Попри наше ретельне планування і складені прогнози погоди, навіть під час розвороту, вітер на висоті 45 кілометрів міг виявитися доволі непередбачуваним. Якось в Австралії ми розраховували, що повітряна куля полетить на північ від Еліс-Спрінгс, а натомість її понесло просто на південь. До заходу сонця ми тримали її в полі зору, а потім усю ніч підтримували з нею радіозв’язок. На ранок вона занадто наблизилася до Мельбурна, а нам було заборонено заходити в повітряний простір між Сіднеєм і Мельбурном. Аеростат ніхто не збирався збивати, але ми мали вжити якихось заходів. Тож коли наша норовлива повітряна куля мала от-от перетнути заборонену межу, ми неохоче дали радіокоманду скинути вантаж. Коли телескоп відділяється від аеростата, його розриває — він не витримує ударної хвилі від раптового скидання вантажу, і телескоп починає падати. Потім розкривається парашут (крім запуску 1980 року), і телескоп, повільно опускаючись, неушкодженим повертається на Землю. Величезні клапті повітряної кулі також падають, зазвичай їх розкидає в радіусі п’яти кілометрів. Рано чи пізно таке ставалося з кожним аеростатом, і це завжди було сумно (хоч неминуче), бо нам доводилося припиняти спостереження, зупиняючи надходження даних. Ми, звісно, хотіли, щоб телескоп залишався в повітрі якомога довше. Тоді ми понад усе прагнули отримати більше даних — це була найголовніша мета.
Повертаємо телескоп: Джек, мисливець на кенгуру
Щоб пом’якшити приземлення телескопа, ми прикріплювали до його нижньої поверхні картонні амортизаційні прокладки. Якщо це відбувалося вдень і ми бачили кулю (яка раптом зникала, коли ми надсилали команду скинути вантаж), то ми незабаром помічали парашут. Ми щосили намагалися простежити за ним аж до приземлення, кружляючи навколо нього на своєму літачку. Коли телескоп приземлявся, ми якомога точніше позначали це місце на дуже докладній карті.
Потім коїлися дивні речі: ось ми, в літаку, ось наше обладнання з усіма нашими даними, кульмінація кількарічної праці, і воно лежить на землі, практично на відстані витягнутої руки, але ми не можемо сісти просто посеред пустелі та забрати його! Натомість ми мали привернути увагу місцевих жителів, що ми здебільшого і робили, низько літаючи над певним будинком. Будинки в пустелі стояли досить далеко один від одного. Місцеві знали, що означає літак, який кружляє на малій висоті, і зазвичай виходили з будинку, махаючи нам рукою у відповідь. Потім ми сідали на найближчій злітно-посадковій смузі (не плутати з аеропортом) у пустелі й чекали, поки хтось приїде.
Якось нам довелося політали над пусткою, щоб хоч когось відшукати. Нарешті ми знайшли такого собі Джека, який жив у пустелі. До будинку його найближчого сусіда було 80 кілометрів. Джек був п’яний і трохи несамовитий. Спочатку, звісно, ми цього не знали. Ми обмінялися з ним знаками, а потім полетіли на злітно-посадкову смугу й чекали на нього. Він з’явився приблизно за 15 годин на побитій старій вантажівці без лобового скла — просто дах над кабіною і відкритий кузов іззаду. Джек полюбляв ганяти на ній пустелею на швидкості під 100 кілометрів, переслідуючи кенгуру і стріляючи по них із гвинтівки.
Разом з одним з моїх аспірантів ми сіли до Джека у вантажівку, а наш літак показував дорогу до місця, де було обладнання. Ми змушені були переміщатися не позначеною на карті місцевістю, підтримуючи радіозв’язок з літаком. Нам пощастило із Джеком. Завдяки полюванням на кенгуру він добре знав, як дістатися до місця.
Також він вигадав собі жахливу розвагу, яка мені страх як не сподобалась, але оскільки ми були залежні від нього, я мало що міг удіяти. Він показав це лише раз. Він висадив свого собаку на дах вантажівки, розігнався до майже 100 кілометрів за годину, а потім різко натиснув на гальма, і собака звалився на землю. Бідолаха! Джек довго сміявся, а потім виголосив коронну фразу: «Старого пса не навчиш нових трюків».
Щоб доїхати до вантажу, який охороняла майже двометрова ігуана дуже загрозливого вигляду, нам знадобилося майже півдня. Правду кажучи, вона налякала мене до смерті. Але, звісно, я не збирався цього показувати, тому сказав аспіранту: «Нічого страшного. Ігуани — сумирні створіння. Ви йдіть попереду». Він пішов, і, виявляється, вони справді сумирні. Упродовж чотирьох годин, поки ми забирали обладнання і вкладали його у вантажівку Джека, тварина так і не поворухнулась.
