— Отже, ти збираєшся вступити, якщо тебе візьмуть?

Вона була б повна дурепа, якби це було не так. Врешті-решт, це був Стенфорд, і тут був один з найкращих біологічних факультетів. Або, принаймні, це те, що Олів казала собі, аби приховати жахливу правду.

Яка полягала в тому, що чесно кажучи, вона трохи сумнівалась з приводу всієї цієї затії з аспірантурою.

— Я…можливо. Мушу сказати, що межа між вибором бездоганного напрямку у кар'єрі та найбільшим провалом у житті трохи розмивається.

— Здається, ти схиляєшся до провалу, — в його голосі почулась усмішка.

— Ні. Я просто…

— Ти просто?

Вона прикусила губу.

— Що як я не годжусь? — випалила вона, але чому, Боже, чому вона вибовкувала свої найбільші, найпотаємніші страхи хлопцю, якого випадково зустріла у туалеті? І який в цьому був сенс? Щоразу, коли вона ділилась своїми сумнівами з друзями та знайомими, то у відповідь завжди чула шаблонні, безглузді слова підтримки. «Ти будеш в порядку. Ти впораєшся. Я вірю в тебе». Цей хлопець стовідсотково збирався сказати те саме.

Зараз це станеться.

Просто зараз.

За секунду.

— Чому ти цього хочеш?

— Га? Хочеш… чого?

— Отримати ступінь доктора наук. Який у тебе мотив?

Олів прокашлялась.

— Я завжди мала допитливий розум, і аспірантура — це ідеальне середовище для розвитку. Вона дасть мені важливі навички, які можна буде передати….

Він фиркнув.

Вона насупилась.

— Що?

— Не цитуй мені книгу з підготовки до співбесіди. Чому ти хочеш отримати ступінь доктора наук?

— Це правда, — наполягла вона, але не надто непереконливо. — Я хочу відточувати свою дослідницьку майстерність-

— Це тому, що ти не знаєш, чим ще можна зайнятись?

— Ні.

— Тому що не отримала посаду у промисловій сфері?

— Ні, я навіть не подавала туди резюме.

— Оу, — він поворухнувся, велика розмита постать стала поруч із нею, щоб вилити щось у раковину. Олів відчула запах евгенолу, прального порошку та чистої чоловічої шкіри. На диво гарне поєднання.

— Мені потрібно більше свободи, ніж може запропонувати промисловість.

— В науковій спільноті ти не матимеш більше свободи.

Його голос прозвучав ближче, начебто він ще не відступив назад.

— Ти повинна будеш фінансувати свою роботу за рахунок дослідницьких грантів з безглуздою конкуренцією. Краще заробляти гроші на роботі з нормованим графіком, де ти матимеш поняття, що таке вихідні.

Олів спохмурніла.

— Намагаєшся змусити мене забрати заявку? Це якась кампанія проти тих, хто носить прострочені контактні лінзи?

— Ні-ні, — вона буквально чула, як він посміхається, — на цей раз повірю, що ти просто схибила.

— Я ношу їх весь час, і майже ніколи…

— Довгенька низка похибок виходить, — зітхнув він. — Справа от у чому: я не маю поняття, наскільки ти годишся, але не про це ти маєш себе запитати. Наукова спільнота добряче наварюється на незначних досягненнях. Важливо те, чи твоя причина тут бути годиться. Отже, чому аспірантура, Олів?

Вона замислилась про це, міркувала, і розмірковувала ще більше. А тоді обережно сказала:

— Я маю питання. Особливе дослідницьке питання. Дещо, про що я хочу довідатись, — все. Зроблено. Відповідь була така. — Боюсь, що ніхто це дещо не відкриє, якщо цього не зроблю я.

— Питання?

Вона відчула коливання повітря і зрозуміла, що він оперся об раковину.

— Так, — в роті пересохло, — дещо важливе для мене. І я нікому не довірю цю справу. Бо ніхто ще цього не зробив. Бо…

Бо дещо погане трапилось. Бо я хочу зробити все від мене залежне, щоб це не трапилось знову.

Важкі думки в присутності незнайомої людини, у темряві її закритих повік. Тож вона зусиллям їх розтулила, бачила вона все ще розпливчасто, але печіння майже зникло. Хлопець дивився на неї. Все ще трохи розмитий, але безумовно він був тут, терпляче чекаючи, поки вона продовжить.

