Кямран майже не розумів, що вона говорила. Він тільки слухав її голос та милувався нею. А це помітив, що колір обличчя в неї зовсім не такий, як у щасливих від родинного життя жінок. Він помітив під хворобливою прозорістю шкіри потаємний вогонь, такий, мов жар у лихоманці. Його можна побачити на трояндах, які одквітували на кущі, а потім висохли, та ще у дівчат, котрим судилося посивіти без любові.

Ранішнє світло робило це обличчя таким витонченим і виразним… Кямран сидів, мов зачарований. Йому хотілося заплакати. Ніколи не думав він, що дівоче обличчя може стати від страждань таким прекрасним.

Усмішка не сходила з вуст Феріде. Чистий голос знову лився так сумно, ніби тріснув кришталь. Феріде згадала дитинство.

Кямран уже трохи оговтався й запитав сміливіше про те, як вона жила ці останні роки. Феріде серйозно похитала головою:

— Я вже не пам’ятаю, Кямране. Не забула тільки моїх днів до п’ятнадцяти літ. Пам’ятаю, як уперше приїхала в Текірдаг, а все останнє ніби в тумані… Не бачу нічого…

Здавалося, ніби й очі її заслав туман. Вона схилила голову вбік і дивилася кудись далеко-далеко.

Після згадок про дитинство Феріде поволі почала розповідь про ті останні п’ятнадцять років, про Хаджі-кал-фу, зейнілерського мухтара й дивного Реджеба-ефенді.

її обличчя сміялося, але в очах та руках коли-не-коли помітно було незрозумілу втому, і тоді кришталь у її голосі тремтів дужче, ніби чувся стогін враженого серця.

Коли Феріде згадала берег річки, Кямран мимоволі заплющив очі й подумав: «Може, це й є те місце край водоспаду, де вона клала голову коханому на коліна й дивилася йому в очі, коли він грав на тамбурі».

Чаликушу розповіла ще кілька дрібних випадків із свого життя, а потім ніби мимохіть додала:

— Кямране, а ти ж іще не бачив фотокартки Гайруллах-бея.

Вона скинула з шиї золотий медальйон й подала кузенові. Той зблід і взяв фотокартку. Феріде вигнула шию, щоб і собі глянути разом з ним.

— Глянь, Кямране, яке обличчя. Яка краса, яке благородство! Правда ж!

Кямран зиркнув на неї. Вона так ніжно милувалася в задумі фотокарткою, що не помітила його погляду. Ця мить в Кямрановому житті була, мабуть, найтяжча й найгіркіша. Отже, ніжна, витончена й цнотлива краса Феріде судилася цьому здоровезному, сивому дідові з грубезним лицем!.. Уява вже малювала йому жахливі картини. Ось Феріде б’ється в руках цього старого. З напівзаплющених очей на рожеві од сорому щоки котяться сльози. Цнотливі дитячі вуста тремтять, ніби просять зжалитися…

Чаликушу не дивилася на Кямрана, але, мабуть, здогадалася, що він думає, і здригнулася. Вона одягла медальйон і сказала:

— А тепер, Кямране, я піду… Вибачай, але у нас сьогодні, здається, гості.

IV

Уже десять днів, як Чаликушу повернулася до рідного гнізда, а щовечора Азіз-бей казав одне й те саме:

— Бачите, діти, що наш дім став наче зовсім інакший. Це Чаликушу, мов ластівка, принесла нам цього разу весну. Як жаль, що минув ще один день!

Феріде сміялася:

— Не бійтеся, дядечку, за кілька літ я знову матиму дозвіл поїхати до вас. Не журіться, адже попереду ще стільки днів. Нащо ж затьмарювати нашу радість?

Чаликушу стала тією самою Чаликушу, що й колись. Вона ожила, немов квітка, яка розцвіла після грози в променях сонця. Малі мешканці садиби тепер знову мали верховоду.

Всі діти, починаючи з трирічної доньки Мюжгян та малого Недждета й закінчуючи Нермін, котрій минав уже вісімнадцятий рік, дуже полюбили Чаликушу. З ранку до вечора ходили вони за нею, моє на припоні, зчиняючи в садибі веселий галас. Вряди-годи так бешкетували, що старші змушені були давати їм зауваження. Хоча всіх тішила ота невгамовність Феріде. Як-не-як, а Кямран та Феріде колись були заручені, і всі боялися, щоб не роз’ятрилися в них старі рани, бо за п’ять років, здається, вже й погоїлися. А ця нестримна весела радість Феріде й тихе спокійне щастя Кямрана, якому наче тільки й потрібно було, що здалеку дивитися на неї, і зовсім заспокоїли всіх. Тільки тітки ще нагадували, що обережність ніколи не завадить, і намагалися якомога швидше поновити між Кямраном і Феріде оті давні стосунки старшого брата й молодшої сестри. При них ніколи не згадувано про сумне минуле. Це нагадувало кімнату, де всі поводяться мовчки, бо там лежить хвора дитина.

