А коли наступного ранку бідна жінка не побачила мене в чистенькому, покропленому духами, що пахли степом, ліжку і відчула щось не те, то пташка, як кажуть, уже полетіла й караван пішов.

Уночі, правда, я майже не спала, бо, погасивши лампу, розробляла в пітьмі детальний план, основою якого мав стати мій диплом, перехоплений червоненькою стрічечкою. Ще недавно мені здавалось, що йому судилося увесь вік жовкнути в шафі, а тепер всі мої надії були пов’язані з цим папірцем, про який казали не лихі слова. Завдяки йому я буду вчителювати в якомусь вілайєті Анатолії й проведу серед дітей своє життя весело й щасливо.

Ще в Стамбулі я вирішила була шукати притулку в Гюльмісаль-калфи. Ця стара черкеска колись вигляділа мою матір, а коли мати виходила заміж, то Гюльмісаль стала на роботу в однієї жінки, що була головною служницею в Ейюп-Султан [24].

Гюльмісаль дуже любила матір, та не ладнала з тітками. Поки була жива бабуся, то Гюльмісаль ще приходила до нас і приносила мені розмальовані ейюпські цяцьки. А як бабуся померла, вона й ногою до нас не ступила, та й тітки її не згадували. Не знаю чому, не було між ними злагоди, але якась причина була, може, сварка.

А через те не було мені в Стамбулі вірнішого прихистку, як хата Гюльмісаль.

Я була впевнена, що тітка отримає мого листа, котрий в моїй уяві все збільшувався і ускладнювався, і заплаче. Та й усе. А він, гадаю, все-таки людина хоч Настільки, щоб не лізти мені на очі, навіть якщо й вислідить, де я живу.

Ще вдосвіта прийшла я до Гюльмісаль. Хвіртка була відчинена, Гюльмісаль мила кам’яний дворик. На босих ногах були тільки дерев’яні капці, пофарбовані хною, коси пов’язувала хустка.

Я стала біля хвіртки й мовчки дивилася у двір. Гюльмісаль глянула, та не впізнала, адже я закутала обличчя густою чадрою.

— Ви щось хотіли, ханим? — запитала Гюльмісаль розгублено, позираючи на мене голубими погаслими очима.

У мене пересохло в горлі, і я двічі ковтнула слину:

— Не впізнаєш, дади[25]?

Мій голос якось незвичайно дійняв її, і вона, мов налякана, зойкнула:

— Боже мій!.. Боже мій! Ханим, відкрийте обличчя.

Я поставила валізку на мокре каміння й відхилила чадру.

— Гюзіде! — вигукнула вона здушеним голосом. — Гюзіде прийшла! Дитино моя…

Слабими, набряклими від жил руками вона обняла мене. З її очей так і котилися, мов горох, сльози.

— Дитино моя, дитиночко, — тихо плакала Гюльмісаль.

Я знала, чому так розхвилювалася вона. Мені вже давно сказали, що я все більше й більше скидаюся на матір.

Одна мамина товаришка, котра ніяк не могла забути її, не раз говорила:

— Слухаю Феріде й плачу. Вилита Гюзіде в двадцять років, обличчя й голос навіть!

Гюльмісаль відчувала, мабуть, таке саме. Вона стояла, ця стара наймичка, й плакала, а я чи не вперше побачила, як то гарно, коли сльози котяться з радощів.

Матір я пам’ятаю ледь-ледь. Це можна порівняти хіба з старим портретом, тьмяним від пилюки, — висить він в забутій кімнаті і годі впізнати риси того обличчя. Ніколи ще не прокидалося в мені ані почуття туги, ані любові. А це стара наймичка притулила мене до своєї голови, крикнула вся в сльозах: «Гюзіде!» — і мені щось сталося. Перед очима постала моя матуся й наче запалила мені в серці вогонь.

— Мамо, мамочко… — вихопилося в мене, і я заридала.

Бідна Гюльмісаль, забувши своє, почала втішати мене.

— Скажи, дади, я схожа на матір?

Сльози котилися у мене по обличчю.

— Дуже, дитино моя. Я мало не збожеволіла, як тебе побачила, думала, твоя мати. Дай боже хоч тобі довгого віку.

І стара наймичка повела мене в хату, котра вікнами виходила у двір, і почала, плачучи, роздягати мене, мов малу дитину.

Як любо було мені в її хатині з батистовими завісками на вікнах, ніколи не забуду я тих днів.

Гюльмісаль роздягла мене і поклала в ліжко, заслане рядном, а потім поклала мою голову собі на коліна й почала гладити мені косу та розповідати про матір. Вона розповідала усе — від дня народження, коли вона вперше віяла дитину, укутану в синю хустку, на руки й аж по останній день.