— Це важливо для мене, повторила вона, — дослідження, яке я хочу провести.

Олів було двадцять три, і вона була зовсім одна у світі. Їй не хотілось вихідних чи достойної зарплатні. Вона хотіла повернутись назад у часі. Хотіла стати менш самотньою. Але оскільки це було неможливо, вона розраховувала виправити те, що могла.

Він кивнув, проте нічого не сказав і, випрямившись, вирушив до дверей. З очевидним наміром піти геть.

— Годиться моя причина, аби вступити до аспірантури? — вигукнула вона услід, картаючи себе за те, що в її голосі прозвучала настільки явна потреба у схваленні. Цілком можливо, що вона зав'язла у якійсь екзистенційній кризі.

Він спинився і обернувся до неї.

— Це найкраща причина.

Їй здалось, що він всміхається. Чи щось типу того.

— Удачі на співбесіді, Олів.

— Дякую.

Він був уже на порозі.

— Можливо, побачимось наступного року, — пробурмотіла вона під носа, трохи почервонівши, — якщо я вступлю. А ти не випустишся.

— Можливо, — пролунало у відповідь.

На тому Він зник. І Олів так і не дізналась його імені. Але кілька тижнів потому, коли Стенфордський біологічний факультет запропонував їй місце, вона погодилась. Без вагань.

На захист Олів варто сказати, що чоловік був не надто проти поцілунку.

Йому знадобився час, аби пристосуватися, що абсолютно зрозуміло, враховуючи раптовість події. Це була незграбна, незручна, ба навіть болюча хвилина, протягом якої Олів одночасно розбивала свої губи об його і намагалася встояти якомога вище, як тільки дозволяли пальці ніг, щоб втримати свій рот на тому ж рівні, що і його обличчя. Йому обов’язково бути таким високим? Поцілунок, мабуть, виглядав, як незграбний удар головами, а її тривога, щодо того, чи зможе вона з усім цим впоратись, зростала. Її подруга Ан, яку Олів помітила кілька секунд тому, збиралася поглянути на це і переконатися, що Олів і Поцілунковий Чувак не можуть бути на побаченні.

Раптом ця болісна повільна мить минула і поцілунок став… іншим. Чоловік різко вдихнув і трішки нахилив голову, змусивши Олів менше почуватися, як мавпа, що видирається на дерево, а його руки — великі і приємно теплі, попри прохолоде від кондиціонеру повітря у коридорі — зімкнулися навколо її талії. Вони поповзли на кілька дюймів угору, огортаючи спину Олів і притискаючи дівчину до себе. Не заблизько, і не задалеко.

Саме так, як і треба.

Це було більше схоче на тривалий чмок, аніж на щось інше, але все одно він був доволі хорошим і протягом кількох секунд Олів забула про велику кількість речей, включаючи те, що вона була притиснута до випадкового незнайомця. Якому в неї ледь вистачило часу прошепотіти «Будь ласка, можна я тебе поцілую?» перед тим, як зімкнути свої губи з його. Влаштувати таке шоу її змусила надія на змогу обдурити Ан, її найкращу у цілому світі подругу.

Але хороший поцілунок змушує дівчат забуватися на деякий час. Олів відчула, як тане в широких міцних грудях, в яких не було жодної пружності. Її рука попрямувала від виразної щелепи до несподівано густого і м’якого волосся, а потім… потім вона помітила, як зітхнула, так, ніби у неї закінчилось повітря, саме це стало наче ударом — усвідомлення, що… Ні. Ні.

Ні, ні, ні.

Вона не має цим насолоджуватися. Випадковий чувак і все.

Олів відштовхнула себе від нього, шалено оглядаючись в пошуках Ан. У синюватому освітленні коридору біолабораторії о 23:00 її подруги ніде не було видно. Дивно. Олів була впевнена, що помітила її кільки секунд тому.

Поцілунковий чувак же ж стояв прямо перед нею з розтуленими губами, груди підіймалися і дивний блиск загорівся у його очах саме тоді, коли її накрило розуміння масштабів того, що вона накоїла. Кого вона щойно…