— Люди, яких ти почула на конференції вчора…

Вона напружилась.

— Я б краще не…

— Я не змушуватиму тебе щось робити. Але хто б це не був, я хочу… Я думаю, тобі треба подумати про написання скарги.

О Боже. Господи. Це якийсь жорстокий жарт?

— Ти справді любиш скарги, чи не так? — вона коротко засміялась, слабка спроба пожартувати.

— Я серйозно, Олів. І якщо ти вирішиш, що хочеш це зробити, я допоможу тобі чим можу. Я міг би піти з тобою і поговорити з організаторами SBD, або ми могли б пройти через офіс Title IX Стенфорда…

— Ні. я. Адам, ні. Я не збираюся подавати скаргу.

Вона потерла очі кінчиками пальців, відчуваючи, ніби це була одна гігантська, болюча витівка. За винятком того, що Адам поняття про це не мав. Він насправді хотів захистити її, коли Олів хотіла лише… . щоб захистити його.

— Я вже вирішила. Це принесе більше шкоди, ніж користі.

— Я знаю, чому ти так думаєш. Я відчував те саме під час аспірантури, зі своїм наставником. Ми всі це відчували. Але є способи зробити це. Ким би не була ця людина, вона…

— Адаме, я… — вона провела рукою по обличчю. — Мені потрібно, щоб ти забув про це. Будь ласка.

Розглядаючи її, він мовчав кілька хвилин, а потім кивнув.

— Добре. Звичайно.

Він відштовхнувся від стіни й випрямився, явно незадоволений тим, що тема зам’ялась, але докладаючи зусиль, щоб не продовжувати її.

— Ти хочеш піти повечеряти? Поруч є мексиканський ресторан. Або суші — справжні суші. І кінотеатр. Можливо, є один-два фільми, в яких коні не вмирають.

— Я взагалі-то… не голодна.

— О, — у нього на обличчі з’явився дражливий вираз. М’який. — Не знав, що це можливо.

— Я також, — вона слабо посміхнулася, а потім змусила себе продовжити. — Сьогодні двадцять дев’яте вересня.

Удар. Адам вивчав її, терплячий і допитливий.

— Саме так.

Вона закусила нижню губу.

— Ти знаєш, що кафедра вирішила з приводу твоїх коштів?

— Ох, так. Вони будуть розморожені, — він виглядав щасливим, очі сяяли мало не по хлопчачому. Це мало не розбило їй серце. — Я збирався розповісти тобі за вечерею.

— Це чудово, — їй вдалось посміхнутись, маленькій й жалюгідній у наростаючому занепокоєнні. — Це справді чудово, Адаме. Я рада за тебе.

— Певно, це через твої вміння користуватися сонцезахисним кремом.

— Так, — її сміх звучав фальшиво, — мені доведеться розмістити їх у своєму резюме. Фальшива подружка з великим досвідом. Microsoft Office і відмінні навички використання сонцезахисних засобів. Доступна відразу, тільки серйозні абоненти.

— Не відразу, — він з цікавістю подивився на неї. Ніжно. — Не скоро, я б сказав.

Вага, яка тиснула на її живіт з тих пір, як вона зрозуміла, що потрібно зробити, стала важчою. Тепер — ось і все. Кода. Момент, коли все закінчилося. Олів може це зробити, і вона зробить, і від цього все буде краще.

— Я думаю, що я повинна бути, — вона ковтнула, і в горлі наче опинилась кислота. — Доступною, — вона поглянула на його обличчя, помітила його розгубленість і стиснула в кулак краєчок светра. — Ми встановили термін, Адаме. І ми виконали все, що хотіли. Джеремі та Ан в стабільних стосунках — я сумніваюся, що вони навіть пам’ятають, що ми з Джеремі зустрічалися. І твої кошти були вивільнені, що дивно. Правда в тому, що…

Її очі пекли. Вона щільно затиснула їх, зумівши заштовхати сльози назад. Ледве.

Правда, Адаме, полягає в тому, що твій друг, твій колега, людина, яку ти явно любиш і з якою ти близький, жахлива і підла. Він сказав мені речі, які можуть бути правдою, а може, брехнею — я не знаю. Я не впевнена. Я більше ні в чому не впевнена, і я дуже хотіла б запитати тебе про це. Але я боюся, що він, можливо, має рацію, і що ти мені не повіриш. І ще більше боюся, що ти мені повіриш, і те, що я тобі скажу, змусить тебе відмовитися від чогось дуже важливого для тебе: від дружби і роботи з ним. Я всього боюся, як бачиш. Отже, замість того, щоб сказати тобі ту правду, я скажу тобі іншу. Правду, яка, думаю, буде найкращою для тебе. Істина, яка виведе мене з рівняння, але зробить його результат кращим. Тому що я починаю замислюватися, чи ось що таке бути закоханою. Спокійно розірвати себе на шматки, щоб інша людина могла залишитися цілою.

