Тихо. Нерухомо. Останній момент.

Тоді Олів відкрила рот і повернула голову, видихаючи йому в губи:

— Будь ласка.

З глибини його грудей вирвався стогін. Але вона закрила простір між ними, поглибила поцілунок, занурила руки йому в волосся, короткі нігті шкребли шкіру голови. Саме вона підтягнула його ще ближче, а він приштовхнув її спиною до стіни й застогнав їй у рот.

Це було страшно. Страшно, як добре. Як легко було б ніколи не зупинятися. Щоб час розтягувався і випрямлявся, а вони б забули про все інше і просто залишалися в цьому моменті назавжди.

Але Адам відступив першим, дивлячись її в очі, намагаючись зібратися.

— Це було добре, чи не так? — спитала Олів з легкою, тужливою посмішкою.

Вона сама не була впевнена, що має на увазі. Можливо, те, що його руки обіймали її. Можливо, цей останній поцілунок. Може все інше. Сонцезахисний крем, його безглузді відповіді про улюблений колір, тихі розмови пізно ввечері. . все було так безмежно добре.

— Саме так.

— Голос Адама звучав занадто глибоко, щоб бути його власним. Коли він востаннє притиснувся губами до її чола, вона відчула, що її любов до нього розлилася більше, ніж повінь.

— Думаю, мені слід піти, — сказала вона йому ніжно, не дивлячись на нього. Він безмовно відпустив її, і вона це зробила.

Коли вона почула клацання дверей, що зачинилися за нею, то відчула наче падає з великої висоти.

Весь наступний день Олів провела в готелі, спала, плакала, і робила те саме, через що вона вплуталася в цю історію: брехала. Вона сказала Малкольму та Ан, що вона буде зайнята з друзями з коледжу e весь день, закрила штори, а потім закопалася у своє ліжко, яке, технічно, було ліжком Адама.

Вона не дозволяла собі занадто багато думати про ситуацію, що склалася. Щось усередині неї — її серце, цілком можливо — було розбите на декілька великих шматків, не розлетілося, а акуратно розломилося навпіл, а потім ще раз навпіл. Все, що вона могла зробити, це сісти серед уламків своїх почуттів і зануритися в них. Сон велику частину дня допомагав притупити біль. Оніміння, як вона швидко почала розуміти, це добре.

Вона збрехала і наступного дня. Прикинулася, що в останню хвилину отримала запрошення від доктора Аслана приєднатися до друзів на конференції або на екскурсію Бостоном, а потім зробила глибокий вдих. Вона розсунула штори, змусивши свою кров знову почати текти (за допомогою п'ятдесяти кранчів, п'ятдесяти стрибків та п'ятдесяти віджимань, хоча в останньому випадку вона схитрила, опустившись на коліна), потім прийняла душ і почистила зуби вперше за тридцять шість годин.

Це було не легко. А побачивши футболку Адама "Біологічний ніндзя", у відображенні дзеркала, розплакалася, але вона нагадала собі, що вона зробила свій вибір. Вона вирішила поставити благополуччя Адама на перше місце, і вона не шкодувала про це. Але була б вона проклята, якщо дозволить Тому-чортовому-Бентону приписати собі заслугу за проект, над яким вона працювала роками. Проект, який означав їй весь світ. Можливо, її життя було лише маленькою сумною історією, але це була її маленька сумна історія.

Її серце могло бути розбите, але її мозок був у повному порядку.

Адам сказав, що причина, через яку більшість професорів не потрудилися відповісти, можливо навіть не прочитали її листа тому, що вона студентка. Тому вона послухалася його поради: написала доктору Аслану і попросила познайомити Олів з усіма дослідниками, з якими вона вже зв'язувалася, а також з двома людьми, які були на її комісії і виявили інтерес до її роботи. Доктор Аслан була близька до виходу на пенсію і майже перестала займатися наукою, але вона все ще була професором у Стенфорді. Це мало щось означати.

Потім Олів погуглила про наукову етику, плагіат і крадіжку ідей. Питання виявилося трохи каламутним, враховуючи, що Олів — досить необачно, як вона тепер зрозуміла — докладно описала всі свої протоколи у звіті для Тома. Але тільки-но вона почала вивчати ситуацію з більш ясною головою, вона вирішила, що все не так страшно, як їй здавалося спочатку. Зрештою, звіт, який вона написала, був добре структурованим та ретельним. З невеликими змінами вона могла б перетворити його на наукову публікацію. Можна сподіватися, що вона швидко пройде рецензування і результати будуть опубліковані під її ім'ям.