Настала моя черга, і я теж розповіла все, що було зі мною. Дади слухала, мов якусь дитячу казку, хіба що коли-не-коли у неї вихоплювалося: «Ой дитино моя!» Та ось я почала розповідати, як утекла вчора з дому, запевнивши, що ніколи вже туди не повернуся, вона занепокоїлася.

— Феріде, ти зробила мов дитина. Кямран-бей не знав, що робив. Тепер хай заприсягнеться, що більше такого не зробить.

І не було можливості пояснити їй, що то моє обурення.

— Гюльмісаль-калфа, — сказала я врешті,— не суши марне свою стару голівоньку. Я перебуду в тебе кілька днів та й поїду далеко-далеко. Своїми руками зароблятиму шматок хліба.

Так я казала, а в неї на очах бриніли сльози. Вона пестила мої руки, чоло й казала:

— Як же мені не жаліти цих рученят?

Я посадила стару наймичку собі на коліна й почала колихати її та гладити по голові.

— Поки що цим рукам нема чого боятися. Тільки й роботи буде, що смикнути за вухо якогось малого пустуна.

Я так весело розмалювала моє життя в Анатолії, так захоплено розповіла, як там учителюватиму, що мій настрій передався й Гюльмісаль. Вона зняла з стіни загорнутий у зелений муслін невеличкий коран і заприсяглася на ньому, що не зрадить мене нізащо, а коли хтось із наших і приїде шукати, то далі порога не ступить.

Того дня, аж до вечора, ми з Гюльмісаль поралися біля хати. Раніше за мене все робили інші. Я навіть яйця собі не зварила за все моє життя. Але тепер усе має бути інакше. Хіба ж будуть у мене відтепер покоївки та кухарки? Поки маю оце Гюльмісаль, то треба навчитися у неї, як варити їсти, як мити посуд, прати та, сором сказати, штопати панчохи.

Я роззулася й кинулася до роботи. Незважаючи на крик і галас Гюльмісаль, я витягла з колодязя кілька відер води й помила підлогу, правду сказати, поналивала калюжі. А по тому сіла з Гюльмісаль біля колодязя перебирати городину й чистити картоплю.

Легко все це перелічити, а насправді, яка це тонка справа. Гюльмісаль, побачивши, як я чищу картоплю, зойкнула:

— Дитино моя, та ти ж півкартоплини в лушпину ріжеш!

Я уважно оглянула свою роботу.

— Правда твоя. Якби ти мені не сказала, то я все життя переполовинювала б картоплю. Летіли б мої зароблені грошенята…

Після цього я при собі носила завжди маленький записничок, щоб занотовувати туди всю цю науку.

Раз по раз питала я Гюльмісаль:

— Дади, за одну картоплину скільки курушів [26] платять?

— Скільки відер води треба, щоб помити підлогу?

А Гюльмісаль у відповідь так сміялася, що аж сльози котилися.

Ет, як ти поясниш неписьменній черкесці, що таке нова школа та її метода.

Незабаром ми поставили на вогонь кастрюльки, а самі посідали в кухні на ще зовсім чисті солом’яні килимки.

— Гай-гай, Гюльмісаль, — промовила я, — хто знає, як гарно там, куди я їду! Арабістан я ледве пам’ятаю. Анатолія, звичайно, набагато мальовничіша. Анатолійці, кажуть, зовсім не схожі на нас, бо самі хоч і бідні, зате серцем багаті. Такі в них багаті серця, що ніхто з них не дорікне навіть ворогові, де вже там сироті родичці. Не дійматиме тебе, що, мовляв, добра он скільки зробив.

У мене там буде невеличка школа, я її усю заквітчаю. А дітей буде цілий полк, я скажу, щоб називали мене «абла». Котрі убогі, я їм сама шитиму чорненькі сорочки. Ти скажеш: «Чиїми руками шитиму?» Е, не смійся, я навчуся.

Гюльмісаль то сміялася, то зітхала й гнівалася:

— Феріде, моя дитино, не тією стежкою йдеш… — починала вона не раз.

— Це ще ми побачимо, хто не тією стежкою йде.

Упоравшись, я написала тітці страшного листа. Наведу лише одне місце з цього листа:

«…Я говоритиму з вами відверто. Кямран за весь час не сказав мені нічого поганого. Але він ніколи не подобався мені. Зманіжений, без душі, характеру, такий собі пустий мамин синочок. Врешті, це слабка натура, а що сказати ще?