Я заплакала й пообіцяла лікареві, що виконаю його останню волю. Але йому цього було мало. Він попросив, щоб я помирилася з колишнім нареченим. Лікар запевняв, що Кямран стане для мене старшим братом. Він дав мені пакет, щоб я власноручно передала його Кямранові.

«У цьому пакеті,— сказав він, — один старий зошит, який завдав був мені колись багато жалю. Я хочу, щоб і твій колишній наречений теж прочитав його. Присягнися, що передаси…»

Мюжгян, тепер ти знаєш усе… Мій славний лікар була чесна й щира людина. Він вважав, що мій єдиний порятунок у примиренні з ріднею. Тільки ж він не знав, яка це мука для мене. Я поховала лікаря поруч з Мунісе й приїхала в Стамбул. І тільки там я зрозуміла, як тяжко виконати його заповіт, бо дізналася про смерть Мюневвер. До того ж я почула, що про мене ходять там погані балачки. Якби Кямранова дружина була жива, мої відвідини родичів сприйнялися б всіма, як звичайна подія. Адже я вдова, мій чоловік нещодавно помер. А так ви всі, навіть Кямран, та навіть ти, Мюжгян, можеш подумати про мене казна-що, хоч знаєш мене краще за інших. Адже можете сказати: «Бач, ось скільки років була десь у мандрах, чого їй, мабуть, не траплялося там. Он за дідугана віддалася теж, мабуть, не без корисливих замірів… А це почула, що Кямран вільний, то і майнула до рідного двору, який прокляла п’ять літ тому. Чи ж не корислива й тепер?..» Може, дехто з вас і не подумав би такого, та передними я все одно почувалася б недобре…»

Мюжгян хвилювалася все більше й більше, обличчя їй посмутніло.

— Кямране, Кямране, чув би ти її розповідь, — вела Мюжгян далі.— Як тільки плакала Феріде. Несила забути мені останні слова: «Неможливо переказати, що зі мною діялося, коли я втікала з рідної хати. Скільки горя я потім зазнала. Хіба можна розповісти, яка жорстока необхідність примусила мене вийти заміж. Якщо двадпятип’ятирічна жінка, яка в житті мала стільки пригод і в неї був чоловік, стане запевняти, що вона цнотлива дівчина і що її тіла й обличчя ніколи не торкалися чоловічі вуста, люди засміються й скажуть: «Брехуха, та й годі!» Адже так, Мюжгян? Хіба можна довести це? А більше я нічого не скажу. Я не знаю, що лежить у пакеті, якого лікар посилає Кямранові. Може, там щось надзвичайне… Я тільки виконала останню волю небіжчика, хоч це завдало мені таких мук і страждань. Останній крок я зробити вже не маю сили. Завтра все скінчиться. Віддай пакета Кямранові, коли я сяду на пароплав…»

Мюжгян замовкла. Навіть у найтяжчі хвилини вона вміла тримати себе в руках, але тепер ця молода жінка плакала, мов дівчинка.

— Кямране, ми вже ніколи не залишимо Феріде саму, — сказала вона, простягаючи до брата тремтячі руки. — Якщо буде треба, то ми й силоміць її притримаємо. Яке б не було в неї минуле, ви не повинні розлучатися. Адже я бачу, що й ти не знесеш розлуки, і вона…

Кямран стояв, ніби заціпенів. Скільки мрій було, і скільки тепер болю… Хіба це не занадто для вразливого мрійника. Кямран прогнав задуму і, мов хворий, який багато днів лежав непритомний, озирався навсебіч і кліпав очима.

Мюжгян дістала з-під хустки пакета, на якому червонів сургуч.

— Я порушила обіцянку, й даю тобі його зараз.

Вона знову закуталася в хустку й хотіла йти, але Кямран притримав її.

— Мюжгян, я тебе прошу. Ти більше за всіх знаєш всю цю пригоду, тож прочитаймо те, що в пакеті, разом.

Мюжгян засвітила лампу на столі, й Кямран розірвав конверта. В ньому лежали ще один товстий пакет і лист, написаний грубим почерком.

«Сину мій, Кямран-бею!

Вам пише стара люкина, що полишила вже суєтне суспільне життя й одну частину своїх днів присвятила книжкам, д другу тим, хто вийшов із кривавої мішанини, названої життям, поранений. Певне, ще задовго до того, як лист попаде вам у руки, старого вже не буде на світі. Тільки надія, що я зроблю добре діло й цим допоможу нещасній і такій дорогій моєму серцю істоті, примушує мене писати ці рядки вже при смерті.

