Нараз у темному коридорі почулася веремія. Старий служник, тримаючи в одній руці пальто, а в другій паличку, промів коридором до завідувачевого кабінету,

А за кілька хвилин сходами пройшов, гордовито звівши голову й поблискуючи моноклем, сам крихітка завідувач.

Я хотіла зайти до кабінету одразу ж за ним, та мені заступив дорогу той самий бородатий служник, який ніс пальто й паличку завідувача.

— Стривай-но, ханим! — сказав він. — Нехай бей-ефен-ді трохи спочине. Чого так хапатися? Як ти тільки всиділа дев’ять місяців у матері в животі?

Я вже звикла до такого поводження і тому не зважала й цього разу. Навпаки, якомога сумирнішим голосом попросила:

— Батьку, любий, скажи мені, коли бей-ефенді вип’є каву. Повідом його, що приїхала вчителька, яку він чекає.

Завідувач мене, звичайно, не чекав. Але я вирішила так сказати, сподіваючись більшої уваги служника. А що ж робити, доводиться вдаватися й до хитрощів.

За п’ять хвилин старий служник і справді постав на порозі. Але що я була в чорному чаршафі, то він не помітив мене й буркнув:

— Де ж та жінка? О аллах! То стрибає поперед батька в пекло, то тікає.

— Не гнівайся, батьку, я тут. Можна зайти?

— Заходь, хай тобі щастить.

Завідувач сидів за столом з величезною сигарою в куточку рота. Він розмовляв з якимось немолодим вже чоловіком, котрий умостився в кутку у кріслі. Невеличка постать завідувача не пасувала його бундючному, надламаному голосу:

— Ефендім, що де за країна… Що це закраїна! Стільки проциндрюють, а не можуть замовити візитної картки. Дев’яносто дев’ять душ щодня посилають служника повідомити мене про їхній візит. І таке виходить! Адже служник не може добре запам’ятати їхні імена. Я за те, щоб в установах була система Причинного Петра [69] За чиновниками треба стежити не тільки на роботі, а й у їхньому особистому житті. Треба влазити в їхній побут, знати, що вони їдять, п’ють, де живуть, де гуляють, як одягаються. Я тільки-но влаштувався на цю роботу — одразу послав по школах наказ, де повідомлялося, що звільнюватиму всіх вчителів, котрі не голитимуться бодай раз у два дні або ходитимуть в непрасованих штанях та сорочках без комірця. Вчора поїхав перевірити одну школу. Біля дверей зустрічаю вчителя. Прикидаюся, ніби не впізнаю його й кажу: «Іди поклич вчителя, бо приїхав завідувач відділу освіти». А він мені: «Ефендім, вчитель — я, прошу дуже». — «Ні,— кажу, — ти, мабуть, сторож у цій школі. Бо вчитель так не одягнеться. Якби це мені трапився такий вчитель, то я його на вулицю випхав би…»

Ну, той став каменюкою й стоїть. А я, не глянувши на нього, зайшов у школу. Завтра знову поїду туди. Коли знову зустріне мене в такому вигляді, я його негайно ж вижену.

Я чекала, поки він замовкне, щоб сказати й собі. Але він такий, що як почне, то кипить і кипить, аж поки не переллється…

— Так, ефендім… Нещодавно я й інший наказ розіслав по школах: «Вчителі повинні замовити собі візитні картки. Без них на візити в установах не звертатиметься уваги». Але хіба тебе хтось зрозуміє?

І завідувач раптово повернувся до мене й сердито сказав:

— Б’юся об заклад, що пані вчителька також отримала мій наказ. І все-таки звертається до мене без картки. А служник знову. мені стару пісню: «Ви кликали одну ханим, вона прийшла». Хто вона? Яка ханим? Магмет-ага в жовтих чоботях?..

Я від подиву стояла як укопана. Отже, всі ці слова, увесь гнів спричинила я. Бо наважилася прийти без картки.

— Ефендім, я не отримувала наказу.

— А це чому? Де ви вчителюєте?

— В селі Зейнілер. Минулого тижня ви приїжджали й наказали закрити школу.

Завідувач звів одну брову й подумав:

— Ага, так, згадав. Що ж ви зробили? Документацію оформили?

— Все зроблено, як ви наказали, ефендім. Папери я привезла.

— Гаразд, віддайте їх старшому секретареві, хай розгляне.

