Якщо підсумувати, то ми вважаємо прийняті несвідомо, інтуїтивні рішення містичними, природними й хаотичними, але насправді вони чітко регульовані й досить стереотипні. З огляду на технічні характеристики й обмежені потужності людської свідомості доцільно делегувати «прості» рішення раціональному мисленню й залишити складні на розсуд нюху, поту й серця.

Приймаючи рішення, мозок не тільки запускає процес реалізації обраного варіанта, а й здійснює його раціоналізацію. Ми відчуваємо її як віру або переконаність у своїх діях. Іноді, купуючи в кіоску шоколадний батончик, ми вважаємо, що просто хочемо солодощів. А часом несемо ласощі додому, щоб підсолодити ними розчарування після якоїсь помилки. Шоколадка та сама, але гірке усвідомлення неправильного рішення кардинально змінює ситуацію.

Кожен із нас колись сліпо вірив у рішення, яке потім виявилося помилковим. І навпаки, маючи достатні підстави для абсолютної впевненості, вагався. На чому базується ця віра у власні рішення? Чому одні люди випромінюють надмірну впевненість, чим би не займалися, а інші весь час охоплені сумнівами?

Наукове вивчення впевненості (або сумніву) найбільше приваблює можливістю зазирнути у світ суб’єктивності. Його сутність становлять не об’єктивні спостережувані дії, а наші особисті переконання. Окрім того, ця проблема важлива й із суто практичних міркувань, бо впевненість у собі й власних діях (чи її брак) визначає спосіб нашого життя.

▶ Найпростіший прийом для дослідження впевненості — попросити людину поставити точку на лінії, один кінець якої означає абсолютну впевненість, а другий — сумніви в прийнятому рішенні. Складніший — запропонувати їй два варіанти: отримати фіксовану суму незалежно від рішення чи закластися на нього й виграти більше. Якщо людина дуже впевнена в зробленому виборі, то поб’ється об заклад (журавель у небі). Якщо ж сумнівається, то вибере фіксовану суму (синиця в руках). І результати, отримані під час обох експериментів, виразно корелюють. Люди, які демонструють глибоку переконаність на лінійній моделі, сміливо укладають парі. І навпаки, менш упевнені у власних рішеннях особи не прагнуть на них закладатися.

Паралель між упевненістю й парі залишається актуальною для щоденного життя. Схильність людини битися об заклад чи рідко заглиблюватися у фінансові, професійні, політичні й сімейні питання може їй багато коштувати. Але для науки виявлена паралель не менш важлива. Подібні експерименти дозволяють дослідити людську суб’єктивність у раніше недоступних сферах. Визначаючи схильність людини битися об заклад, ми дізнаємося про впевненість особи, навіть якщо вона не висловлює своїх переконань.

Спосіб конструювання впевненості в кожної людини нагадує цифровий слід. Хтось демонструє весь спектр відтінків переконаності, а дехто вдається до крайнощів: безапеляційних тверджень чи сумнівів. Також існують культурні відмінності: способи виявляти впевненість у деяких регіонах Азії відрізняються від прийнятих на Заході.

Кожен напевне може згадати випадок, коли певність йому зраджувала. Наприклад, ви думали, що впоралися з іспитом, а виявилося — провалили його. Проте бувають люди, які досить точно оцінюють свої знання, а тому володіють точним і регульованим апаратом упевненості й розуміють, коли варто закладатися, а коли ні. У такому разі певність стає вікном до світу наших знань.

Безпомилкове відчуття впевненості — це така ж індивідуальна особливість, як зріст чи колір очей. Але, на відміну від фізичних параметрів, цей відбиток мислення можна змінювати й налаштовувати в певних межах. Оскільки йдеться про індивідуальну особливість, вона проявляється в анатомічній структурі мозку. У тих, хто може похизуватися точнішою впевненістю, виявлено більшу кількість зв’язків, тобто щільність аксонів у бічній частині префронтальної кори, яка називається полем Бродмана 10 (BA10). Окрім цього, поле Бродмана 10 у них ефективніше пов’язане з іншими структурами кори головного мозку на зразок кутової звивини тім’яної частки й префронтальної кори.

