навколішки.

Метрів за дев’ять від нього, на самісінькому краєчку верхнього стернового сопла, сиділо щось маленьке, завбільшки з кішку, й уважно стежило за ним. Це звірятко — враження, що він бачить перед собою звірятко, виникло відразу — мало блідо-сіре здуте черевце, а оскільки воно сиділо випростано, як білочка, було помітно його складені на черевці лапки — всі чотири, з кігтиками, які кумедно сходилися в центрі. Обідець керамітового сопла це створіннячко обхоплювало блискучим, жовтавим, схожим на застигле желе, відростком, що стирчав із кінця його тулуба. Сіра кругла котяча голівка не мала ні мордочки, ні очей, але вся була всипана чорними блискучими бісеринками, наче подушечка з безліччю густо потицяних у неї шпильок. Інженер підхопився, ступив три кроки в бік звірятка, такий приголомшений, що майже забув, де стоїть, і почув потрійну луну, наче відгомін власної ходи. Зрозумівши, що воно вміє імітувати різні звуки, повільно підступив ще ближче, міркуючи, чи не зняти із себе сорочку, щоб використати її як сітку, але звірятко раптом перемінилося.

Складені на круглому, мов барабан, черевці лапки затрепетали, блискучий відросток розгорнувся, наче велике віяло, котяча голівка жорстко витяглася на довгій голій шиї, й створіннячко, оточене слабким ореолом, здійнялося в повітря, хвилину непорушно повисіло над Інженером, а тоді, набираючи висоту, віддалилося по спіралі, зробило над ним іще одне коло й зникло.

Інженер, спустившись додолу, якнайдокладніше розповів товаришам про свою пригоду.

— Це навіть добре, — сказав Лікар, — а то я вже дивувався, чому тут нема ніяких летючих тварин.

Хімік нагадав йому про «білі квіти» над струмком.

— Вони скидалися радше на комах, — уточнив Лікар, — на тутешніх... ну... метеликів. Але взагалі повітря тут слабо «заселене» — якщо на планеті еволюціонують живі організми, виникає «біологічний тиск», завдяки якому повинні бути заповнені всі можливі середовища, всі «екологічні ніші»... Мені тут дуже не вистачало птахів.

— Це створіння нагадувало більше... кажана, — сказав Інженер. — Воно було вкрите шерстю.

— Можливо, — погодився з ним Лікар, який не дуже прагнув монополії на біологічні знання серед решти членів екіпажу, і, мабуть, більше з чемності, ніж тому, що це його справді цікавило, додав: — Ти кажеш, що воно імітувало ходу? Це цікаво. Ну що ж, у цьому, певне, є якась пристосувальна доцільність.

— Не завадило б ретельніше випробувати його на місцевості; думаю, він не підведе, — сказав Координатор, вилазячи з-під всюдихода, вже готового вирушити в дорогу.

Інженера трохи розчарувала байдужість, з якою товариші сприйняли його відкриття, але він подумки признався, що його більше здивували незвичайні обставини зустрічі, ніж саме летюче звірятко.

Усі трохи боялися хвилини прощання. Ті, які залишалися, стояли під ракетою й дивились, як смішна машина описує довкола неї щоразу ширші кола. Координатор, який керував всюдиходом, сидів верхи на передньому сидінні. Лікар та Хімік влаштувалися позаду; поруч із ними стирчав тільки тонкий ствол випромінювача. Несподівано під’їхавши дуже близько до ракети, Координатор крикнув:

— Постараємося вернутися до півночі. До побачення!

Він різко збільшив швидкість, і за хвилину всюдихід зник за стіною золотистої куряви, яку плавно зносило на захід.

Всюдихід був, по суті, голим металевим каркасом із прозорим дном, щоби водій бачив перешкоди, які він долає. Електромотори були вмонтовані в диски коліс, а дві резервні шини погойдувалися високо над прикріпленою ззаду каністрою.

Поки місцевість залишалася рівною, їхали зі швидкістю до шістдесяти кілометрів за годину. Раз по раз озираючись, Лікар швидко втратив ракету з очей. Двигуни тихо співали, курява хвилями била з високого ґрунту і, рідіючи, відпливала углиб степового пейзажу.

