Господиня, дещо вагаючись, почала:
— Як вам сподобався Іхсан?
— Здається, дуже гарний юнак, ханим-ефенді.
— Так, і з лиця гарний, і освіта непогана. Зараз його посилають у Бейрут на вищу посаду.
— Як славно! Адже й справді вродливий, милий юнак. І освіту, здається, одержав непогану, як ви вже сказали…
Мати з донькою перезирнулися, не знаючи, дивуватися їм чи радіти, отож ханим-ефенді захихотіла:
— Хай тебе сподобить аллах, дочко! Ти полегшила мені роботу. Я Іхсанові молочна мати, він мені — як рідний, на моїх руках виріс. Дякувати аллаху, що ти розумна та розважлива, бо з молодими дівчатами так важко говорити відверто. Я хочу, щоб аллах вам допоміг стати дружиною Іхсана. Ви йому дуже припали до душі. А що й вам він сподобався, то вже хай аллах пошле вам долі. Візьмемо для нього на місяць відпустку та й відбудемо весілля тут, га? А вже потім поїдемо до Бейрута.
Я ще раніше передчувала, нащо гралася ця комедія.
І справді смішна пригода, та мені чомусь стало сумно: мене сватають на чужині й не питають моєї волі… Та я утрималася, і ніхто нічого не помітив.
— Ханим-ефенді, це для мене велика честь. Я вам щиро дякую, і Іхсан-беєві теж. Але це неможливо…
— Чому, дочко? — вигукнула ошелешена господиня. — Адже ви щойно самі казали, що Іхсан вам сподобався, що він вродливий…
Я посміхнулася:
— Ханим-ефенді, я й зараз скажу те саме. Іхсан-бей і справді вродливий і жаданий юнак. Але зважте самі. Хіба я б говорила так відверто про всі його переваги й чесноти, якби хоч на мить навіть подумки припускала можливість нашого шлюбу. Хіба б тут не було для молодої дівчини забагато волі?
Мати з дочкою перезирнулися знову. Запанувала тиша. Потім Неріме-ханим ухопила мою руку:
— Феріде-ханим, тоді хай це буде ваша неостаточна відповідь. Для Іхсан-бея це таке горе,
— О, Іхсан-бей такий красень, що за нього вийде будь-яка дівчина.
— А він марить тільки вами. Нам довелося сказати, ніби він побився об заклад. Але це не так. Бідний хлопець вже ось десять днів журиться, та все одно: «Я не відмовляюся від неї… Краще померти… Я візьму тільки її».
Я відчула, що Неріме-ханим буде вмовляти мене довго, а тому чемно, але рішуче сказала, щоб дозволили мені попрощатися, бо їхня пропозиція просто неможлива.
Неріме-ханим була пригнічена.
— Ненечко, — мовила вона до матері якось втомлено, — скажи все Іхсанові сама, бо в мене язик не повернеться. Він і на мить не припускав, що Феріде-ханим відмовиться. Як йому тепер буде…
Ой ці чоловіки! Всі такі самозакохані, такі горді. І нікому з них і на думку не спаде, що серце є й у нас, а в ньому ми плекаємо свою мрію.
Коли я на ландо паші приїхала додому, Мунісе ще була в сусідів. Я не роздягалася, мені хотілося ще раз глянути на себе в дзеркало. Воно скидалося на пригаслий місячний промінь, в якому химерно вимальовувалася моя постать. Мій синій костюм здавався сніжно-білою сукнею, довгий поділ якої губився десь у темряві.
Я вхопила голову в руки, та якраз у ту мить ускочила в хату Мунісе:
— Абаджим!
Я потягнулася до неї руками, наче просила допомоги, хотіла сказати «Мунісе», а з губ зронилося інше ім’я… Ім’я мого ворога, котрого я так ненавиджу.
11 травня
На цьому тижні мені таланить. Оце ще не охолола після вчорашньої комедії, як стала героїнею сьогоднішньої. Але сьогоднішня ще в тисячу разів смішніша і огидніша за вчорашню.
Опишу все, як було. Дія відбувалася внизу, в нашій вітальні. До мене в гості завітала дружина Гафиза Курбана-ефенді. На ній багатий чаршаф, який вона одягає тільки на весілля, на шиї кілька разків дукачів. І разом з тим вона в якомусь дивному настрої, а очі аж заплакані. Починаємо по-сусідському розмовляти.
Я:
— Ви, либонь, кудись у гості йдете?
Вона:
— Ні, сестронько, я тільки до вас,
Я:
— Але так ошатно одяглися. Чи не для мене?
Вона:
— Так, сестронько, для вас.
Я мимохіть жартую:
— То, може, ви мене сватати прийшли.
