— Олів, з тобою все добре? — запитав він, і…

Ох. Його голос. І його очі. І те, як його руки піднялися, ніби хотів доторкнутися до неї, щоб переконатися, що вона ціла й справді тут, — хоча якраз перед тим, як його пальці встигли лягти на її плечі, він завагався і дозволив їм упасти на боки.

Це трохи розбило її серце.

— Зі мною все гаразд, — вона спробувала посміхнутися. — Я… Вибач, що перериваю. Я знаю, що це важливо, і що ти хочеш переїхати до Бостона, і це недоречно. Але це зараз чи ніколи, і я не була упевнена, чи вистачить мені сміливості… — вона говорила надто безладно. Тому вона глибоко вдихнула і почала знову. — Мені треба дещо тобі сказати. Дещо сталося. З…

— Агов, Олів.

Том. Ну, звичайно.

— Привіт, Томе.

Олів помітила погляд Адама і не дивилася на нього. Він не заслуговував на те, щоб на нього дивилися.

— Не могли б ви нас на хвилинку залишити для особистої розмови?

Краєм ока вона бачила його масляну, фальшиву усмішку.

— Олів, я знаю, що ти молода і не знаєш, як це працює, але Адам тут, щоб провести співбесіду на дуже важливу посаду, і він не може просто…

— Іди, — наказав Адам низьким і холодним голосом.

Олів заплющила очі й кивнула, відступаючи на крок. Добре. Все добре. Адам мав право не розмовляти з нею.

— Гаразд. Вибачте, я…

— Не ти. Томе, покинь нас.

О. О. Ну, добре.

— Чувак, — весело сказав Том, — ти не можеш просто встати з-за столу посеред вечері на співбесіді і…

— Іди, — повторив Адам.

Том нахабно засміявся.

— Ні. Ні, якщо ти не підеш зі мною. Ми співпрацюємо, і якщо ти поводишся, як мудак, під час вечері з моїм відділом через якусь студентку, яку ти трахаєш, це погано відіб’ється на мені. Тобі потрібно повернутися до столу і…

«Така гарна дівчина, як ти, вже повинна знати рахунок. Не бреши мені і не кажи, що ти вибрала таку коротку сукню не заради мене. Гарні ніжки, до речі. Я розумію, чому Адам витрачає свій час на тебе.»

Ні Адам, ні Том не бачили, як Олів дістала телефон або натиснула «Відтворити». Вони обидва на секунду розгубилися, збентежені — вони чітко почули слова, але не були впевнені, звідки. Поки запис не перезапустився.

«Олів, ти ж не думаєш, що я прийняв тебе до своєї лабораторії, тому що ти подаєш великі надії, чи не так? Дівчинка, як ти. Яка так рано у своїй академічній кар’єрі зрозуміла, що відомі, успішні вчені — це спосіб просунутися вперед. Ти трахала Адама, чи не так? Ми обоє знаємо, що ти збираєшся трахнути мене з тієї ж причини.»

— Що за… — Том зробив крок уперед, простягнувши руку, щоб вихопити телефон у Олів. Він не підійшов близько, бо Адам відштовхнув його долонею на грудях, змусивши відступити на кілька кроків назад.

Він усе ще не дивився на Тома. І на Олів теж. Він дивився вниз на її телефон, у його виразі обличчя було щось темне, небезпечне і страшно нерухоме. Їй, мабуть, треба було злякатися. Можливо, вона злякалась, трохи.

«…ти хочеш сказати, що думала, наче твій жалюгідний реферат був обраний для доповіді через його якість і наукову важливість? Хтось тут має дуже високу думку про себе, враховуючи, що її дослідження марні та вторичні, і що вона ледве може скласти два слова, не заїкаючись як ідіотка.»

— Це був він, — прошепотів Адам. Голос у нього був низький, ледве схожий на шепіт, оманливо спокійний. Вираз очей незрозумілий. — Це був Том. Причина твоїх сліз.

Олів змогла лише кивнути. На задньому плані записаний голос Тома гудів безперервно. Говорячи про те, яка вона була посередня. Як Адам ніколи б їй не повірив. Називаючи її на ім’я.

— Це смішно, — Том знову підходив ближче, знову намагаючись забрати телефон. — Я не впевнений, у чому проблема цієї сучки, але вона явно…

Адам вибухнув так швидко, що вона навіть не бачила, як він рухався. Однієї миті він стояв перед нею, а наступної миті притискав Тома до стіни.