Різниця в щільності нейронних зв’язків у людей із безпомилковим відчуттям упевненості та всіх інших проявляється, тільки коли вони спрямовують свою увагу на внутрішній, а не зовнішній світ, наприклад зосереджуються на диханні. Отже, існує досить несподіваний зв’язок між відчуттям упевненості й розумінням людиною свого тіла. Обидва феномени спрямовують наші думки всередину. Тому можна припустити, що точність упевненості в системі приймання рішень можна природно натренувати, розвиваючи вміння зосереджуватися на стані тіла й спостерігати за ним.

Щоб відчути, довіряємо ми собі чи ні, мозок використовує тілесні показники. Наприклад, він зчитує непевність, якщо людина пітніє, затинається, дивиться в підлогу чи ще якось виказує сумніви мовою тіла. А відтворення жестів, за якими визначаємо впевненість інших, дозволяє нам самим відчути її в собі.

Коли на шальках терезів опиняються певність і сумнів у невідомому майбутньому, люди поділяються на оптимістів і песимістів. Оптимісти переконані, що зірвуть кожен великий куш, отримають усе бажане, нізащо не втратять роботу й мають імунітет до будь-яких ризиків, навіть до незахищеного сексу чи надшвидкого водіння. Дивно, що оптимізм досі існує, адже світ не втомлюється опускати нас на землю й щодня доводити протилежне. Розгадка парадоксу — вибіркове забування. Для оптиміста кожен понеділок, як перше січня, сповнений циклічних обіцянок: цього разу це точно кохання всього життя, цього року ми таки ви´граємо чемпіонат. Наче й не лишилося позаду сотень понеділків і розчарувань. Невже ми дійсно такі сліпі? Які механізми мозку відповідають за фанатичний оптимізм? І що з ним робити, зважаючи на те, що його підґрунтя ілюзорне?

Одна з найпоширеніших моделей навчання людини, яку зараз широко впроваджують у робототехніці й розробках штучного інтелекту, — похибка прогнозу. Простий і зрозумілий метод виходить із положення, що кожну свою дію — від найпростішої до найскладнішої — людина виконує, керуючись внутрішньою моделлю, уявною репетицією майбутніх подій. Наприклад, вітаючись із кимось у ліфті, ми припускаємо, що до нас привітаються у відповідь. І, якщо реакція не співпадає з очкуваннями — надміру тепла або холодна й вимушена, — дивуємося.

Похибка прогнозу виражає різницю між очікуваннями й реальністю, за яку відповідає нейронний ланцюг у базальних ядрах, що генерують дофамін. Дофамін — це нейромедіатор, одна з функцій якого — потрапляти в різні структури мозку й повідомляти про несподіванку. Дофаміновий сигнал вказує на дисонанс між передбаченням і реальною ситуацією й стимулює навчання, оскільки під його дією нейронні ланцюги стають пластичними й легко змінюються. Зазвичай без впливу дофаміну нейронні ланцюги жорсткі й не дуже піддатливі.

Для циклічного оновлення надій щопонеділка чи щороку потрібно хакнути цю систему навчання. Якщо мозок перестане сигналізувати про дисонанс між реальністю й очікуваннями, ми зможемо постійно вірити в краще. Невже це правда? І якщо так, то як це відбувається? Це суперсила оптимістів?

Відносно простий експеримент, який провела британська нейродослідниця Талі Шаро, заразом відповів на всі запитання. Вона просила людей оцінити ймовірність різноманітних нещасть. Яка ймовірність померти раніше, ніж вам виповниться шістдесят? Занедужати на хворобу Альцгеймера? Потрапити в аварію?

Переважна більшість опитаних припускала, що їхні шанси потрапити в біду нижчі, ніж підказує статистика. Інакше кажучи, під час оцінювання власних ризиків (звісно, за винятком смерті в авіакатастрофі чи нападу серійного вбивці) майже всі виявилися переконаними оптимістами.

Утім, найцікавіше відбувається, коли переконання не співпадають із реальністю. Наприклад, під час експерименту учасників просили оцінити свій ризик захворіти на рак, а потім повідомляли, що для людей їхнього типу середній показник захворюваності — близько 30 %.