Старший секретар, у якого був засмальцьований комір, допитував мене дві години. Він кілька разів переглянув усі папери й почав вимагати акти на придбання деяких дрібних речей, якісь рахунки, квитанції, копії заяв і ще багато такого, чого я й второпати не могла. На-останок же він сказав, що вважає недійсним протоколи сільської ради старих, які я привезла з собою.

Я розгубилася й раз чи двічі відповіла невлад. Як він скривив губи! Либонь, хотів сказати: «Хіба це вчителька…» А вже за те, що я на якомусь документі наліпила марку, яка вже вийшла зі вжитку, він мало не довів мене до плачу.

Та це ще не все. Якійсь учительці, котра хтозна-коли вже працювала в Зейнілер, дали двісті п’ятдесят курушів на ремонт у школі. Але розписки про одержання грошей у моїх документах не було.

Він аж закричав:

— Куди ж уписані ці гроші? Де розписка? Не знайдеш — в суд підеш!

— Бей-ефенді, що ви, я ж там і півроку не попрацювала, — обізвалася я, мало не плачучи, та він і слухати не хотів.

— Жах! Мені вже остогидло, ефендім! Я не дозволю такого неподобства! Я не маю часу, щоб божеволіти тут з вами, — репетував він, а потім ухопив папери й подався до завідувача.

Я лишилася з двома секретарями. Один був ще юнак, у нього тільки-но посіявся вус, а другий вже носив завій. Поки я звітувала старшому секретареві, вони, здавалося, зовсім не зважали на нас, а тільки пильнували роботи.

Ледве-но старший секретар переступив поріг канцелярії, як вони схопилися з місць, припали до дверей кабінету й почали підслуховувати.

Та тільки марно. За дві хвилини не те що в канцелярії, на вулиці можна було б прчути, як гримнув завідувач відділу освіти на старшого секретаря.

Секретар у завої з радощів поплескав юнака по спині й сказав:

— Хай тебе сподобить аллах, мюдер-бей, що прошпетив цього рогоносця. Бо невірного подужає теж тільки безбожник!

А завідувач не вгавав:

— Остогид ти мені, ефендім, остогид! Що це за формальності! Ти — бюрократ, з головою загнився! Жінка має рацію! Має рацію жінка! Де вона візьме тобі ту розписку? Як не варить у голові, йде краще звідсіля. Куди хочеш… Сам не підеш, вижену. Сідай і пиши заяву. Не напишеш — не май себе і за чоловіка.

У мене тенькнуло серце:

— На бога, панове, — звернулася я до секретарів, — може, мені краще піти. Я не хотіла, а тут через мене така біда. Може, краще, щоб він мене зараз не бачив, а то ще скаже щось лихе…

Секретар у завої від задоволення мало не ставав гопки.

— Ні, гемшіре-ханим, ні, не зважай. Так йому й треба, проклятому. Це такий собака, що на голову сяде, як йому хтось ще нахабніший за нього не даватиме час від часу прочуханки. Хай тебе аллах сподобить. Після такої натруски він на кілька днів присмирніє. І сам спочине, та й ми…

Завідувач замовк. Секретарі мерщій кинулися за стіл. Секретар у завої промовив сам собі:

— Гарна приказка: невірного подужає тільки безбожник!

Невдовзі в канцелярію повернувся й старший секретар. У нього помітно тремтіли коліна й борода. Не зводячи голови, він почав зирити, мов дівка на парубка, туди, де сиділи секретарі. Але ті так старанно працювали, що він і сам заспокоївся, сів і щось потихеньку собі бубонів.

Атож, йому не працювалося. Він кілька разів полегшено зітхнув, щось там трохи ще пихкотів, а потім поволі сказав:

— П’ятдесят років уже рогоносцю, все життя сидить на таких посадах, а тямить гірше од нашого служника. Аякже, йому що, завтра на іншу посаду піде, а вся морока на нашу голову. Припхається якийсь ревізор, перегляне папери й скаже: «Ослячі ви голови, де розписка за двісті п’ятдесят курушів? Що ви, не бачили, що тут безладдя?» Віддасть усіх нас під суд, та й правильно зробить. Бо є закон про державну скарбницю, а з ним не жартуй! Присягаюся аллахом, що ми вже всі подохнемо, а гроші все одно вирахують, хоч би й через сто літ, навіть з правнуків наших!..

Секретарі звели голови від книг і поштиво слухали ці глибокодумні слова.

Старший секретар відчув, що атмосфера сприятлива, й запитав:

— Чули, що він городив?