— Є спосіб, а який — не скажу.

Чому він не хоче сказати? Його тато, що тримає скакових коней, теж, певно, суддя, як батьки Соріна і Нахаби Роуча. Він подумав про свого тата, як він співає пісень, коли мама грає, як завжди дає йому шилінга, коли він просить шестипенсовик, і йому стало шкода, що тато у нього — не суддя, як в інших хлопців. Тоді нащо було посилати його до однієї з ними школи? Але тато сказав — тут він не буде чужий, бо п'ятдесят років тому його двоюрідний дід підніс тут вітальний адрес Визволителю. Людей тих часів можна пізнати по старовинній одежі. Мабуть, то були урочі часи, і, можливо, у ті часи учні Клонґовза ходили в синіх мундирах з мідними ґудзиками, в жовтих камізелях і в шапках з кролячого хутра, пили пиво, як дорослі люди, і мали власних хортів, щоб ганяти зайців.

Він глянув у вікно й побачив, що день іще послабшав. Над майданчиками висіло хмаристе сіре світло. На майданчиках було тихо. Його клас, певно, пише твір, а може, отець Арнол читає уголос якусь легенду.

Чудеса, — йому досі не дали ніяких ліків. Мабуть, брат Майкл принесе, коли прийде. А казали, що в лазареті поять різним смердючим питвом. Та йому вже краще. Добре було б, якби кращало поволі. Тоді можна взяти книжку. У бібліотеці є книжка про Голландію. А в ній — такі гарні іноземні назви, і малюнки дивовижних міст, і кораблів. Втіха душі!

А яке бліде світло у вікні! Але це добре. Вогонь на стіні здіймається й падає. Неначе хвилі. Хтось підклав вугілля, почулися голоси. Розмовляють. Це шумлять хвилі. Чи то хвилі розмовляють між собою, здіймаючися й падаючи?

Він бачить море хвиль, довгі темні хвилі здіймаються й падають, темні у безмісячній ночі. На краю причалу мерехтить маленький вогник: там причалює корабель, і видно, що над самою водою зібралося безліч люду — всі хочуть бачити, як корабель заходить у їхню гавань. Високий чоловік на палубі вдивляється в темну смужку берега. При світлі вогника на причалі видно його обличчя, — це скорботне обличчя брата Майкла.

Видно, як він простягає руку до людей, і чути, як мовить поверх води гучним голосом скорботи:

— Він помер. Ми бачили його на катафалку. Над людьми зноситься зойк жалю:

— Парнелл! Парнелл! Він помер. Усі впали на коліна, стогнучи з горя.

І тут він побачив Данті — у каштановій оксамитовій сукні, в зеленій оксамитовій мантії, що спадає їй з пліч, вона гордо і мовчки проходить повз люд, що стоїть на колінях над самою водою.

За ґраткою палахтить висока купа жару, а під обвитими плющем раменами канделябра стоїть накритий різдвяний стіл. Вони прийшли додому з запізненням, та вечеря все одно не готова: ще хвилиночку, сказала мати. Всі чекали, коли відчиняться двері і ввійдуть служниці, несучи великі металеві полумиски з важкими накривками.

Чекали всі: дядько Чарлз, що сидить ген у тіняві вікна, Данті та містер Кейсі — у фотелях обабіч каміна, і Стівен — на стільці між ними, поклавши ноги на присмалений підніжок. Містер Дедалус глянув на себе в трюмо над камінною полицею, підкрутив вуса, підгорнув фалди фрака і став спиною до жаріючого вогню; час від часу він забирав руку з-під фалди і підкручував то один, то другий вус. Містер Кейсі схилив голову набік і, усміхаючись, барабанив пальцями по шишечці на горлі. Стівен теж усміхнувсь, бо тепер уже знав: це неправда, що в горлі у містера Кейсі — мішечок зі сріблом. Він усміхнувсь, подумавши, як довго дурив його срібляний звук, що його робить містер Кейсі. А коли він спробував розкрити йому долоню — чи не там він ховає той мішечок зі сріблом, то побачив, що пальці в містера Кейсі не розгинаються, і містер Кейсі сказав, що ці три пальці йому скоцюрбились, коли він вручав подарунок королеві Вікторії на день її народження.

Містер Кейсі барабанив пальцями по шишечці й усміхався до Стівена сонними очима, а містер Дедалус сказав:

— Так... Ну що ж. Гарно ми прогулялися, правда, Джоне? Так... Цікаво, чи буде в нас нині хоч якась вечеря. Так-так... Ну що ж, наковтались ми нині озону на мисі, їй-бо.

Він повернувся до Данті:

— А ви взагалі не виходили, місіс Райордан? Данті насупилась й мовила коротко:

— Ні.

Містер Дедалус відпустив фалди фрака і пішов до буфету. Вийняв із шафки камінний глек віскі й поволі наповнив карафку, нахиляючись вряди-годи, щоб подивитися, скільки уже налито. Тоді поставив глека назад до шафки, налив трохи віскі у дві склянки, додав води і повернувся з ними до каміна.

— Один наперсток, Джоне, для апетиту.

Містер Кейсі узяв склянку, випив і поставив її поруч на камінну полицю. Тоді сказав:

— Гм, з голови не йде друг наш Крістофер, як він продукує...

Вибухнувши сміхом і кашлем нараз, він додав:

— ...продукує оте шампанське для хлопців. Містер Дедалус голосно засміявся:

— Крісті? Та в нього на лисині в одній бородавці хитрощів більше, ніж у цілій лисячій зграї!

Він нахилив голову, заплющив очі і, смачно облизуючи губи, заговорив голосом власника готелю:

— А як він солоденько з тобою говорить, ти що! Так уже воло обмочує, дай йому, Боже, щастя!

Містер Кейсі усе ще боровся з кашлем та сміхом. Стівен теж засміявся, впізнавши власника готелю у батьковім обличчі та голосі.

Містер Дедалус вставив у око скельце і, дивлячись на нього згори вниз, спокійно, по-доброму запитав:

— А ти чого смієшся, цуцику?

Ввійшли служниці й поставили полумиски на стіл. За ними ввійшла місіс Дедалус і розставила все по місцях.

— Прошу сідати, — сказала вона.

Містер Дедалус пішов на той кінець столу і сказав:

— Прошу сідати, місіс Райордан. Джоне, голубе, сідай уже.

Тоді обернувся до дядька Чарлза і сказав:

— Ну ж бо, сер, тут одна птиця на вас чекає.

Коли всі позаймали місця, він поклав руку на накривку, та одразу ж одсмикнув, кажучи:

— Ну, Стівене.

Стівен підвівся промовити затрапезну молитву:

Усі перехрестились, і містер Дедалус, вдоволено зітхнувши, підняв важку накривку, всіяну по краях перлинами крапель.

Стівен подивився на тілистого індика, який раніше лежав на кухонному столі пообв'язуваний і насаджений на рожен. Він знав, що батько заплатив за нього гінею у крамниці Данна на Д'Олієр-стріт і що продавець кілька разів наколював індикові груди, показуючи, який він добротний; запам'ятався навіть голос, яким продавець сказав:

— Візьміть цього, сер. Чудо, не птиця.

Чому містер Баррет у Клонґовзі називає свою лінійку «індичкою»? Та Клонґовз далеко, а тут над тарілками й полумисками здіймається теплий, важкий дух індика, і шинки, й селери, за ґраткою палахтить вогонь, зелений плющ з червоним гостролистом втішають душу, а коли вечеря закінчиться, внесуть великий сливовий пудинг, прибраний лущеним мигдалем та пагінцями гостролисту, весь у язичках синюватого полум'я, і зверху на ньому майорітиме зелений прапорець.

Це його перша різдвяна вечеря, і він думав про братів та сестричок, що чекають у дитячій — як чекав колись він, — коли принесуть пудинг. Він почував себе якимсь дивним, підстаркуватим у цім форменім піджаку з глибоким вирізом коміра; а вранці, коли мама привела його у вітальню, одягнутого до меси, батько заплакав. Це тому, що він згадав свого батька. Дядько Чарлз теж так каже.

Містер Дедалус накрив полумисок і став пожадливо їсти. Тоді сказав:

— Бідолаха Крісті, його аж перехнябило від його шельмівства.

— Саймоне, — сказала місіс Дедалус, — ти не подав місіс Райордан соусу.

Містер Дедалус вхопився за соусник.

— Невже! — заволав він. — Місіс Райордан, простіть бідолашного сліпця.

Данті прикрила тарілку руками:

— Ні, дякую.

Містер Дедалус повернувся до дядька Чарлза:

— Як там у вас, сер?

— Повний порядок, Саймоне.

— А в тебе, Джоне?