Ми переконаємося, що цей годинник у мозку справді існує й організовує свідоме сприйняття як послідовність кінокадрів. А наприкінці розділу виявимо, як існування такого годинника пояснює загадкову оптичну ілюзію, побачити яку за часів Фройда було неможливо: чому під час ралі іноді здається, що колеса автівок крутяться назад.

Одна з найпотужніших ідей Фройда про нейронні ланцюги лише побіжно окреслена в його «Проекті». Фі-нейрони (відчуття) активують псі-нейрони (пам’ять), які, своєю чергою, пробуджують омега-нейрони (свідомість). Інакше кажучи, свідомість виникає не зі свідомих, а з неусвідомлених ланцюгів. Ця послідовність дозволяє сформулювати три взаємопроникні ідеї, які вивчення свідомості остаточно підтвердило:

1) майже вся психічна активність несвідома;

2) несвідоме — справжній рушій нашої діяльності;

3) свідомий розум успадковує й певною мірою бере на себе відповідальність за ці іскри несвідомого. Тому не свідомість справжній автор наших (свідомих) дій. Проте вона принаймні може їх коригувати, видозмінювати й цензурувати.

Через століття ця тріада стала осяжною в експериментах, які проникають у мозок, окреслюють і ставлять під сумнів поняття свободи волі. Вибираючи щось, чи маємо ми вибір насправді? Чи все вже визначено й залишається тільки ілюзія контролю?

▶ Свобода волі увірвалася на наукову арену на початку 1980-х в експерименті Бенджаміна Лібе. Його перша хитрість полягала в тому, щоб звести свободу волевиявлення до мінімуму: людина обирає, коли натиснути на кнопку. Проста однобітна дія. Мінімальна, елементарна свобода, але ж таки свобода. Хіба ж ми не вільні натиснути на кнопку, коли нам цього хочеться?

Лібе розумів: щоб розгадати цю головоломку, потрібно одночасно збирати інформацію з трьох каналів.

По-перше, зафіксувати точний момент, коли людина з умовною свободою вибору вірить, що приймає рішення. Уявіть, що ви стоїте на трампліні й роздумуєте, стрибати в басейн чи ні. Цей процес може зайняти багато часу, але якоїсь конкретної миті ви таки виберете один із варіантів. За допомогою високоточного секундоміра, замінивши запаморочливий трамплін для стрибків на тривіальну кнопку, Лібе зафіксував точний момент, коли учасники вважали, що вирішили натиснути на неї. Ці заміри відображають суб’єктивне уявлення, казку про свободу волі, яку ми собі розповідаємо.

Окрім цього, Лібе записував м’язову активність, щоб уловити точну мить, коли учасники застосовували свою свободу й натискали на кнопку. Дослідник виявив невелику затримку в одну третю секунди між миттю умовного прийняття рішення і його виконанням. Вона логічна й усього-на-всього відображає швидкість проходження моторного сигналу, потрібного для реалізації наміру. Щоб виміряти активність мозку, Лібе використав метод електроенцефалографії, застосувавши кілька невеликих електродів, розташованих на поверхні черепа. А третій канал експерименту показав дещо незвичайне. Лібе виявив слід мозкової активності, який дозволяв визначити мить, коли учасники натиснуть кнопку, на півсекунди раніше, ніж вони взагалі усвідомлювали свій намір. Це стало першою в історії науки чіткою демонстрацією можливості передбачити наміри іншої людини, фіксуючи активність її мозку. Інакше кажучи, здатності читати чужі думки.

Експеримент Лібе дав поштовх спеціалізованим дослідженням, які породили безкінечну кількість нових питань, уточнень і заперечень. Ми розглянемо тільки три такі запитання. Відповідь на два перші вже з’ясована. Третє відкриває двері у сферу, про яку ми знаємо дуже мало.

Цей експеримент часто критикували (зокрема й сам Лібе та багато його послідовників) за те, що момент приймання рішення не завжди можна було чітко визначити. А якщо й так, то метод усе одно допускав невелику неточність записів. Друге логічне заперечення: перед прийманням рішення відбувається процес підготовки. Перед тим як надумати пірнути в басейн, людина може зайняти позицію для стрибка. Насправді багато з нас безславно ретирувалися з трампліна, так і не наважившись. Можливо, Лібе якраз зафіксував, як мозок кружляє навколо рішення в процесі підготовки.

