Текірдаг здавався тітоньці Бесіме та Неджміє мало не краєм світу. Вони мружилися, наче дивилися на далекі зорі, й казали: «Та як так можна? Та це ж хтозна й яке?»

— З вашого дозволу, я маю намір довести, що немає нічого неможливого, — сказала я, насмішкувато схилившись перед ними в поклоні.

Дівчата з нашого пансіону не раз їздили влітку кудись із своїми родинами, а потім стільки хвалилися по поверненні. А тепер і мені випала нагода поїхати.

А було б добре, якби я до торішньої історійки про флірт та додала ще й розповідь про мандрівку. Як мені хотілося взяти в руки сумку й самій, незалежно, стати на пароплав, мов ті американські дівчата, що в романах. Але тільки на це м, оє бажання зчинили лемент і ніяк не погоджувалися відпустити мене без старших. До того ж вони образили мою гідність різними неприємними настановами: «У темряві не звішуйся з палуби та не впади в воду… Ні з ким не розмовляй… Не бігай, мов причинна, по трапах…» Наче на старому, завбільшки з шкарбун, текірдазькому пароплавчику були стометрові трапи, як у трансатлантичних кораблів…

Два роки не бачилися ми з Мюжгян. Вона так виросла, що мала вигляд справжньої ханим. Спершу я навіть обізватися не наважилася, але трохи пізніше ми вже знову стали приятельками.

У тітки Айше та в Мюжгян було безліч знайомих. Отож ходила в гості й я, то на вілли, то в розкішні сади. Мене весь час попереджували, щоб я своїм вітрогонст-вом не заробила натяків на сором, бо вже ж таки й виросла. Отож довелося мені стежити за своїми рухами. А як це скидалося на ті забавки, коли граються з ляльками в гостей, — промовляти компліменти незнайомим жінкам, статечно й делікатно відповідати на питання…

Та разом з тим перебування серед дорослих не могло не пригладити бодай трохи мій самовпевнений норов.

Все це мене справді розважало, але ще більше я любила лишатися вкупі з Мюжгян.

Наш дім стояв край стрімкого урвища, що де-не-де скидалося на прямовисну стіну, і коли я починала там лазити, Мюжгян спершу кидалася стримувати мене, але потім звикла. Ми годинами вилежувалися на піску, жбурляли понад водою камінчики або мандрували далеко-далеко узбережжям.

Море якраз було тихе й дуже гарне, тільки якесь невеселе. Іноді кілька годин на ньому не видно було навіть вітрильця або хоч тонесенького струмочка диму. А вже надвечір гладеньке плесо наче розливалося й ширшало, і ця безмежна гладінь доводила людину до хворобливого стану. Дякувати аллаху, я передчувала це й тепер намагалася змусити довколишні скелі відгукуватися на мій регіт.

Якось ми вирішили дістатися мису, що виднівся попереду. За планом ми повинні були перейти скелі, що утворювали цей мис, а вже там лежала затока, але, як на лихо, ми самі пересвідчилися, що сушею туди не прибитися. Отож не було іншої ради, як роззутися. Я, звичайно, тільки раділа, але що нам робити з такою, бачите, дорослою панною Мюжгян?

Я знала, що марно й умовляти її, щоб скинула вона панчохи, а тому запропонувала таке:

— Ходи, Мюжгян, я тебе на спині перенесу.

— Дурне дитя, — одмовила сестра, — як ти перенесеш дорослу людину?

Бідна Мюжгян гадала, що коли вона трохи там більша за мене, то мені забракне сили її перенести. Нищечком підступила я до неї й, підхопивши на себе, понесла у воду.

— Ще й як перенесу, ось побачиш. Нумо ж, ну!

Мюжгян спершу подумала, що я тільки хочу спробувати.

— От дурне! Ну як ти мене понесеш? Пусти! — сміялася вона.

Та ось, побачивши, що я вже бреду водою, переполошилася й запручалася.

— Абла, — сказала я, — ти мов пір’їнка, та коли пручатимешся, ми обоє впадемо в воду. Ото буде! А лежатимеш спокійно, то й боятися не треба буде.

Мюжгян зблідла. Учепірившись руками мені в коси, вона боялася поворухнутися або промовити бодай одне слово, наче я від того втратила б рівновагу.

Там, де ми йшли, було зовсім мілко, але бідна абла й очі заплющила, наче під нами було провалля.

Аж ось і мис. Але що ж ми там побачили? На березі біля човна обідали трбє рибалок і дивилися на нас.

