Він знову сидів у каплиці в передній лаві. Пригасле денне світло повільно сочилося знадвору крізь збляклі червоні жалюзі, здавалось — це заходить сонце останнього дня, і всі душі збираються на суд.
— Відтятий я з-перед твоїх очей: це, любі мої юні браття во Христі, слова з Книги Псалмів, псалом тридцятий, двадцять третій стих. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Проповідник заговорив тихо і приязно. Доброта була в нього на лиці, а пучки пальців лагідно єдналися, творячи тендітну клітку.
— Нині вранці у наших розважаннях про пекло ми спробували зробити те, що наш святий засновник у своїй книзі духовних вправ називає зіставленням місця. Тобто ми спробували чуттями ума збагнути в уяві нашій матеріальність того жахливого місця та фізичних мук, яких зазнають усі, хто в пеклі. Нині ввечорі ми на кілька хвилин зупинимося на природі духовних мук у пеклі.
— Не забувайте, що гріх — це подвійний переступ. Це негідне потурання зіпсутості нашої природи, нижчим інстинктам, всьому, що в нас грубе й тваринне; а ще це — відвернення від того, що каже нам наша вища природа, від усього, що чисте й святе, від Самого Святого Бога. Тому смертний гріх карається в пеклі подвійно: фізично і духовно.
— А зі всіх духовних кар найстрашнішою є кара втрати — справді-бо, вона така велика, що сама по собі перевищує всі інші муки. Святий Тома, найбільший учитель Церкви, прозваний ангельським доктором, каже: найгірше прокляття буває тоді, коли в розумінні людина цілком позбавлена божественного світла, а в прагненні вперто відвертається від благості Божої. Не забувайте: Бог — це безконечно блага бутність, а тому втрата такої бутності мусить бути безконечно болюча. У цьому житті нам важко виразно уявити собі, якою ця втрата мусить бути, але пропащі душі в пеклі ще дужче страждають, бо повністю усвідомлюють, що вони втратили, і розуміють, що втратили це через власні гріхи, і втратили навіки. У саму мить смерті плотські зв'язки вмить розриваються, і душа відразу летить до Бога. Душа змагає до Бога, як до осереддя свого існування. Пам'ятайте, любі хлоп'ята, наші душі прагнуть бути з Богом. Ми походимо від Бога, ми живемо Богом, ми належимо до Бога — ми належимо Йому питомо. Бог любить божественною любов'ю кожну людську душу і кожна людська душа живе у цій любові. А як же інакше? Кожен наш подих, кожна думка нашого мозку, кожна мить життя породжені невичерпною Божою благістю. І якщо боляче матері розлучатися з дитиною, чоловікові — бути вигнанцем без дому й вогнища, другові — бути в розлуці з другом, то подумайте лишень, як боляче, як щемно має бути бідолашній душі, коли її позбавлять присутності безконечно благого і люблячого Творця, Який покликав цю душу до існування з ніщоти, підтримував її при житті і любив незмірною любов'ю. Отож, вічне відлучення від свого найвищого блага — Бога, щем цієї розлуки, повне усвідомлення безповоротності цієї втрати — ось найбільша мука, яку тільки може стерпіти створена душа: poena damni, кара втрати.
— Другою карою, якої зазнають душі відлучених у пеклі, є муки сумління. Як у мертвих тілах гниття породжує хробаків, так і в пропащих душах гнилизна гріха породжує безперервні самодокори — жало сумління, черв з потрійним жалом, як зве його папа Інокентій Третій. Першим дошкульним жалом цього жорстокого черва буде пам'ять про минулі втіхи. Який жахливий цей спогад! В озері всежерущого огню гордий цар згадуватиме пишноту свого двору, вчений лиходій — свою бібліотеку та дослідницьке приладдя, любитель мистецьких розваг — свої мармури, картини й інші мистецькі скарби, любитель застілля — свої розкішні учти, вишукані страви, добірні вина; скупій згадуватиме свої скрині з золотом, грабіжник — нечесно добуте багатство, люті, мстиві й безжалісні вбивці — свої криваві розправи та насильство, в якому вони любувалися, розпусники та чужоложці — невимовно брудні втіхи, такі для них солодкі. Вони пам'ятатимуть все це й гидуватимуть самі собою і гріхами своїми. Якими бо жалюгідними здаватимуться ці втіхи душам, приреченим страждати у пекельному вогні повік! Як захлинатимуться вони злістю від думки, що проміняли небесне блаженство на земну марноту — на кілька зливків металу, на пусті почесті, на тілесні насолоди, на лоскотання нервів. Вони справді розкаюватимуться; і це — друге жало черва сумління: запізніла й безплідна скруха через скоєні гріхи. Божественна