▶ Ці два заперечення враховано в сучасній версії експерименту Лібе, яку реалізував із двома невеликими, але суттєвими корективами Джон-Ділан Гейнс 2008 року. По-перше, було вдосконалено ступінь деталізації вимірювальних інструментів: замість електроенцефалографії з трьома каналами використовували магнітний резонанс, що дозволило точніше розшифровувати мозкові стани.

По-друге, в учасників було вдвічі більше свободи волевиявлення: тепер перед ними розташували дві кнопки. Мінімальна альтернатива дозволила Гейнсу відрізнити вибір (права чи ліва кнопка) від дії (момент натискання однієї з них).

Завдяки додатковій кнопці й новій технології лýпа для пошуку ядра несвідомого в наших, здавалося б, вільних і свідомих рішеннях стала ефективнішою. На основі типової активності в районі лобової частки кори було можливо розшифрувати зміст рішення за десять секунд до того, як людина відчує, що приймала його. Область мозку, що не тримає язика за зубами й виказує майбутні дії, досить велика, але до неї, зокрема, входить уже знайома зона в центральній частині префронтальної кори — поле Бродмана 10, яке узгоджує внутрішні стани із зовнішнім світом. Отже, коли людина приймає рішення, вона не знає, що насправді це сталося на кілька секунд раніше.

Але в експерименті Лібе існує складніша проблема: що відбувається, коли хтось навмисне вирішує натиснути на кнопку, а тоді свідомо вагається, чи робити це. Науковець сам відповів на таке запитання, пояснивши, що свідомість не має права голосу, але має право вето. Інакше кажучи, без повноважень і права запускати реалізацію наміру (це завдання несвідомого) вона може керувати дією, щойно та потрапляє в її поле зору, і в один прекрасний момент зупинити її. У рамках цієї гіпотези свідомість здійснює попередній перегляд учинків, фільтрує й модифікує їх.

Якщо в експерименті Лібе учасник вирішив натиснути на кнопку, а потім передумав, спостерігають низку мозкових процесів: перший фіксує намір діяти (що не буде реалізований), а другий запускає систему моніторингу й цензурування, якою завідує інша знайома нам структура лобової частки головного мозку — передня поясна кора.

Чи є свідоме рішення перервати дію плодом іще одного паростка несвідомого? Як на мене, це досі таємниця. Суть проблеми окреслена в Борхесовій поезії про шахи:

У безкінечній рекурсії волі, що контролює іншу волю (рішення пірнути в басейн; сумнів і рішення зупинитися; перемога над страхом і продовження першого рішення…), коло замикається. Це вияв здатності мозку спостерігати за самим собою. І далі ми побачимо, що, можливо, такий цикл і є основою принципу свідомості.

Дві півкулі мозку з’єднані масивною структурою нейронних волокон, що називається мозолистим тілом. Це наче система мостів, які регулюють дорожній рух між двома половинами міста на річці. Без них місто розпадається на частини. Без мозолистого тіла півкулі головного мозку ізольовані одна від одної. Якийсь час тому для боротьби з окремими формами епілепсії, резистентними до фармакологічного лікування, деяким пацієнтам робили калозотомію — операцію, під час якої розділяли півкулі мозку. Певною мірою епілепсія — це проблема мозкових зв’язків, що призводить до замикання циклів нейронної активності. Ця хірургічна процедура переривала потік електричних зарядів у мозку й, попри свою радикальність, ефективно покладала край циклам, а з ними — й епілепсії.

Що відбувається з мовленням, емоціями й рішеннями в тілі, керованому двома півкулями, які більше не комунікують одна з одною? Наукова відповідь на це запитання, яка також дозволила зрозуміти розподіл функцій між півкулями, у 1981 році принесла Роджеру Сперрі Нобелівську премію, яку він розділив із Торстеном Візелом і Девідом Г’юбелом. Сперрі разом зі своїм аспірантом Майклом Ґаззаніґою виявив неймовірний факт, що цілковито змінив уявлення про те, як ми конструюємо реальність і що є рушієм свідомості.