— Іди, крихітко, до свого племінника. Кямран-ага-бей ніжний і лагідний, мов дівчина. Він тебе не трястиме, а колихатиме помаленьку, ще й колискової заспіває, мов нянька. Тільки й ти не рухайся, бо ніжнесенькі рученята братуся Кямрана не витримають і ви обоє попадаєте.

Я зухвало й глумливо посміхалася йому в очі — чекала, коли він, не витримавши, схилить голову. Та кузен дивився на мене таким самим поглядом, наче хотів сказати: «Даремно силкуєшся, я все знаю».

І тут я зрозуміла, що програла партію. Схиливши голову, я дістала хусточку й заходилася витирати брудні руки.

— Натішилася, пустунко? — мовив він. — А тепер погойдаймося разом, побачимо…

Він хутко скинув піджак і жбурнув його Мюжгян.

— Благаю тебе, Кямране, — почувся знову тітчин голос, — не заводь з нею дитячих пустощів. То ж нечистий дух, вона тебб покалічить!

Дітлахи відчули, що зараз буде щось веселе, й відступили. Біля гойдалки ми лишилися самі:

— Ну, чого ж ти чекаєш, Феріде, може, боїшся?

— З чого це ти взяв, — відказала я й скочила на гойдалку. Тільки цього разу глянути йому в очі я не наважилася.

Зарипіло мотуззя, гойдалка поволі сколихнулася.

Я вирішила бути передбачливою, бо знала, що змагання буде нелегке. Отож, розгойдуючись, я тільки ледь-ледь підгинала коліна, щоб зберегти силу надалі.

А швидкість все наростала, від чого листя на грабові тремтіло все дужче й дужче.

Ми мовчали, стиснувши зуби, наче вже одне якесь слово могло відняти у нас снагу.

Я помалу почала п’яніти, заверетенилося в голові.

На мить голова Кямрана сховалася в грабовому листі, довгий чуб розсипався по чолу.

— Ви ще не надумали каятися? — запитала я насмішкувато.

— А то ми ще побачимо, хто каятиметься! — відповів кузен.

Його зелені очі поблимували з-під довгого чуба, від чого в мені прокинулася якась дивна ненависть і схильність до деспотичної помсти. Що було сили підштовхнула я гойдалку, це була вже шалена швидкість. Тепер моя коса і його чуб щоразу зникали в листі й дивно перепліталися. Мов крізь сон, почула я тітчин крик: «Годі, годі».

— Годі, Феріде? — підхопив він.

— Це вас треба запитати, — відповіла я.

— Мене, ні! Мюжгян сказала мені таке, що я тепер ніколи не стомлюся.

Мої коліна стали безвольні, і я злякалася, що випущу вервечку з рук.

— Я й не сподівався. Але приїхав сюди тільки ради тебе.

Я вже й не рухалася, але гойдалка літала так само шалено. Я обняла мотуззя й звела руки докупи.

— Злазьмо вже… Я впаду, — благала я.

Але Кямран не вірив, що я можу впасти.

— Ні, Феріде, — сказав він, — або ми разом упадемо й помремо, або я почую з твоїх вуст згоду на заручини.

його губи торкалися моїх кіс, моїх очей. Затремтіли коліна. Я не розводила руки, але вони самі попливли по мотузці донизу.

І я б упала, якби він не підхопив мене, тільки утримати мене було не під силу і йому. Вервечки скрутилися, і ми, утративши рівновагу, — полетіли вниз.

Розплющивши очі, я побачила себе в тітки на руках. Вона прикладала мені до чола мокру хустку й питала:

— Тобі болить, доню?

— Ні…— звела я голову.

— А чому ж ти плачеш?

— Хіба я плачу?

— На очах у тебе сльози.

Я притиснулася до тітчиних грудей і сказала:

— Мабуть, я заплакала ще перед тим, як упала.

За три дні ми поверталися до Стамбула. До нас приєдналися й Мюжгян з тіткою Айше. А тітка Бесіме, дізнавшись про це з синового листа, прибігла разом з Нед-. жміє зустрічати нас аж у Галата.

В перші тижні після заручин я уникала всіх і перш за все Кямрана. А він тільки про те й думав, щоб погуляти зі мною наодинці та порозмовляти. Мабуть, він мав на це право, все-таки наречений. Але що робити, коли я була найдурніша й найдикіша наречена на всьому світі. Варто було мені побачити, що Кямран іде в мій бік, як я кидалася навтікача, мов наполохана сарна, та так, що й стрілою не доженеш.

Через Мюжгян Кямранові було передано ультиматум: не розмовляти зі мною як з нареченою, інакше я не визнаю заручин.

