Один із головних принципів процедури, визначальний для механізму Тюрінга, стосується способу визначити, коли припинити збирання фактажу. Цю проблему відображено в парадоксі середньовічного філософа Жана Бурідана: осел не міг вибрати між двома однаковими оберемками сіна й помер із голоду. Для ідеальної моделі Тюрінга це дійсно проблема. Якщо кількість голосів за кожну альтернативу однакова, нейронні перегони перетворюються на безперервний цикл. Мозок вміє уникати цього: коли орієнтовний час на прийняття рішення вичерпано, виникає нейронна активність, яка довільно розподіляється між різними варіантами. Оскільки імпульс довільний, один із варіантів отримує більше голосів і виграє перегони. Мозок ніби підкидає монету, щоб доля втрутилася й розірвала цикл. Часовий інтервал залежить від внутрішнього стану, наприклад тривоги, і зовнішніх факторів, які впливають на сприйняття часу.
Часто мозок сприймає час, просто рахуючи певну частоту: кроки, удари серця, видихи, коливання маятника чи темп музики. Коли ми виконуємо фізичні вправи, хвилина минає швидше, ніж у стані спокою, тому що удари серця — а отже, і внутрішнього годинника — частішають. Те саме з музикою. Годинник розганяється разом із темпом, і година минає миттєво. Невже зміни внутрішнього годинника змушують нас вибирати швидше й занижувати поріг вирішення?
І справді, музика більше впливає на наші рішення, ніж ми підозрюємо. Люди кермують, купують і гуляють по-різному залежно від композиції, яку в цей момент слухають. Коли темп прискорюється, поріг розмірковування знижується, і майже кожне рішення стає ризикованим. У таких випадках водії частіше змінюють смугу руху, проскакують на жовте світло, обганяють інші автівки й перевищують швидкість. Також темп музики визначає, скільки часу ми зможемо терпляче чекати в приймальні та скільки продуктів купимо в супермаркеті. Багато торговельних менеджерів знають, що фонова музика — ключ до збільшення продажів, і, ніколи навіть не чувши про відкриття Тюрінга, використовують це на свою користь. Так, механізм приймання рішень дуже передбачуваний, але ми все одно майже не помічаємо, як він працює.
Наступний важливий фактор приймання рішень — визначити стартову позицію кожного варіанта. Коли людина має позитивне упередження щодо одного з них, нейрони, які накопичують інформацію на користь цієї опції, отримують первинний електричний заряд — своєрідну фору на старті. Іноді визначальну роль відіграють когнітивні упередження. Розглянемо це на прикладі рішення стати донором.
Соціологічні дослідження донорства органів поділяють країни світу на дві групи: у першій донорами стають майже всі, у другій — майже ніхто. Не треба бути фахівцем у галузі статистики, щоб здивуватися відсутності золотої середини. А виявилося, що все дуже просто: на те, чи стане людина донором, найсильніше впливає формулювання запитання в бланку. У країнах, де в анкеті сказано: «Якщо хочете стати донором, підпишіться нижче», — майже ніхто не віддає своїх органів. А в країнах, де написано: «Якщо НЕ хочете стати донором, підпишіться нижче», — навпаки. Пояснення цього феномену не має нічого спільного з релігією чи проблемою життя і смерті, а випливає з універсальної людської риси: ніхто не заповнює бланки повністю.
Коли перед нами постає велика кількість варіантів, не всі вони рівні на старті. Стандартні параметри мають перевагу. Якщо проблема ще й складна та жоден із інших варіантів не має суттєвих аргументів на свою користь, то опція, яка вже дістала фору, здобуває перемогу. Саме тому влада гарантує свободу вибору, але водночас впливає на наші рішення чи навіть диктує їх. Усіх людей — байдуже, німці вони чи мексиканці, католики, протестанти чи мусульмани, — об’єднує те, що механізм приймання рішень у складній ситуації виходить із ладу. І тоді ми просто погоджуємося на те, що дають.
Балакуче серце
Досі ми говорили про процес приймання рішень так, наче всі вони однотипні, підкоряються однаковим правилам і реалізуються в однакових нейронних ланцюгах мозку. Проте будь-яка людина розуміє, що її рішення можна об’єднати мінімум у дві якісно відмінні категорії: перші — раціональні, які ми здатні обґрунтувати, а другі — ні. Вони спонтанні й непоясненні, здається, їх диктує саме тіло. Та чи існують насправді два різні способи приймання рішень? Що краще: слухати підказки інтуїції чи обережно й раціонально зважувати кожен варіант вибору?
