Візник не мав часу чекати й тому, поскладавши мої речі біля воріт, попрощався й пішов. Мухтар підіслав собі абу й умостився на землі, а я сіла на валізку. Почалася розмова.

Я дізналася, що Хатідже-ханим дуже богобоязлива жінка й належить до секти дервішів. Доглядає сільських хворих, читає «Мевлют»[42], напуває перед смертю святою водою, обмиває небіжчиць й закутує їх у саван.

Очевидно, мухтар вчився в медресе й тепер хоче при нагоді дати мені кілька настанов. Він не був проти нової школи, тільки погано, що тепер зовсім забули про коран. У Зейнілер було вже кілька вчительок, але жодна з них не знала добре корана та ільмігалю[43].

Мухтар, без сумніву, був задоволений Хатідже-ханим, і я зрозуміла, що коли доручу цій богобоязливій, цнотливій, розумній і праведній жінці навчати дітей корану та їльмігалю, а собі візьму решту предметів, то все село буде задоволене.

Я слухала ці настанови, поки не почулося поза парканом постукування дерев’яних виступців. Ми з мухтаром встали. Загриміла засувка, й грубий голос запитав:

— Хто там?

— Свої, Хатідже-ханим. З міста приїхала вчителька.

Хатідже-ханим була стара жінка, років сімдесяти,

трохи згорблена. Вона мала велику голову й мужнє обличчя. Пофарбовані хною коси ховалися під зеленим запинальцем. На плечі стара накинула єльдірме [44], схоже на ту одіж, що носять богослови.

Шкіра на її обличчі була мов вичинена, і на її темному тлі з-поміж кругів на диво молодо блищали очі й надзвичайно білі зуби.

Намагаючись роздивитися під чадрою моє обличчя, вона сказала:

— Просимо до нашої хати, ходжаним, заходьте, будь ласка!

Обіпершись рукою об ворітницю й не переступаючи порога, наче їй було заборонено виходити на вулицю, Хатідже-ханим взяла моє майно й повела мене з собою, зачинивши ворота на засувку.

Ми перейшли сад, і я побачила школу, відремонтовану самопожертвою завідувача «відділом освіти. Школа аж ніяк не відрізнялася од сільських хатинок, ото тільки що дошки, понабивані на стовпи, щоб вийшла якась шкільна кімната, ще не встигли почорніти.

Я хотіла була вже увійти в двері, як Хатідже-ханим ухопила мене за руку.

— А стривай-но, дочко.

Я навіть злякалася.

Вона ж прошепотіла якусь молитву й сказала:

— Тепер, дочко, промов «бесмеле» [45] й ступай спершу правою ногою.

На нижньому поверсі було темно — мов у кам’яниці. Стара, тримаючи мене за руку, повела кам’яними сінцями на сходи, такі старі, що сходинки аж вгиналися. На верхньому поверсі я побачила маленьку убогу комірчину, а далі вже й величезну кімнату зі щільно зачиненими віконницями. Це була та гарна квартира для викладача, якою так швидко похвалився завідувач відділом освіти.

Хатідже-ханим поставила мою валізку додолу, потім витягла із старої печі в кутку лампу й засвітила її.

— У цьому році тут ніхто не жив, і тому стільки пилюки, — сказала вона. — Та вже вранці я, слава аллаху, приберу.

Хатідже-ханим у цій школі вже давно вчителює, а тому у вілайєтському відділі освіти стару пожаліли й не вигнали на вулицю навіть після шкільної реформи. Вона тут отримувала двісті курушів і була учителька і прибиральниця. На кінець розповіді вона додала, що робитиме все, як я наказуватиму.

Я зрозуміла, що бідна жінка боїться мене. Як-не-як, я була її начальниця. Я пояснила їй, що не хочу нікому завдавати лиха, й почала оглядати кімнату.

Стара, витерта шпалера звисала зі стін, мов лахміття. Чорна дерев’яна стеля відлигла від дощів і увігнулася, у кутку біля напіврозваленої обідраної печі стояло якесь кособоке ліжко. Отже, тут я маю жити. Мені здалося, що я впала в погріб, де від браку повітря стискаються груди, а руки й ноги клякнуть від холоду.

— Хатідже-ханим, допоможіть мені, люба, відчинити вікно. Сама я, мабуть, не зможу.

Стара жінка й сама б не дозволила мені щось робити, Трохи пововтузившись, вона відчинила одразу віконницю. Я глянула на шибки, і в мене коси стали дибом. За вікном був цвинтар. Сонце вже майже сіло за горою і вчервонило верхів’я кипарисів. Між ними рядами стояло надмогильне каміння, та ще ледь поодаль, в болоті, блищала в очереті вода.

Я почула, як тяжко зітхнула стара жінка:

— Людина ще за життя повинна звикати, дочко.,* Усі там будемо.

Чи вона це сказала так, а чи, може, хотіла заспокоїти мене, помітивши, як налякало мене це місце. Я трохи підбадьорила себе. Треба бути хороброю. Прибравши веселого вигляду, я промовила якомога байдуже:

— Отже, тут цвинтар? А я й не знала…

— Так. Це давній цвинтар. Тепер уже ховають в іншому місці, а тут ніби історичне місце. Треба піти запалити біля могили Зейні-баба світильник, я зараз повернуся.

— А хто такий Зейні-баба?

— Праведник, хай сподобить його аллах навіки. Лежить він під отим кипарисом.

Хатідже-ханим почала молитву й подалася до порога. Досі я не знала, що в мені живе отакий страх. Стало чомусь боязко лишатися в цій непривітній кімнаті, повітря якої вже було просякнуте кипарисовим запахом,

Я метнулася за старою:

— Можна й мені з вами?

— Ходи, дочко, так навіть краще. Це добре, що ти, тільки приїхала, а вже йдеш до праведного Зейні-баба,

Через внутрішні ворота школи ми вийшли на цвинтар й почали ходити поміж надмогильним камінням.

Тітки водили мене іноді на рамазан або на проводи на наш родинний цвинтар в Ейюпі. Але тільки тепер, на цьому темному цвинтарі Зейнілер, я уперше в житті відчула, що смерть страшна.

Надмогильне каміння тут також було інакше. Воно стояло тут рівно, мов ряди вояків: високе, гладенько зчесане вгорі й геть чорне. Щось прочитати було неможливо. Тільки де-не-де мені вдавалося прочитати «аллах»!

В дитинстві я чула одну казку. Не знаю, де це було, тільки десь за високими горами давно-давно ішло військо, щоб викрасти юного султана. Удень вояки ховалися по печерах, а вночі йшли. Щоб ніхто їх не помітив, вони закутувалися в чорні киреї. Вже кілька місяців були вони в дорозі і вже тієї ночі, коли вони мали захопити місто, аллах пожалів юного султана й перетворив тих вояків, що хотіли напасти темної ночі, на чорне каміння.

Я дивилася на ряди цих надмогильних обелісків і згадувала стару казку.

«А що, коли це якраз ота казкова країна, де вояки в чорних киреях перетворилися на каміння?» — промайнуло мені в голові.

— Хто вони, ці зейнілер [46], Хатідже-ханим?

— Я теж не знаю. Колись їм належало все село, а тепер від них не лишилося нічого, окрім мінарета. Це були доброчинні люди, хай аллах сподобить їх навіки, а головним був, звичайно, Зейні-баба. Сюди приносили хворих, таких, що вже ніхто не міг вилікувати. Я сама знаю одну жінку, вона була спаралізована. Сюди її принесли на руках, а додому вона пішла своїми ногами.

Вже аж на краю цвинтаря під височезним кипарисом стояла могильниця Зейні-баба. Щоночі Хатідже-ханим запалювала тут лампадки. Одну — на кипарисовій гілці, другу — біля дверей могильниці, а третю — в могильниці.

Всередині була яма, присипана землею. Кажуть, що в ній сім років жив пустинником Зейні-баба, не бачивши сонця. А коли помер, то ніхто не посмів доторкатися його святого тіла, і побудували тоді над ним могильницю.

Хатідже-ханим запалила дві лампади й показала мені кілька сходинок, що вели до ями:

— Ходи, дочко, за мною.

Я не наважувалася.

— Ходи, дочко, — ще раз сказала стара. — Коли вже прийшла сюди, то гріх не провідати. А коли в тебе є якесь бажання, попроси Зейні-баба, і воно збудеться.

Я почала заходити, а серце калатало, мов у спійманої пташки. Якби мертві могли щось відчувати в своїх могилах, то, мабуть, зрозуміли б мене. В груди вдарив запах сирої, холодної землі.

Домовина святого Зейні-баба була оцинкована й пофарбована в зелене. Хатідже-ханим розповіла, що він усе життя жив у злиднях та самопокуті й не хотів, щоб по смерті його закутували в пишні, гаптовані шовком шати. Якщо хто й приносив сюди багате ткання, то воно за тиждень згнивало й перетворювалося на лахміття.