Колись у далекому селі в убогій халупі стрілося мені стамбульське дівча. Воно було чисте, мов сніг, і прекрасне, як мрія. Уявіть собі холодну зимову ніч, коли надворі віхола. Ви відчиняєте вікно, і раптом з пітьми до вас лине солов’їна пісня. Щось подібне відчув і я, коли вперше зустрів цю чарівну й чисту дитину. Яка лиха доля, чи, може, випадок завели цей дібраний і прекрасний витвір природи в темне село? Я бачив, що серце їй обливалося слізьми, очі ж і вуста сміялися. Вона спробувала ошукати мене дитячими байками про самопожертву. І я подумав: «Бідна ж ти моя дитина! Хто повірить твоїм казкам? Адже я не той дурний коханий, якого ти залишила в Стамбулі!» її очі, чисті, мов у дитини, яку розбудили й не дали додивитися солодкий сон, та ще нерішучі рухи і тремтливі губи розповіли мені все.

Раніше я не раз згадував з ніжністю й захопленням Меджнуна, який пішов у пустелю шукати Лейлу [103]. Коли ж я зустрів Феріде, то забув цю прадавню легенду, бо тепер усе згадував іншу Лейлу — маленьку, благородну, чисту, прекрасну, з ясними голубими очима, Лейлу нашого часу, що в темних селах з незліченими могилами шукала втіхи в марних снах — мріях про любов. Через два роки ми знову зустрілися. Дівчина вже знемагала від тієї самої хвороби. І чому я не забрав її ще тоді, коли ми побачилися вперше? Чому не підхопив на сідло та не привіз силоміць у Стамбул, де її рідний дім? Яка помилка!

А коли ми зустрілися з нею вдруге, сталося те, чому важко було запобігти: ви одружилися. Я гадав, вона ще дитина, то забуде вас. Адже попереду все життя. Коли Феріде захворіла, до мене випадково потрапив її щоденник. Тільки тоді зрозумів я, що в юному серці глибока-глибока рана. Феріде записала все своє життя, і я переконався, що немає ніякої надії,— вона вас кохатиме весь вік.

Мені ж хотілося вилікувати її, мов рідну донечку. Та підступні інтриги нікчемного люду стали мені на заваді. Тоді я надумав одружити її з якимось гарним юнаком. Але й це було небезпечно. Яка гарна людина не був би її чоловік, він почав би вимагати від неї любові. Моя ж дівчинка народилася, щоб кохати. Любов завдала їй мук, та кохати нелюба вона не змогла б, вона б каралася, та й годі. Кохати одного, а бути в обіймах іншого!.. Це могло б убити її. Щоб урятувати її, я зробив Феріде своєю нареченою, і вирішив захищати дівчину, поки буду жити. Тієї ж спадщини, яка лишиться їй після мене, вистачить їй на життя. Та й жити вдовою легше, аніж дівці, на яку всі чортом дивляться.

Я ніколи не втрачав надії, що одного чудового дня її мрія здійсниться. Адже все буває. Ваша дружина померла, і я почав думати, що все у ваших стосунках зміниться. Зі Стамбула я весь час одержував про вас інформацію. Смерть дружини, може, й засмутила вашу родину. Я ж не хочу бути дворушним і не можу сказати, що теж журився. Ні, я чекав нагоди, щоб звільнити Феріде від фіктивного шлюбу і повернути її вам. Хтозна, як подивилися б на це люди, та я вже давно збайдужів до пліток. До того ж почала, прогресувати моя хвороба, і я зрозумів, що за кілька місяців все закінчиться. Немає потреби писати про всі дрібниці. Я знайду привід, щоб послати Феріде в Стамбул, а вона вже передасть цього листа вам. Я її добре вивчив, вона дуже дивна. Як вона вередуватиме й вигадуватиме казна-що, не зважайте й від себе не відпускайте. А коли треба, то поводьтеся з нею, як дикі й брутальні горці, коли вони викрадають жінок. Знайте, що коли вона помре у ваших обіймах, то помре від щастя.

Тепер скажу, що я тут якнайменше думаю про тебе. Бо я особисто не віддав би тобі й кішки. Та що робити? Цим дурним дівкам несила втовкмачити щось у голову. Хто знає, що вони знаходять у таких пустих і бездушних людях, як ти?

Вже небіжчик Мерхум Гайруллах

В пакеті — щоденник Феріде. Минулого року, коли ми приїхали в Аладжакая, я непомітно взяв її скриньку, а потім сказав, що її вкрав візник. У скриньці лежав щоденник. І я добре зробив, бо таки думав, що цей щоденник ще стане нам у пригоді…»

_ IX