Вона глибоко вдихнула.

— Правда в тому, що ми впоралися чудово. І нам пора припинити роботу.

По тому, як його губи розкрилися, по його дезорієнтованих очах, які шукали її, вона зрозуміла, що він ще не проаналізував те, що вона сказала.

— Я не думаю, що нам потрібно буде комусь спеціально про це говорити, — продовжила вона. — Люди не бачитимуть нас разом, а через деякий час подумають, що… що у нас не вийшло. Що ми розійшлися. А можливо ти… — це було найважче. Але він заслуговував це почути. Зрештою, він сказав їй те саме, коли повірив, що вона закохана в Джеремі. — Я бажаю тобі всього найкращого, Адаме. У Гарварді і. . з твоєю справжньою дівчиною. Кого б ти не вибрав. Я не можу уявити, щоб хтось не відповів взаємністю на твої почуття.

Вона могла точно визначити момент, коли його осяяло. Вона могла відокремити почуття, що виникали на його обличчі: здивування, розгубленість, натяк на впертість, долі секунди вразливості, які танули в порожньому виразі. Тоді вона побачила, як рухається його горло.

— Правильно, — сказав він. «Правильно». Він дивився на свої черевики, абсолютно нерухомо. Поволі приймаючи її слова.

Олів відступила й загойдалася на підборах. Надворі задзвонив айфон, а через кілька секунд хтось розсміявся. Нормальні шуми, у звичайний день. Нормально, все це.

— Це на краще, — сказала вона, тому що тишу між ними вона не могла витримати. — Це те, про що ми домовилися.

— Як хочеш, — його голос був хрипким, і він здавався… відсутнім. — Усе, що забажаєш.

— Я не можу передати, наскільки я вдячна за те, що ти зробив для мене. Не тільки про Ан. Коли ми зустрілися, я почувалася такою самотньою, і… — якусь мить вона не могла продовжувати. — Дякую тобі за гарбузове латте, і за те вестерн-блот, і за те, що сховав опудала своїх білок, коли я була у гостях, і…

Вона більше не могла змусити себе продовжувати, не задихаючись від своїх слів. У неї в очах горіло печіння, загрожуючи перелитися через край, тож вона рішуче кивнула головою, що стало крапкою для цього обірваного речення, якому не видно кінця.

І на цьому було б все. Це напевно був би кінець. Так би все і залишилось, якби Олів не пройшла повз нього на шляху до дверей. Якби він не простягнув руку і не зупинив її, поклавши руку на її зап’ястя. Якби він негайно не відтягнув цю руку назад і не подивився на неї з шокованим виразом, ніби вражений тим, що наважився доторкнутися до неї, не запитавши спочатку дозволу.

Якби він не сказав:

— Олів. Якщо тобі щось знадобиться, взагалі будь-що. Будь-що. Завжди. Ти звернутись до мене, — його щелепа рухалась так, ніби були інші слова, слова, які він тримав у собі. — Я хочу, щоб ти звернулась до мене.

Вона майже не помітила, як витирала вологу щоку долонею чи наближалася до нього. Саме його запах сколихнув її — мильний й якийсь темний, витончений, але такий знайомий. Її мозок накреслив його на карті, зберіг у всіх органах почуттів. Його майже посмішку у очах, його шкіру на руках, його запах у її ніздрях. Їй навіть не потрібно було думати, що робити, просто піднятися на пальці ніг, притиснути пальці до його біцепса і ніжно поцілувати його в щоку. Його шкіра була м’яка, тепла й трохи колюча; несподівано, але не небажано.

«Влучне прощання», — подумала вона. Доречне. Прийнятне.

Так само, як і те, що його рука лягла їй на поперек, втягуючи її в своє тіло й не даючи ковзнути назад на п’ятах, або так, як його голова поверталася, поки її губи більше не торкалися шкіри його щоки. Її дихання перервалося, стихвнуши в куточку його рота, і протягом кількох дорогоцінних секунд вона просто насолоджувалася цим глибоким задоволенням, яке охопило їх обох, коли вони заплющили очі й дозволили собі просто бути тут, один з одним.