— Я вб’ю тебе, — процідив він, і його голос звучав наче гарчання. — Якщо ти скажеш ще слово про жінку, яку я кохаю, якщо ти подивишся на неї, якщо ти навіть подумаєш про неї — я тебе, до біса, уб’ю.

— Адаме… — Том задихався.

— Насправді, я вб’ю тебе в будь-якому випадку.

До них збігались люди. Адміністраторка, офіціант, кілька викладачів із Адамового столу. Вони створювали натовп, розгублено кричали і намагалися відтягнути Адама від Тома — безуспішно. Олів подумала про Адама, який штовхав пікап Чері, і ледь не розсміялася в приступі істерики. Ледь.

— Адаме, — покликала вона. Її голос був майже не чутний у хаосі, що відбувався навколо них, але він проник до нього. Він обернувся, щоб подивитися на неї, і в його очах були цілі світи. — Адаме, не треба, — прошепотіла вона. «Він того не вартий».

Адам просто зробив крок назад і відпустив Тома. Літній джентльмен — ймовірно, декан Гарварду — почав підходити до нього, просити пояснень, говорячи, наскільки неприйнятною була його поведінка. Адам проігнорував його і всіх інших. Він підійшов просто до Олів і…

Він обхопив її голову обома руками, пальці ковзнули у її волосся і міцно тримали її, коли він опустив свій лоб до неї. Він був теплим і пахнув, як він сам, як у безпеці та вдома. Його великі пальці протерли скупчення сліз на її щоках.

— Мені шкода. Мені дуже шкода. Я не знав, і мені шкода, мені шкода, мені шкода…

— Це не твоя вина, — встигла пробурмотіти вона, але він, здавалося, не почув її.

— Мені шкода, я…

— Професор Карлсен, — голосно прогримів за ними чоловічий голос, і вона відчула, як тіло Адама потягнулося до неї. — Я вимагаю пояснень.

Адам не звернув на нього уваги, продовжуючи тримати Олів.

— Професоре Карлсен, — повторив той, — це неприйнятно…

— Адаме, — прошепотіла Олів, — ти маєш йому відповісти.

Адам видихнув. Потім він залишив довгий, тягучий поцілунок на лобі Олів, перш ніж неохоче відпустити її. Коли вона нарешті змогла добре роздивитися його, він здавався більше схожим на себе звичайного.

Спокійний. Злий на весь світ. Відповідальний.

— Негайно надішли мені цей запис, — пробурмотів він їй. Вона кивнула, і він повернувся до літнього чоловіка, який щойно підійшов до них. — Нам потрібно поговорити. Наодинці. Ваш офіс?

Інший чоловік був шокованим і ображеним, але суворо кивнув. Позаду Том шумів, а Адам стиснув щелепу.

— Тримай його подалі від мене.

Перед тим як піти, він повернувся до Олів, нахилився до неї і понизив голос. Його долоня тепло торкалася її ліктя.

— Я подбаю про це, — сказав він їй. В його очах було щось рішуче, серйозне. Ніколи Олів не відчувала себе безпечніше чи більш коханою. — А потім я знайду тебе і подбаю про тебе.

— Ти маєш повідомлення від Холдена.

Олів відвела погляд від вікна і подивилась на Малкольма, який вимкнув режим “у літаку” в ту ж секунду, як вони приземлились в Шарлотті для пересадки.

— Від Холдена?

— Так. Ну, технічно воно від Карлсена.

Її серце завмерло.

— Він загубив свій зарядний для телефона і не може тобі написати, але він із Холденом в дорозі до аеропорту Сан-Франциско.

— А… — вона кивнула, відчуваючи маленький приплив полегшення. Це пояснювало Адамову тишу. Його не було на зв'язку з минулої ночі. Вона хвилювалась, що його заарештували, і роздумувала над тим, щоб спустошити свій рахунок зі збереженнями, щоб допомогти внести за нього заставу. Всі дванадцять доларів і шістнадцять центів. — Де їхня пересадка?

— Нема пересадки. Прямий рейс. Вони будуть в аеропорту за десять хвилин після нас, хоча вони тільки зараз вилітають з Бостона. Ми маємо з’їсти багатіїв.

— Холден казав щось про…

Малкольм похитав головою.

— Їхній літак зараз відлітає, але ми не можемо чекати на них в аеропорту. Я впевнений, Адам матиме якісь новини для тебе.