В її щирих очах щирий подив:
— А ви як знаєте?
Тепер я тетерію:
— Як? Ви справді прийшли мене сватать?
Вона зітхнула:
— Так, сестронько.
Я:
— І за кого ж?
Вона, наче мова йде про щось найзвичайніше:
— За мого пана-хазяїна.
Мені, звичайно, страшенно сподобалося, що така проста жінка, а так вміло жартує, навіть бровою не веде, Я регочу, але що це? У неї на очах сльози!
Вона:
— Сестронько, мій чоловік уподобав вас, а зі мною хоче розлучитися, щоб одружитися знову. Скільки я його благала, скільки умовляла. «Не шкодить, — кажу, — візьми й ту ханим, тільки мене не залишай. Я вам їсти варитиму, за наймичку буду…» Сестронько, голубонько, хоч ти зжалься…
— А цей Курбан-ефенді впевнений, що як покине вас, то візьме мене?
— Атож! — щиро запевняє вона, хоч та щирість мене обурює.— Він каже, що дасть за вас аж п’ятдесят золотих…
Я:
— Бідна моя сусідонько! Та не бійся. Цього не буде нізащо в світі.
Безталанна жінка молиться. В цей час падає завіса.
Сьогодні увечері, після уроків, мюдіре-ханим викликала мене в кабінет. Насупившись, вона сказала мені:
— Феріде-ханим! Дочко, я задоволена, ви серйозна й пильна в роботі. Але у вас є одна вада: ви думаєте, що й досі живете в Стамбулі. Кажуть, що врода — то лихо, так, мабуть, правду кажуть. Ви вродлива, молода й самотня, а тому вам треба дбати за своє чесне ім’я. Ви ж інколи поводилися вкрай необережно. Не журися тільки, дочко, я ж не кажу, що це якийсь гріх. Просто необачність. Тут у нас не якесь там глухе місце, жінки в нас одягаються так ошатно. Я маю на увазі й наших учительок. Але те, що на інших має звичайний вигляд, на вас падає в очі. А все тому, дочко, що ви така юна й вродлива. Чоловіки обертаються, коли трапляються вам на дорозі, а потім — по місту вже почали ходити плітки. Я тут сиджу, ніби й нічого не знаю, а насправді ж до мене доходить кожна звістка. Наприклад, така, що в місті вже немає жодного чоловіка, починаючи від офіцерів та крамарів і закінчуючи учнями старших класів, який би не знав вас.
Якщо ви запитаєте, чому я веду з вами цю розмову й хто дав мені на це право, я відповім: дві причини. Одна — те, що ви безтурботна ще дитина, але ж в принципі така славна. Ми на своєму віку стільки перебачили тих людей… А тому я хочу порадити вам, як мати, як старша сестра. А потім же — ми всі працюємо для добра школи, чи не так? — Мюдіре-ханим, не дивлячись на мене, вела далі: — Школа — таке саме святе місце, як і мечеть, і наш найперший обов’язок оберігати її від пліток, оббріхування й заплямовування. Адже так? Та ці непристойні плітки вже дійшли, на жаль, і до школи. Ви звернули увагу, як багато батьків та братів приходять тепер надвечір до школи по своїх дочок та сестер? Може, ви цього й не помітили, але я ж бо знаю, що вони приходять, щоб побачити вас. Якось ви заплели одній нашій убогій школярці косу кісниками. Не знаю, звідки про це почув один гульвіса лейтенант, але прямо на вулиці тицьнув дитині гроші й забрав ту стрічку собі. Тепер приладнав її собі до комірця й жартує з товаришами: «Називайте мене пашею над усіма пашами, бо мене ось цим нагородила сама Гюльбешекер».
А вчора наш сторож Мегмет приніс мені ще дивнішу звістку. Він бачив, як уночі з корчми виходили напідпитку чоловіки, й, коли стали навпроти школи, один сказав: «Я бачив, як Гюльбешекер рукою торкнулася оцього чорного каменя, що в стіні. Тож оберігаймо його, аллаха ради, як Гаджері Есведі» [88]. Отже, бачиш, дочко, сама, що тут мало приємного для тебе та й для школи. Але якби тільки. Недавно ви знову зробили похибку. Ви розмовляли в домі Абдуррахіма-паші з капітаном Іхсан-беєм. Якби ви пристали на пропозицію ханим-ефенді, то нічого поганого в тому не вбачали б. Але ви побачилися з капітаном, а потім відмовилися від такого щастя. Це, звичайно, привернуло увагу всього міста. Від пліток гудуть вулиці й майдани: «Коли вона відмовила Іхсан-бею, то, отже, кохає іншого. Кого ж»?