Без мозолистого тіла одна півкуля не має доступу до інформації, якою володіє друга. Тому кожна з них створює окремий наратив. Але обидві версії розпоряджаються одним тілом. Права півкуля бачить тільки ліву частину світу й контролює ліву частину тіла. І навпаки. Окрім цього, деякі когнітивні функції диференційовані між півкулями. Яскраві приклади — мовлення (ліва півкуля), здатність малювати та просторова орієнтація (права півкуля). Тому якщо показати пацієнтові з розділеними півкулями об’єкт у полі зору лівого ока, він намалює його, але не зможе назвати. І навпаки, ліва півкуля сприйме об’єкт праворуч і назве його, але не намалює.

▶ Визначне відкриття Сперрі — розуміння, що свідомість створює наратив. Уявіть таку ситуацію: пацієнтам із розділеними півкулями в лівому полі зору показують інструкцію. Наприклад: «Ви отримаєте гроші, піднявши пляшку з водою». Оскільки інструкцію прочитало ліве око, інформація доступна лише для правої півкулі. Пацієнти беруть пляшку. Тоді дослідники запитують іншу півкулю, чому людина це зробила. Яка ж відповідь? З точки зору лівої півкулі, яка не бачила інструкції, правдивим буде сказати: «Я не знаю». Але пацієнти цього не роблять. Натомість вони вигадують історію й називають причини, начебто хотіли пити чи налити води комусь іншому.

Ліва півкуля вигадує правдоподібну історію, щоб виправдати дії учасника, реальні мотиви якого для неї недоступні. Отже, свідомість діє не тільки як номінальний керівник, а й як тлумач, наратор, який створює історії, щоб заднім числом пояснити нам мотиви часто незбагненних учинків.

Мабуть, найбільше у вигаданих наративах пацієнтів із розділеними півкулями вражає те, що це не навмисні фальсифікації, щоб приховати своє незнання. Автори щиро вірять у власні історії. Здатність свідомості інтерпретувати події й вигадувати пояснення проявляється набагато частіше, ніж ми підозрюємо.

Група шведів із Лунда, міста неподалік від Істада, де детектив Курт Валландер[45] по-своєму бореться з химерними вигадками розуму, створили ще ефектнішу версію експерименту з інтерпретацією. Вони не звичайні науковці, а ще й фокусники, а отже, як ніхто інший, знають методи впливу на вибір глядачів, які вірять в ілюзії магічного шоу так само, як у свободу вибору в дослідницькій лабораторії. Їхнє вміння заганяти волю людини в тісні рамки — це шоу-бізнесовий варіант проекту, який започаткував Лібе.

▶ Експеримент або фокус (тут це те саме) відбувається так: людині показують дві картки, обидві з жіночими обличчями, і вона має вибрати, яке з них привабливіше, а потім пояснити свій вибір. Ідея досить проста. Але іноді дослідник, який водночас виступає фокусником, дає учасникам (аудиторії) не ту карту, яку вони вибрали. Безперечно, він діє спритно, і підміну неможливо помітити. Тоді стається щось дивне. Замість того, щоб сказати: «Вибачте, сер, я вибрав іншу карту», — переважна більшість учасників починає аргументувати вибір, який вони ніколи не робили. Їхній мозок знову вдається до вигадки, і внутрішній тлумач заднім числом придумує історію, щоб пояснити незрозумілий поворот подій.

У Буенос-Айресі я і мій друг та колега Андрес Рєзнік поєднали магію й дослідження, щоб створити власні експерифокуси — водночас фокуси й експерименти. Ми з Андресом досліджували психологічний тиск — підґрунтя магії й абсолютну протилежність свободи волі. Це сукупність конкретних прийомів, за допомогою яких фокусник змушує глядачів вибирати, бачити й робити те, що йому вигідно. У книжці «Свобода волевиявлення» видатний іспанський ілюзіоніст Дані Даортіс детально пояснює, як словами, ходінням й поглядом маг навіює аудиторії потрібні дії. Під час експерифокусу ілюзіоніст, запитуючи в глядачів, чи вони щось бачили або чи саме цю карту «дійсно хочуть», діє згідно з точним методичним сценарієм, який дозволяє вивчити людське сприйняття, пам’ять і механізм приймання рішень.