Професор із повітряною кулею
Потім ми повернулися в Еліс-Спрінгс, і, звісно, потрапили на першу шпальту Centralian Advocate разом із чудовою фотографією запуску повітряної кулі. Стаття називалася «Запуск космічного зонда» і розповідала про повернення «професора з повітряною кулею». Я став кимось на зразок місцевої знаменитості й прочитав неформальні лекції в Ротарі-клубі, учням у старшій школі, а якось навіть у стейк-хаусі, отримавши за це вечерю для своєї команди. Насправді ми хотіли якомога швидше відвезти плівку додому, проявити її, проаналізувати дані й побачити, що ми «накопали». Тому за кілька днів ми вирушили в дорогу. Тепер ви зрозуміли, мабуть, якими виснажливими були наші дослідження. Я перебував далеко від дому десь два місяці принаймні що два роки (часом щороку). І безсумнівно, що мій перший шлюб саме через це дуже постраждав.
Разом із тим, попри всі переживання й напругу, усе це було надзвичайно цікаво й дуже весело, і я пишаюся своїми аспірантами, особливо Джеффом Макклінтоком і Джорджем Рікером. Джефф зараз старший астрофізик у Гарвард-Смітсонівському астрофізичному центрі, а в 2009 році отримав премію Бруно Россі (вгадайте, на честь кого названу?) за вимірювання маси чорних дір у рентгенівських подвійних зоряних системах. (Я зупинюся на цьому в розділі 13). Джордж досі працює в МТІ, що мене неабияк тішить. У нього талант розробляти нове інноваційне обладнання. Він відомий передусім як дослідник гамма-спалахів.
Робота з повітряними кулями була по-своєму дуже романтична. Встаєш о четвертій ранку, виїжджаєш в аеропорт, зустрічаєш світанок і бачиш, як аеростат наповнюється газом. Усе це відбувається у прекрасній пустелі під небом, спершу тільки сяють зірки, а потім повільно здіймається Сонце. Згодом повітряна куля підносилася в небо і полискувала сріблом і золотом у променях світанку. І ви знаєте, від скількох дрібниць усе залежить, тому нерви постійно натягнені, як струни. Це ж треба таке. І коли міріади дрібниць (кожна з яких може спричинити катастрофу) складаються як було задумано, — це неймовірне відчуття!
У ті часи наші дослідження були останнім словом у науці. Подумати лишень, наш успіх частково залежав від великодушності завжди п’яного австралійського мисливця на кенгуру.
Рентгенівський спалах від Скорпіон X-1
З усіх наших знахідок за ті роки найзахопливішим для мене стало цілком несподіване відкриття, що в деяких рентгенівських джерел трапляються вельми помітні спалахи. Думка про те, що інтенсивність рентгенівського випромінювання якихось джерел змінюється, витала в повітрі ще із середини 1960-х. Філіп Фішер і його група в Lockheed Missiles and Space Company порівняли інтенсивність випромінювання семи джерел, виявлених під час запуску ракети 1 жовтня 1964 року, з результатами, які отримала група Фрідмана 16 червня того самого року. Вони з’ясували, що 1 жовтня інтенсивність променів (так звана густина потоку) джерела Лебідь XR-1 (сучасна назва — Лебідь X-1) була в п’ять разів нижчою, ніж 16 червня. Але було незрозуміло, чи справді це спостереження вказувало на змінність джерела. Група Фішера зауважила, що група Фрідмана використовувала значно чутливіші до низькоенергетичного рентгенівського випромінювання детектори, і припустила, що різницю можна пояснити саме цим.
Питання було розв’язано в 1967 році, коли група Фрідмана порівняла зібрані за попередні два роки дані про густину потоку рентгенівського випромінювання від тридцяти джерел і встановила, що інтенсивність деяких джерел справді змінюється. Особливо яскраво це ілюстрував Лебідь X-1.
У квітні 1967 року група Кена Маккракена з Австралії внаслідок запуску ракети виявила джерело приблизно такої самої яскравості, як Скорпіон X-1 (найяскравіше з відомих нам джерел рентгенівського випромінювання), яке не було зафіксоване під час обстежень цього самого місця півтора року тому. Через два дні після оголошення цієї «рентгенівської нової» (так назвали джерело) на весняній конференції Американського фізичного товариства у Вашингтоні я розмовляв по телефону з одним з найвизначніших піонерів рентгенівської астрономії, і він запитав: «Ви вірите в цю нісенітницю?».