Зазвичай ми асоціюємо раціональність із наукою, а емоціям приписуємо таємничу, езотеричну й здебільшого незбагненну природу. Але елементарний експеримент миттєво розвінчує цей міф.
▶ Нейродослідники Ліонель Наккаш і Станіслас Дехан (мій паризький наставник) провели експеримент, під час якого учасникам показували на екрані числа з такою швидкістю, що вони вважали, ніби нічого не бачать. Цей спосіб подання інформації, який обходить свідомість, називається сублімінальним. Потім учасників просили сказати, більше чи менше за п’ять демонстроване число, і вони на власний подив майже завжди відповідали правильно. Піддослідним здавалося, що вони вгадують, але експериментатори зрозуміли, що рішення прийнято підсвідомо за допомогою механізму, який дуже нагадує свідоме міркування.
Інакше кажучи, інтуїтивні рішення не так уже й відрізняються від раціональних. Попередній приклад не охоплює всієї багатогранності фізіології підсвідомого вирішування. Виявляється, що фразеологізми «слухати своє серце» чи «відчувати нутром» досить точні й проливають світло на те, як виникають здогади.
Щоб зрозуміти це, горизонтально затисніть між зубами олівець. Кутики губ піднімуться, наче імітуючи усмішку. Очевидно, це механічний ефект, а не вираження емоцій. Проте організм на це не зважає, і настрій усе одно трохи покращиться. Просто через мімічну подобу усмішки. Сцена з фільму видається веселішою, якщо олівець затиснути між зубами, а не в губах, коли обличчя стає насупленим. Отже, ми вирішуємо, смішне кіно чи нудне, виходячи не тільки з оцінки зовнішнього світу, а й з неусвідомлених реакцій усередині. Крик, пітливість, тремтіння, частий пульс чи виділення адреналіну — не просто реакції організму для виявлення емоцій. Мозок зчитує й ідентифікує тілесні змінні, щоб кодувати й виражати почуття та емоції.
Тілесні стани впливають на процес приймання рішень, вони є наочним виявом вибору, який ми вважаємо інтуїтивним. Несвідомі рішення не довільні: кора головного мозку оцінює різні варіанти, вираховує потенційні ризики та переваги кожного. Результат цих розрахунків впливає на організм, і завдяки цьому мозок розпізнає ризик, небезпеку чи задоволення. Тіло резонує із зовнішнім світом.
Тіло в казино й за шахівницею
Для експерименту, який демонструє процес приймання рішень на підставі здогадів, потрібно дві колоди карт.
▶ Формат настільної гри привносить в експеримент складові процесу приймання рішень у реальному житті: виграш, програш, невпевненість і ризик. Гра проста, але непередбачувана. Щоразу гравець вибирає, з якої колоди взяти карту. Число на ній визначає, скільки монет він ви´грає (або прогрáє, якщо воно від’ємне). Оскільки карти лежать зображенням донизу, протягом усього експерименту гравець оцінює, яка з двох колод більш прибуткова.
Як і в казино, учасникові потрібно вибирати між двома «однорукими бандитами», прослідкувавши за частотою й обсягом виграшів за певний проміжок часу. На відміну від казино, гра, яку розробив нейробіолог Антоніо Дамасіо, не зовсім довільна, і одна з колод у середньому справді більш прибуткова за другу. Якщо людина виявить закономірність, то їй залишається просто завжди вибирати ту саму колоду. Отакої, безпрограшний мартингал[29]!
Але щоб виявити закономірність, гравець має обдумати довгу історію транзакцій із суттєвими коливаннями. Після тривалої практики майже кожен помічає закономірність, може її пояснити й починає брати карти лише з правильної колоди. Але інтуїтивне відкриття випереджає розуміння. Учасники починають грати краще й вибирати правильну колоду частіше ще до того, як здатні сформулювати закономірність. На цьому етапі, коли результати набагато кращі, ніж за довільного розподілу, гравці не можуть пояснити, чому віддають перевагу прибутковішій у перспективі колоді. Іноді вони навіть не розуміють, що вибирають одну частіше, ніж другу. Але їхні тіла однозначно про це сигналізують. Якщо на цьому етапі експерименту гравець має намір вибрати неправильну колоду, у нього зростає електропровідність шкіри, а це спричиняє підвищення пітливості й відображає емоційний стан. Інакше кажучи, гравці ще не можуть пояснити, що одна колода карт прибутковіша, але їхні тіла вже про це знають.