Вона вирішила зосередитися на тому, що, незважаючи на всі його образи та грубі коментарі, Том, один із найкращих дослідників раку в Сполучених Штатах, виявив інтерес до того, щоб вкрасти її дослідні ідеї. Вона сприйняла це як дуже зворотний комплімент.

Наступні кілька годин вона провела, старанно уникаючи думки про Адама і натомість вивчала інших потенційних вчених, які могли б підтримати її наступного року. Шансів було мало, але вона мала спробувати. Коли хтось постукав у її двері, була вже середина дня, і вона додала до свого списку три нові імені. Вона швидко одяглася, щоб відповісти, чекаючи на прибиральницю. Коли Ан і Малкольм увірвалися всередину, вона проклинала себе за те, що не перевірила вічко. Вона справді заслуговувала на те, щоб її зарубав серійний вбивця.

— Добре, — сказала Ан, кидаючись на ще не розібране ліжко Олів, — у тебе є дві спроби, щоб переконати мене, що я не повинна злитися на тебе за те, що ти забула запитати, як пройшов мій інформаційно-просвітницький захід.

— Трясця! — Олів прикрила рота рукою. — Мені так… вибач. Як все пройшло?

— Прекрасно, — очі Ан блищали від щастя. — У нас була така велика відвідуваність, і всім дуже сподобалося. Ми думаємо робити це щорічно та офіційно створити організацію. Наставництво між однолітками! Послухайте: за кожним випускником призначаються два студенти молодших курсів. Коли вони вступають до аспірантури, вони стають наставниками ще двох студентів І через десять років ми захопимо весь цей чортовий світ.

Олів дивилася на неї, забувши слова.

— Це… ти приголомшлива…

— Так, чи не так? Гаразд, тепер твоя черга принижуватись. І-і-і… вперед.

Олів відкрила рота, але довгий час нічого не виходило.

— Насправді у мене немає виправдання. Я просто була зайнята чимось, що доктор Аслан попросила мене закінчити.

— Це смішно. Ти в Бостоні. Ти маєш бути в ірландському пабі, вдаючи, що любиш Red Sox і їсти "Данки", а не робиш роботу. Для свого боса.

— Технічно ми тут на робочій конференції, — сказала Олів.

— Конференція-шмонференція, — Малкольм приєднався до Ан на ліжку.

— Ми можемо піти кудись утрьох? — благала Ан. — Давай пройдемося стежкою Свободи. З морозивом. І пивом.

— А де Джеремі?

— Уявляє свій плакат. А мені нудно… — усмішка Ан була нахабною.

Олів була не в настрої для спілкування, пива чи стежки свободи, але в якийсь момент їй доведеться навчитися продуктивно орієнтуватися у суспільстві із розбитим серцем.

Вона усміхнулася і сказала: — Давайте я перевірю свою електронну пошту, а потім ми можемо йти, — незрозумілим чином у неї накопичилося близько п'ятнадцяти повідомлень за тридцять хвилин з моменту останньої перевірки, і тільки одне з яких спамом не було.

Сьогодні, 15:11

Від: [email protected]

Кому: [email protected]

Тема: Звернення до дослідників для проекту раку підшлункової залози

Олів,

Я буду рада представити тебе і розпитати вчених про можливості для тебе в їхніх лабораторіях. Я згодна, що вони можуть бути більш привітними, якщо лист прийде від мене. Надішли мені, будь ласка, твій список.

До речі, ти досі не надіслала запис свого виступу. Я не можу дочекатись, щоб послухати його!

З теплом,

Айсегуль Аслан, доктор філософії.

Олів зробила кілька уявних розрахунків, щоб визначити, чи буде ввічливо посилати список, а не запис (скоріше за все, ні), зітхнула і почала пересилати файл AirDropping на свій ноутбук. Коли вона зрозуміла, що запис триває кілька годин, тому що вона забула вимкнути телефон після розмови, її зітхання перетворилося на стогін.