справедливість вимагає, щоб думки цих нещасних грішників постійно зосереджувались на гріхах, у яких вони провинні, ба більше, як вказує святий Августин, Бог навіть передасть їм власне знання про гріх, тож гріх перед ними постане у всій своїй відразливій злобі, як постає він перед очима Самого Бога. Вони побачать свої гріхи у всій їхній мерзоті й каятимуться, але буде запізно, і тоді вони гірко пошкодують, що не раз понехтували доброю нагодою. Ось останнє, найдошкульніше й найжорстокіше жало черва сумління! Сумління скаже: ти мав час і нагоду покаятись, але не захотів. Батьки виховали тебе в побожності. Ти міг звернутися до таїнств, благодаті та милості Церкви. Служитель Божий промовляв до тебе, кликав за тобою, коли ти заблукав, готовий відпустити твої гріхи, хай які численні і жахливі — аби ти лишень висповідався і покаявся. Ні. Ти не хотів. Ти глузував зі служителів святої релігії, повертався спиною до сповідальні, щораз глибше вгрузав у трясовину гріха. Бог взивав до тебе, остерігав, закликав вернутися до Нього. О який стид, яке нещастя! Господь вселенної закликав тебе, створіння з глини, любити Його, Хто сотворив тебе, і дотримуватись Його закону! Ні. Ти не хотів. А тепер, щоб ти й ціле пекло затопив сльозами, якщо ти ще вмієш плакати, усе те море каяття не дасть тобі того, що дала б одна-єдина сльозина правдивого покаяння, пролита в смертному житті. Тепер ти випрошуєш бодай хвильку земного життя, щоб у ній покаятись. Намарне. Той час минув, минув навіки.
— Отаке-то трояке жало сумління, гадина, що гризе саму серцевину серця пропащим у пеклі, а вони, пекельно люті, проклинають себе за свою глупоту, проклинають лихих товаришів, що привели їх до цієї згуби, і дияволів, що спокушали їх за життя, а тепер глумляться над ними і мучать їх у вічності, клянуть навіть самого Всевишнього, Чию доброту і терпіння вони зневажали і нехтували, але від Чийого правого суду та сили їм не втекти.
— Наступна духовна кара, що її зазнають прокляті душі — це кара безмірності. У своєму земному житті людина здатна до багатьох лиходійств, однак вона нездатна вчинити їх усі відразу, адже одне зло виправляє й знешкоджує інше, як одна отрута часто-густо знешкоджує іншу. У пеклі ж усе навпаки: одна мука не тільки не злагоджує другу, але й додає їй сили; ба більше — оскільки духовні здатності досконаліші, ніж зовнішні чуття, то й страждають вони сильніше. Як і зовнішні чуття, кожна духовна здатність страждає від окремої тортури: уява — від моторошних образів; чуття — від прагнень і сказу, поперемінно; розум і мислення — від внутрішньої темряви, жахнішої навіть, ніж зовнішній морок, що панує у тій страхітливій тюрмі. Зловмисність, якою одержимі ці демонські душі, хоч і безсила, є злом безкраїм, безчасним, є опідлінням, весь жах якого можна більш-менш помислити, лиш пам'ятаючи про звироднілість гріха і ненависть Бога до нього.
— Протилежна до цієї кари безмірності, а водночас рівнобіжна з нею, є кара гостроти. Пекло — це осердя зла, а речі, як вам відомо, в своєму осерді густіші, ніж на краях. Там нема супротивних чи побіжних сил, які вгамували б чи бодай трохи зм'якшили пекельні муки. Навіть те, що само по собі добре, у пеклі стає злом. Товариство, що деінде є для стражденного джерелом розради, там буде постійною мукою; знання, що є найвищим і тому таким бажаним благом для розуму, там стане ненавидним гірше невігластва; світло, якого потребують усі створіння, від царя сотвореної природи аж до найменшої лісової рослинки, викликатиме гостру огиду. У цьому житті наші страждання не бувають надто тривалі чи надто великі — наша природа або звикає до них, або ламається під їх тягарем, кладучи їм край. Але пекельні муки звичкою подолати не можна. Бо, маючи страшну силу, вони водночас постійно оновлюються: один біль ще дужче розгоряється від другого і робить його полум'я ще жорстокішим. І грішна природа не уникне цих гострих, щораз нових мук, зламавшись під їх тягарем — душа-бо зберігається і підтримується у злі, аби муки її тільки зростали. Безмежність муки, неймовірна гострота страждання, неустанне оновлення тортур — ось чого вимагає для грішників обурена ними божественна велич, ось що волить небесна святість, зневажена й знехтувана задля хтивих і ницих утіх зіпсутої плоті, ось на чому наполягає кров невинного Агнця Божого, пролита за спасіння грішників і потоптана наймерзеннішим з мерзенних.