Азіз-бей іноді запитував Феріде:

— Чи не можна тобі погостювати в нас довше?

Але її обличчя хмарнішало, і вона відповідала:

— Не можна, дядьку. Чаликушу й сама мати, її чекають в іншому гнізді.

Кямрана брали ревнощі, бо Чаликушу не відходила від Недждета. Щоб їх розлучити, доводилося чекати, поки хлоп’я засне у неї на руках.

Одного ж разу Кямран побачив, як Феріде сумно навчала хлоп’ятко:

— Недждете, а скажи-но ще раз: тьотя, тьотя, тьотя… Скажи…

Дитя не слухалося, хитало русявою голівкою й казало:

— Мама, мама, мама…

— Облиш, Феріде, — несміливо обізвався Кямран.—

Хай каже «мама», що тут поганого? Може, дитина відчуває потребу.

Феріде нічого не одказала, тільки нахилилася й довго пестила Недждетові голівку.

_ V

Якось уранці Кямран прокинувся, бо почув стукіт у шибку. Він одразу ж здогадався… Так будила тільки Феріде.

Чаликушу знову запрошувала його під горіх снідати. На столі вже стояло молоко і пахло, як вона обіцяла, духмяними грушами, а також лежали сільські перепічки, біля яких виднілося на тарілочці щось рожеве, схоже на варення,

Феріде намазала на перепічку варення й подала Кямранові:

— Покуштуй, усе приготувала я сама. Не знаю, як називаються перепічки, але варення — гюльбешекер. — Вона знову взяла маленького стільчика й сіла біля Кям-ранових ніг.

— А тепер скажи, Кямране, подобається тобі гюльбешекер?

— Подобається, — усміхнувся той.

— Ти любиш гюльбешекер?

— Люблю.

— Ні, не так… Скажи: «Я люблю гюльбешекер».

— Я люблю гюльбешекер, — засміявся Кямран, бо не розумів, що це за така дивна забаганка.

Обличчя Феріде зашарілося, очі зайнялися вогнем, а вії від знічення тремтіли. Вона нахилилася до Кямрана й схвильовано запитала:

— Скажи ще раз, Кямране: «Я люблю гюльбешекер!»

Кямран захоплено дивився, як тремтять її вуста. Вони навіть ледь-ледь скривилися, зовсім як у дитини, котра вже ладна заплакати, якщо їй не дадуть того, чого вона хоче.

— Я дуже люблю гюльбешекер. Дуже люблю. Так, як ти хочеш…

Феріде радісно сплеснула в долоні. Губи її сміялися, а з очей котилися сльози. Вона почала кепкувати з себе, наче то був хтось інший, та ще й журився чомусь хтозна-чого.

— Ото дурна! Смішно радіти, що тебе похвалили! — вигукувала вона і весь час витирала сльози, що так і лилися. Раптом вона глухо зойкнула, затулилася і, вся в сльозах, побігла до хати.

За кілька днів по тому Азіз-бей з Кямраном поверталися з базару. Дітлахи вже звикли, помітивши їх, ставати край воріт та чекати гостинців.

Кямран роздавав малим ласунам цукерки і раптом побачив, що хтось кинув йому під ноги жменю камінців. Обділивши останнє маля, він озирнувся. То була Чали-кушу. Вона стояла неподалік під крислатим каштаном і робила рукою якісь знаки.

— Кямран-бею, невже ви не розумієте? Адже я теж існую…

Як завжди, коли вона хотіла пожартувати або покарати кузена, Феріде зверталася на «ви».

— Отже, ви раніше, аніж належить, даєте мені од-коща, — посміхнулася вона. — А де ж на мою долю? Гадаєте, що ваші старі фіглі вже забуті, пане мій? То знайте: або плата, щоб я мовчала, або сьогодні ж увечері я розповім про ту вашу каверзу, яка сталася була під чинарою.

Феріде посміхалася й показувала Кямранові рожевого язика, як і десять років тому. Кямран дістав із кишені пальта коробку.

— Феріде, хіба ж я ще не розквитався? — запитав він. — Але ж як співпало! Я оце саме сьогодні купив шоколадні цукерки з ромом. Хотів був нищечком з’їсти… Та не з’їси, коли вже мені загрожує сьогодні викриття.

Обличчя Феріде сяяло радістю, мов у дитини.