Кренлі засміявсь, міцніше затиснувши Стівенову руку, й сказав:

— Про горілчаний завод — це ти люкс сказав!

— Щось іще тебе цікавить? — спитав Стівен.

— А нині вам добре живеться?

— Хіба по мені не видно? — відрубав Стівен.

— Значить, — задумливо мовив Кренлі, — ти народився в достатку і розкоші.

Останню фразу він вимовив чітко і голосно — він часто так виголошував ходові вирази, ніби підказував слухачеві, що говорить не від серця.

— Твоя мати, певно, немало вистраждала, — озвався він знову. — Ти не хотів би її вберегти від нових страждань, навіть якщо... Хотів би?

— Якби я тільки міг, — одказав Стівен, — мені це було б неважко.

— А ти спробуй, — порадив Кренлі, — зроби так, як вона хоче. Для тебе це дрібниця. Ти ж не віриш. Формальність, та й годі. А для неї — велика полегша.

Він замовк, а Стівен не відповідав. Потім, немов оголошуючи хід власних думок, Кренлі почав говорити:

— В такій смердючій купі гною, як наш світ, усе може бути непевним — тільки не материна любов. Мати приводить тебе на світ, виносивши в тілі. Що ми знаєм про її почування? Але що б вона не почувала, почування її принаймні справжні. Напевно справжні. А що таке наші ідеї, чи амбіції? Гра! Ідеї! У того паршивого мекливого цапа Темпла є свої ідеї. І в Мак-Кена теж. Кожен осел на дорозі гадає, що в нього є ідеї.

Стівен, відчитуючи, що ховалося за цими словами, ніби знічев'я мовив:

— Паскаль, якщо не помиляюсь, не давав матері цілувати себе — так боявся жіночого доторку.

— Паскаль був свиня, — сказав Кренлі.

— Алоїзій Ґонзаґа, здається, теж мав таке наставления, — додав Стівен.

— Тож і він був свиня, — сказав Кренлі.

— Церква зове його святим, — заперечив Стівен.

— А мені начхати, хто як його зове, — відрізав Кренлі. — Для мене він — свиня.

Стівен, зважуючи подумки кожне слово, вів далі:

— Ісус теж, здається, на людях ставився до своєї матері не досить ласкаво, але Суарес, єзуїтський теолог та іспанський ґранд, виправдує його.

— А тобі не приходило на думку, — спитав Кренлі, — що Ісус був не тим, за кого себе видавав?

— Першим, кому прийшла ця думка, — відповів Стівен, — був сам Ісус.

— Я питаюся, — у голосі Кренлі з'явилася тверда нота, — чи не приходило тобі на думку, що сам Ісус був свідомим лицеміром, гробом повапленим, як він називав тогочасних євреїв? Або простіше — що він був негідником?

— Таке ніколи мені не спадало на думку, — відповів Стівен. — Та хотів би я знати: ти що це — навертаєш мене чи відвертаєш себе од віри?

Він глянув приятелеві в обличчя й побачив на ньому прямолінійну посмішку, що їй певне зусилля волі намагалось надати відтінку значущості.

Голос Кренлі зазвучав рівно й тверезо:

— Скажи правду: тебе якось вразили мої слова?

— Трохи, — відказав Стівен.

— І чим же вони тебе вразили? — допитувався Кренлі тим самим голосом. — Адже ти певен, що наша релігія облудна, а Ісус — не Син Божий.

— І зовсім я не певен, — відповів Стівен. — Він більше схожий на Сина Божого, ніж на сина Марії.

— То ти ще й тому не хочеш причащатися, — сказав Кренлі, — бо цього ти теж не певен, бо маєш відчуття, що може й справді гостія — тіло і кров Сина Божого, а не хлібна облатка? Бо боїшся, що так воно і є?

— Так, — тихо відказав Стівен. — Я відчуваю це і тому боюся.

— Розумію, — сказав Кренлі.

Стівен, вражений його тоном, який означав закінчення розмови, одразу ж почав її наново:

— Я боюсь багатьох речей: собак, коней, вогнепальної зброї, моря, грози, машин, сільських доріг уночі.

— Але чого боятися шматочка хліба?

— Мені за всім, чого я боюсь, ввижається якась лиха дійсність.

— Ти, значить, боїшся, що Бог римо-католиків вразить тебе насмерть і прокляне, якщо ти по-блюзнірському причастишся?