Ніхто довго не озивався; а втім, пластикове скло захищало від вітру тільки водія; тож тим, які сиділи ззаду, віяло в обличчя, і розмовляти вони могли тільки криком. Місцевість підвищувалася, ставала дедалі горбистішою, останні сірі чаші щезли, проминули й розкидані далеко по рівнині поодинокі плями павучих заростів; подекуди стояли напівзасохлі дерева-легені з безпорадно звислими гронами листя, яке лише вряди-годи здригалося від слабкого неритмічного пульсу. Вдалині проступили довгі борозни, але обертових дисків не було видно ніде. Кілька разів шини м’яко підскочили, перетинаючи борозни, з ґрунту виринали гострі, білі, як висушена кістка, уламки скель, довгі язики осипів тягнулися від них до підніжжя величезного схилу, на який підіймався всюдихід, гострий гравій тривожно шурхотів під колесами, нахил зростав, їхали вже повільно — хоч у моторів були резерви потужності, Координатор не розвивав їх на цій важкій місцевості.

Вище, між жовто-бурими гребенями, блищала якась довга тонка смуга, що здалеку нагадувала дорогу. Координатор ще більше скинув швидкість. Поперек схилу, там, де крутизна переходила в плато, удалині стирчали якісь невиразні предмети й у протилежні боки розбігалася гладенька, вдавлена в ґрунт, дзеркальна стрічка. Торкнувшись її крайки передніми колесами, всюдихід зупинився. Координатор зістрибнув на ґрунт, торкнувся дзеркальної поверхні прикладом електрожектора, потім ударив по ній сильніше й нарешті став, підстрибнув — стрічка навіть не здригнулася.

— Скільки ми вже проїхали кілометрів? — запитав Хімік Координатора, коли він знову сів у машину.

— П’ятдесят чотири, — відповів той і обережно рушив з місця.

Всюдихід м’яко гойднувся, переїхав через стрічку, — вона нагадувала ідеально прямий канал, повний замерзлої ртуті, — і, збільшуючи швидкість, помчав повз щогли, які залишалися то з лівого, то з правого боку й були увінчані вібруючими повітряними вихорами. Потім багаторяддя щогл плавно повернуло на схід, а вони поїхали далі прямо — стрілка компаса весь час показувала точно на літеру «S».

Плато виглядало понуро — рослинність поволі програвала битву з масами піску, що його приносив гарячий, мов із печі, східний вітер; з низьких дюн стирчали почорнілі, тільки попри поверхню блідо-кармінові зарості, з яких осипалися шкірясті стручки: іноді щось попелясте ворушилося у висохлих хащах, кілька разів мало не з-під самісіньких коліс всюдихода вискакували якісь створіння, але люди не встигали навіть розгледіти їхніх контурів — з такою стрімкістю представники місцевої фауни влітали в гущавину.

Координатор лавірував, обминаючи купки густих колючих кущів, раз навіть повернув назад, коли просіка, на яку вони виїхали, раптом уперлася в купу піску посеред кущів; крізь зарості ставало дедалі важче пробиватися, відчувалася нестача води — більшість рослин, спалених сонцем, під гарячими поривами вітру видавали мертвий, паперовий шелест. Всюдихід квапливо повертав, рухаючись уздовж стін навислого гілля, з порепаних грон сипався жовтявий пилок, що покрив вітрове скло, комбінезони й навіть обличчя людей; із глибини заростів пашіла спека, дихати стало зовсім важко. Лікар підвівся зі сидіння й нахилився вперед; раптом гальма завищали, й машина зупинилася.

Попереду, за кілька десятків кроків, рівне, мов стіл, плато обривалося, кущі тяглися аж до самої лінії крутояру чорною, з бурштиновим полиском від сонця щіткою. Вдалині над невидимою улоговиною височіли схили гір. Координатор зістрибнув з машини й підійшов до найближчого куща з довгим віттям, що м’яко розгойдувалося на тлі неба.

— З’їдемо вниз, — сказав він, повертаючись на місце водія.

Всюдихід обережно покотився вперед, зненацька задер зад, наче от-от мав перекинутися, каністра задеренчала, вдаряючись об ґратки багажника, гальма застережливо завищали. Координатор увімкнув насос, і колеса почали розбухати, нерівності крутизни відразу ж стали відчуватися менше. Всюдихід спускався до хвилястої пелени хмар, яку зсередини пробивав стовп брунатного диму, циліндричний унизу й шишкоподібний угорі. Він майже не розпливався в повітрі, високо здіймаючись над пагорбами. Це виверження, схоже на вулканічне, тривало лише кілька десятків секунд, а потім стовп диму з величезною швидкістю почав осідати, ховаючись між білими хмарами, поки не зник серед них, усмоктаний назад у гігантську горлянку, яка перед цим його викинула.