За допомогою такого інструмента ми довели, що ілюзіоністи вже давно відчули нутром: глядачі не мають жодного уявлення, що ними керують, і щиро вірять у свою необмежену свободу. Пізніше, щоб пояснити й аргументувати вибір, якого не було, вони вигадують історії, часом дуже дивні, і ані на мить у них не сумніваються.

Далі ми перенесли експеримент зі сцени до лабораторії й використали електронну версію фокуса з примусом. Учасникам показували серію карт із великою швидкістю. Одна з них залишалася на екрані трішки довше за інші. Учасники не помічали відмінності в часі, але майже половина потім вибирала «навіяну» карту. Переваги проведення експерименту в лабораторії полягають у тому, що, поки глядачі спостерігають за миготінням колоди карт, ми можемо вимірювати в них розширення зіниць — автоматичну й несвідому реакцію, яка з-поміж усього іншого демонструє ступінь зосередженості й концентрації людини. Виявилося, що в тілі глядача є індикатори свободи або вимушеності вибору. Якщо людина обрала навіяну карту, то через секунду після рішення зіниця розширюється майже в чотири рази сильніше. Отже, тіло знає, що його змусили вибирати. Але у свідомість глядача цей факт не потрапляє.

Виходить, що не думки, а очі — надійні індикатори факторів, які вплинули на наше рішення.

Ці експерименти стосуються старої як світ філософської дилеми про відповідальність і ставлять під сумнів спрощене трактування свободи волі. Але аж ніяк не руйнують його. Ми не знаємо, звідки і як з’являється несвідома іскра Лібе. І залишається тільки припускати можливі відповіді, як колись зробив Лавуазьє, запропонувавши теорію теплецю.

Ми виявили, що мозок спостерігає й моніторить власні процеси, щоб контролювати, пригнічувати, змінювати, призупиняти, одне слово — керувати ними. Так запускається цикл, який стає прелюдією до свідомості. Далі побачимо, як три на перший погляд невинні й буденні запитання допомагають виявити й збагнути джерело, причину й наслідки цього циклу.

Чому ми не можемо себе полоскотати?

Ми можемо торкатися себе, дивитися на себе, гладити себе, але не здатні себе полоскотати. Чарльз Дарвін, видатний природознавець і батько сучасної біології, ґрунтовно й ретельно взявся за це питання. Він вважав, що лоскотання спрацьовує тільки зненацька, а коли ми лоскочемо самі себе, фактор несподіванки зникає. Логічний висновок, але неправильний. Кожен, хто коли-небудь лоскотав іншу людину, знає, що, якщо попередити жертву, це не зменшить ефекту, а навіть посилить його. Отже, проблема рефлекторної нездатності лоскотати себе ще загадковіша: вона не зводиться до несподіванки.

У 1971 році в журналі «Нейче» Ларрі Вайзкранц опублікував статтю під назвою «Вступні зауваги до самолоскотання». Так уперше в студіях свідомості на сцену вийшли лоскоти. Тему розвинув Кріс Фріт — іще одна славетна постать нейронауки, — який цілком серйозно (оце оксюморон!) трактував лоскоти як особливу нішу для вивчення свідомого розуму.

▶ Фріт сконструював лоскотуна — механічний прилад, за допомогою якого люди себе лоскотали. Завдяки регулюванню інтенсивності пристрою й запізненню реакції розвага перетворилася на наукове дослідження. Коли лоскотун працює з ледве помітною півсекундною затримкою, здається, що нас лоскоче інша людина. Отже, якщо наслідки трохи відстають від дії, виникає дивне враження, що її виконує хтось інший[46].

Наші очі постійно рухаються. У середньому вони роблять три сакади (стрибкоподібні рухи) за секунду. Щоразу погляд на максимальній швидкості переміщається з одного краю зображення на інший. Якщо очі постійно рухаються, то як сконструйована ними в мозку картинка залишається статичною?

Ми знаємо, що мозок редагує візуальну інформацію. Він виступає головним оператором конструйованої реальності. Стабілізація зображення залежить від двох механізмів, які зараз тестують на цифрових камерах. Перший — сакадичне пригнічення. Мозок буквально припиняє запис, коли людина переводить погляд. Тобто під час руху очей ми на мить сліпнемо.