Але Мюжгян не відставала від мене, а так само як і в Текірдазі, випитувала в ліжку:

— Ну чому ти, Феріде, так робиш? Це ж божевілля якесь. Ти його любищ до смерті, я знаю. А це, ж ваш найкращий час… Хто знає, які любі слова хотів би він тобі сказати…

Іноді ж вона не обмежувалася тільки цим, а гладила своїми тоненькими руками мене по голові й передавала слова Кямрана.

Я щулилася й відмовлялася слухати:

— Не хочу… Мені соромно й страшно…

Дивно, чи не так?

А Мюжгян говорила, що не може не розповідати. Мої нерви не витримували, і я починала плакати.

Та коли Мюжгян ішла спати, я на самоті промовляла самій собі Кямранові слова. Вони були мені мов пісня, і я засинала.

Тітка замовила для мене шлюбний перстень з гарним коштовним каменем, котрий аж ніяк не пасував до моїх подряпаних пальців. Цей сюрприз тітка приурочила до нашого повернення. Удома вона підвела мене до вікна, й перстень променисто засяяв на сонці, яке вже ховалося за гаєм. Я аж примружилась. І тоді подалася назад, сховавши руки за спину. А потім відчула, що червонію, й сама сховалася в затінок портьєри.

Тітка ж не могла второпати, чому це я з радощів не кидаюся їй на шию.

— Феріде, може, тобі не до вподоби?

— Дуже гарний, — відповіла я байдуже. — Дякую.

Здається, моя поведінка її дещо засмутила, та вона

ще раз усміхнулася й сказала:

— А дай-но руку та приміряймо. Я замовляла його по твоєму старому. Гадаю, буде не малий.

Я стиснула за спиною пальці, наче боялася, що тітка силою потягне мою руку.

— Пізніше, тітонько… Немає потреби зараз…

— Феріде, ти ж не дитина…

Я вперто не зводила голови, а все дивилася на черевики.

— За кілька днів заручини. Посходяться родичі, посидимо трохи…

В мене закалатало серце.

— Я не хочу. Тобто, якщо ви вважаєте за потрібне, хай родичі прийдуть після того, як я поїду в пансіон.

Мене таки треба було вилаяти. Тітка хотіла ще раз показати, що право старшої вона залишає за собою й, ледь скрививши губи в посмішці, сказала:

— Як так? Може, ти хочеш, щоб на заручинах замість тебе сидів хтось найнятий? Я про такий звичай ще не чула*

Мені, справді, не було чого відповісти, і я й далі дивилася вниз.

А тітка, щоб її урок з настановами, який я зараз мала вислухати, був не такий суворий, обняла мене й погладила по щоці.

— Феріде, — сказала вона, — я гадаю, що тобі вже час схаменутися. Тепер я тобі не тільки тітка, а й мати. Що й казати, я дуже рада. І Кямранові кращої й не треба, та й для мене… Авжеж, якби він узяв якусь чужу дівчину. Ні ми її норову не знаємо, ні вона нас. Ось тільки… ти дуже вже вітряна. В дитинстві ж може й не страшно було. Але зараз ти вже велика, скоро зовсім виростеш. Ну, звичайно ж, порозумнішаєш, станеш статечніша. До закінчення пансіону, та й до весілля, тобі ще чотири роки. Ще чимало часу. Але ти вже наречена. Не знаю: розумієш ти, що я хочу сказати. Ти повинна бути серйозна, розсудлива. Годі вже пустувати, бешкету^ вати. Та ти ще й вперта, а в Кямрана, сама знаєш, яка Тонка й ніжна душа.

Чи був у цих словах, які навіки запали в мою душу, якийсь докір? Цього я й досі не знаю. Але тоді мені здалося, ніби від тітчиних слів війнуло чимось таким, що я нерівня її дорогоцінному синові;

Врешті, тітка наче хотіла переконатися, чи вплинули на мене її настанови, запитала:

— То що, Феріде, домовилися, еге ж? Ми покличемо на заручини тільки родичів, та ще кілька найближчих знайомих.

Я уявила себе за уквітчаним столом, у кімнаті, освітленій люстрами, на мені одяг, якого я ще ніколи не носила, і зачіска теж інакша, й обличчя… Всі на мене дивляться, і тітка…

Я затремтіла.

— Ні, тітонько, не треба цього!.. — крикнула я й вибігла геть.

У ті дні Мюжгян була мені більше ніж сестра, вона замінила мою матір. Коли ми лишалися самі, я гасила лампу, обіймала руками її тіло, що тепер стало вже зовсім дрібненьким, а тоді затуляла рукою їй рот і благала: