А в глибині цього образу постала на мить дивна, темна печера думок, але він одсахнувсь, відчуваючи, що заходити ще не час. Та дурман приятелевої байдужості, здавалось, отруював повітря круг нього невловимим смертоносним духом, і він раптом помітив, що погляд його стрибає то праворуч, то ліворуч, від одного випадкового слова до іншого, і мляво здивувався, що слова ці так тихо і мовчки втратили свої безпосередні значення; врешті щонайпересічніша вивіска зневолювала його ум, мов магічне заклинання, а душа марніла, зітхаючи від старості на цій вуличці, заваленій купами мертвої мови. Його власна свідомість мови почала відпливати з мозку й перехлюпуватися в слова, що сплітались і розплітались у свавільному ритмі:

Чи хто коли чув таку нісенітницю? Всемогутній Боже! Хто коли чув, щоб плющ хлипав на стіні? Жовтий плющ — це зрозуміло, жовта слонова кістка — теж. Ну, а якби так: слоновокостий плющ?

Тепер слово це блиснуло у мозку яскравіше й виразніше, ніж слонова кість, відпиляна з прожилкуватих бивнів слона. Слонова кість, ivory, ivoire, avorio, ebur. Один з перших прикладів, вивчених ним з латини, звучав: India mittit ebur. Він згадав проникливе обличчя ректора, півничанина, що учив його тлумачити «Метаморфози» Овідія вишуканою англійською мовою, з химерними вкрапленнями таких речей, як «кнурик», «череп'я» і «хребетне сало». Певне уявлення про латинське віршування він почерпнув з потріпаної книжки одного португальського ченця.

Злами, перемоги й розколи історії Риму подавались йому у заяложених словах in tanto discrimine, а в суспільне життя міста міст він намагався прозирнути крізь фразу implere ollam denariorum, які ректор пишномовно перекладав «наповнити горнець динаріями». Сторінки його пошарпаного часом Горація ніколи не були холодні на дотик, навіть коли горталося їх закляклими пальцями; то були живі, людські сторінки, і п'ятдесят років тому їх гортали живі, людські пальці Джона Дункана Інвераріті та його брата Вільяма Малькольма Інвераріті. Авжеж, на тьмяному форзаці стояли їхні шляхетні імена, і навіть такому убогому латиністові, як він, стьмянілі рядки пахли, ніби пролежали всі ці роки в мирті, лаванді й вербені; все ж йому муляла думка, що він так назавжди й залишиться несміливим гостем на бенкеті світової культури і що на монашу науку, в категоріях якої він виковує свою філософію естетики, у його часи дивляться не менш зверхньо, ніж на витончений і химерний жаргон геральдики й соколиних ловів.

Сіре громаддя коледжу Трійці ліворуч, важко вставлене в неуцтво міста, мов тьмяний камінь у грубий перстень, тиснуло на його свідомість, і, намагаючись вивільнити ноги з пут реформованого сумління, він вийшов на чудернацький пам'ятник народному ірландському поетові.

Він дивився на нього без гніву; бо хоча тілесна й духовна недолугість, як невидима черва, повзла по статуї від шаркітливих ніг угору по складках плаща і довкола холопської голови, вона, здавалося, покірно усвідомлювала свою жалюгідність. То був фірболг у позиченому плащі мілезійця; і йому згадався його друг Дейвін, студент зі села. Жартома він називав його саме так, але той не ображався:

— Що ж, Стіві, ти сам кажеш, що я тугодум. Називай мене, як хочеш.

Його приємно зворушило оте-от домашнє «Стіві», коли почув його вперше з вуст друга, бо сам розмовляв з людьми так само сухо, як і вони з ним. Часто, сидячи у Дейвіновій квартирі на Ґрантгем-стріт і поглядаючи на добротні черевики друга, вишикувані парами під стіною, він виголошував для його нехитрого вуха чужі вірші й ритми, за якими крилися його власні туга і пригніченість. Простий фірболзький розум його слухача притягував до себе його розум і тут же відштовхував: притягував вродженою спокійно-ввічливою увагою, незвичним зворотом старої англійської мови, силою захвату перед грубо-тілесною спритністю (Дейвін був шанувальником ґела Майкла К'юсака), відштовхував миттєво й несподівано бідністю думки та почуттів чи тупим виразом ляку в очах, того душевного ляку зголоднілого ірландського села, яке й досі щовечора боїться сигналу гасити світло.

Окрім геройських подвигів свого дядька-силача Мета Дейвіна, молодий селянин обожнював ще смутну легенду Ірландії. Язикаті студенти, котрі за всяку ціну намагались наповнити якимсь сенсом одноманітне життя в коледжі, залюбки видавали його за молодого фенія. Нянька навчила його говорити по-ірландському й виховувала його вбогу уяву в непевному світлі ірландського міфу. І він ставився до цього міфу, по якому ще жоден ум не пройшовся різцем краси, і до незграбних переказів, що розпадалися, ідучи колами у глибину, так само, як і до римо-католицької релігії, — з тупою вірнопідданістю. Цілою своєю душею, покірною єдиному гаслові, він противився всьому, що приходило до нього з Англії чи через англійську культуру; а зі світу за межами Англії він знав лише про французький Іноземний легіон, у якому збирався служити.

Через оте честолюбство, що поєднувалося з загальним нахилом Дейвінової вдачі, Стівен часто називав його ручним гусаком, і в цьому назвиську звучало навіть певне роздратування, викликане мовчкуватістю і вайлуватістю друга, що часто ставали стіною між допитливим розумом Стівена та глибинними течіями ірландського життя.

Одного вечора цей молодий селянин, розворушений пристрасним красномовством Стівена, в яке той утікав від холодного безмов'я свого збунтованого розуму, викликав у Стівеновій уяві дивний образ. Вони поволі йшли темними вузькими вуличками убогого єврейського кварталу в напрямі Дейвінової квартири.

— Така мені раз пригода трапилася, Стіві, тамтої осені, ближче до зими. Я нікому ні півслова не сказав, тобі першому. Не тямлю вже, чи був то жовтень чи листопад. Певно, Що жовтень, бо то було ще до того, як я приїхав сюди вступати до університету.

Стівен, улещений довірою, подививсь усміхнено в обличчя друга, з приємністю дослухаючись до його простої говірки.

— Весь той день я був далеко від дому, у Баттеванті, — не знаю, чи ти знаєш, де це, — на хокейному матчі. Грали крокські «Наші Хлопці» проти лімерицьких «Безстрашних Турлів», і присягаюсь, Стіві, то була гра! Мій двоюрідний брат Фонсі Дейвін грав на воротах за Лімерик. Так з нього всю одіж здерли, а він раз по раз виривався із форвардами вперед і кричав, як дурний. Ніколи не забуду того дня. Один із крокських як махне ключкою, і, Бог мені свідок, мало не втрапив братові в скроню. Їй-бо, якби він його зачепив кінцем — був би братові гаплик.

— Добре, що все обійшлось, — засміявся Стівен, — але хіба це і є твоя дивна пригода?

— Ну так, може, тобі й нецікаво, але най там, — після матчу такий був гармидер, що я спізнився на поїзд і не знайшов ані одного запрягу, щоб підвіз мене додому, бо, як на зло, того ж таки дня в Каслтавнроші був якийсь з'їзд, і всі візники околиці стояли там. Тож вибір був один — заночувати у Баттеванті або перти пішки. Ну, я ноги на плечі та й іду, іду, вже й ніч западає, коли я ще в Беллігурських пагорбах — це добрих десять миль від Кілмаллока, — а там далі довга безлюдна дорога. І на дорозі тій ані натяку нема на якесь людське житло, тихо, як у вусі. Уже так стемніло, хоч в око стрель. Раз чи два я приставав під кущем розпалити люльку і, якби не рясна роса, то там-таки, під кущем, впав би й заснув. Зрештою за поворотом бачу-таки хатину, і в вікні світиться. Підходжу, стукаю в двері. Запитують, хто там, я й кажу, що був на матчі у Баттеванті, йду додому і прошу води напитися. За якийсь час відчиняє двері молода жінка й виносить мені великий кухоль молока. Жінка вже напівроздягнута, ніби саме вкладалась, коли я постукав, волосся розпущене; з її фігури, а чи по очах, видно, що вона, мабуть, вагітна. Вона довго балакала зо мною на порозі, і то було дивно, бо груди і плечі мала голі. Запитала мене, чи не стомивсь я і чи не хочу заночувати. Каже, вона в домі сама-самісінька, бо чоловік ще вранці поїхав до Квінставна відпроваджувати сестру. І знаєш, Стіві, вона очей з мене не зводить, і підступила так близько, що чути, як дихає. Я вже віддаю їй кухоль, а вона хап мене за руку, тягне через поріг і каже: «Заходь, залитися на ніч. Не бійся. Там нікого нема, тільки ми...» Я, Стіві, не зайшов. Лиш подякував і пішов собі далі, хоч кров стугоніла мені в жилах. На першому ж повороті я озирнувсь — а вона все ще стоїть у дверях.