Мюжгян злякалася ще дужче, стиснувши мою руку до болю.

— Феріде, що ж ти наробила, — зашепотіла вона. — Як нам тепер бути?

— Таж рибалки людей не їдять, — засміялася я.

А насправді було не до сміху, особливо мені. З голими до колін ногами й панчохами в руках я ніяк не була готова до зустрічі з людьми.

Мюжгян уже ладна була пуститися своїми дрібними ноженятами, мов павучок од віника. Та я вирішила, що це ще більший сором, і почала з рибалками, мов нічого й не сталося, розмовляти. Запитала, чому сьогодні вода залила берег, потім — де й коли краще ловити рибу. Питання такі, що тільки б не мовчати.

Двоє з рибалок були парубки, літ по двадцять, а може, трошки більше, третій же був старий.

Парубкам стало, мабуть, ніяково, отож відповідав дід. Але йому теж було не по собі, як, врешті, й мені самій, і він запитав, хто я.

Я, трохи розгубившись, відповіла:

— Маріка [16]… Приїхала із Стамбула до дядька в гості. Мій дядько — купець.

Після цього я відійшла від них, а Мюжгян, наздогнавши мене, вчепірилася за руку й чимдуж потягла мене звідтіля.

— А бий тебе сила божа! — сварилася вона. — Нащо ти сказала таке?

— А що… Тітки мені тільки про те й торочили, щоб не молола язиком та стримувалася, бо там, мовляв, усі тільки плітками й живуть. Не вистачало мені, щоб рибалки сказали: «Оце мусульманка, не те що обличчя виставила, а й коліна!»

Словом, боягузка Мюжгян з нічого зробила хтозна-що.

Вечорами Мюжгян і я любили походити попідруки, та одного разу я помітила, що довкола нас виграє на конику молодий офіцер — кіннотник. Може, він навчає свого коня, але ж поле, місця й там вистачить, невже ж треба гарцювати конче тут? Од’їде та й знову їде, і так позирає, і так зацікавлено, що, здається, ось-ось зупинить коня й заговорить.

Та коли одного дня він знову прогарцював на своєму баскому, а ми повтікали під стіну за дерева, я нишком посміхнулася й кашлянула:

— Усе зрозуміло!

Мюжгян глянула на мене й запитала:

— Що ти хочеш цим сказати, Феріде!

— А те я хочу сказати, абла, що ми вже не діти… Ви так гарно фліртуєте з паном офіцером.

Мюжгян почала сміятися.

— Це я?.. Ти просто дурне дитя.

— А хіба що, як ви дозволите собі порозмовляти з ним.

— Ти думаєш, офіцер на конику гарцює через мене?

— Але треба бути дурною, щоб цього не бачити.

Мюжгян знов усміхнулася. Тільки на цей раз той усміх був якийсь сумний-сумний. Потім вона зітхнула й промовила:

Моя ти дівчинко, я не та, за ким увиваються… Він гарцює ради тебе.

— Що ти, абла?

Я аж очі витріщила.

— Так, ради тебе. Я бачила його й до твого приїзду, але тоді він проїжджав, не відрізняючи мене від цих дерев. І ніколи не повертався…

По вечері ми знову вийшли на вулицю й мовчки побрели до моря.

— Чому ти сумна, Феріде, навіть твого голосу не чути, — сказала Мюжгян.

Я ще трохи помовчала й нарешті відповіла:

— Мені сумно, що ти вдень сказала таку дурницю— Я ніяк не можу того забути.

— А що я таке сказала, — розгубилася Мюжгян.

— Хіба ж не ти сказала: «Я не та, за ким увиваються?»

Мюжгян тихенько засміялася:

— Гаразд, але тобі що з того?

На очах у мене забриніли сльози, я вхопила сестру за руки й промовила:

— Абла, хіба ж ти негарна?

Мюжгян знову засміялася й легенько щипнула мене за щоку:

— Я не потвора, але й не красуня… Погодьмося на тому, що я середня, та й годі нам сперечатися… Але ось ти — що більше підростаєш, то все стаєш така вродлива, аж страшно!

Я поклала руки Мюжгян на плечі й потерлася носом об її носа, наче поцілувала.

— Скажімо і про мене, що я середня, та й усе.

Ми стали на краю провалля. Я брала камінці й жбурляла їх у море. Мюжгян ухопилася й собі, не знаю тільки, як вона їх кидала, у неї, бідної, були такі слабкі рученята.