— Бог римо-католиків міг би зробити це й зараз, — відказав Стівен. — Я більше боюся хімічного процесу, що почнеться в моїй душі від нещирої пошани до символу, за яким стоять двадцять століть авторитету і поклоніння.

— А в разі смертельної загрози, — запитав Кренлі, — ти б допустився цього блюзнірства? Наприклад, якби ти жив у часи переслідувань за віру?

— Я не можу відповідати за минуле, — відповів Стівен. — Можливо, що й ні.

— Гадаю, ти не збираєшся йти в протестанти?

— Я сказав, що втратив віру, — сказав Стівен, — але не почуття гідності. Що б то була за полегша — відкинутись логічного й послідовного абсурду і пристати на інший абсурд, нелогічний і непослідовний?

Вони вже були в околиці Пембрука. Тепер, коли вони повільно простували неширокими вулицями, дерева й вогники де-не-де у віллах влагіднювали душу. Довколишня атмосфера добробуту й супокою примусила їх майже забути про їхні нестатки. По той бік лаврового живоплоту, в кухонному вікні мерехтіло світло й чувся спів служниці, що наточувала ножі. Вона співала, нерівно й уривчасто, «Розу О’Ґрейді».

Кренлі спинився, вслухаючись:

— Mullier cantat.

Лагідна краса латинських слів торкнула чарівним доторком вечірню пітьму, доторком невловнішим і переконливішим, ніж дотик музики чи жіночої руки. Боротьбі їхніх душ прийшов кінець. Жіноча постать, як вона з'являється у церковній літургії, пройшла безгучно крізь тьму: постать у білих шатах, невеличка й струнка, наче хлопчача, з розв'язаним поясом. Її голос, по-хлоп'ячому високий і ламкий, речитативом доносив з далекого хору слова жінки, що прохромлюють морок і гамір першої пісні Страстей Господніх:

— Et tu cum Jesu Galilaeo eras.

І всі серця зворушились, потяглися до того голосу, що сяяв, як нова зірка — ясніше на наспівному пропаракситоні, і менш ясно в кінці музичної фрази.

Спів припинивсь. Вони рушили далі. Кренлі підкреслено ритмічно повторив кінець приспіву:

— Оце тобі справжня поезія, — зауважив він. — Оце справжня любов.

І з дивною посмішкою зиркнув нишком на Стівена:

— По-твоєму, це поезія? А може ти знаєш, що означають ці слова?

— Спершу я б хотів поглянути на Розу.

— Її не важко знайти, — відповів Кренлі.

Капелюх наїхав йому на чоло. Він зсунув його назад, і в теміні дерев Стівен побачив його бліде обличчя, обрамлене пітьмою, й великі темні очі. Так. Обличчя в нього гарне, а тіло — сильне й туге. Він говорив про материнську любов. Отже, він відчуває страждання жінок, слабкість їхніх тіла й душі, і захищатиме їх дужою й рішучою рукою, і схилиться до них умом.

Тоді пора: час у путь. Якийсь голос шепоче до самотнього Стівенового серця, кажучи — «йди», кажучи, що їхній дружбі настає кінець. Так, він піде. Він не буде боротися з ближнім. Він знає, що йому робити.

— Певно, я поїду звідси, — мовив він.

— Куди? — спитав Кренлі.

— Куди зможу, — відказав Стівен.

— Так, — мовив Кренлі. — Може, тепер тобі й важко буде тут жити, але хіба через це ти їдеш?

— Мушу їхати, — відповів Стівен.

— Але, — вів далі Кренлі, — ти тільки не думай про себе так, ніби ти не хочеш їхати, а тебе виганяють, або що ти якийсь єретик чи злочинець. Багато добрих католиків мислять так, як ти. Дивно? Церква — це не кам'яна будівля і навіть не духівництво з їхніми догматами. Церква — це ціла маса людей, що в ній народилися. Не знаю, чого ти прагнеш у житті. Може, того, про що ти казав мені тоді ввечері, як ми стояли біля зупинки на Гаркорт-стріт?

— Так, — сказав Стівен, несамохіть посміхнувшись з того, як Кренлі прив'язує в пам'яті думки до місць. — Тоді, як ти півгодини сперечався з Догерті про найкоротшу дорогу від Салліґапа до Ларреса.

— Недоумок! — зазначив Кренлі зі спокійним презирством. — Що він знає про дорогу від Салліґапа до Ларреса? Та й що він узагалі знає про дороги, помийна його голова!