Я вже звично сів на дивані й дивився, як вона метушиться біля аудіосистеми. Світло в кімнаті було приглушене, повітря приємно холодило. І тут з колонок полилася «Ти поруч» — мало не на повну гучність.
— Ми потривожимо сусідів, вам не здається? — спитав я.
— Та ну їх до дідька! Ми платимо цілком достатньо, це не наші проблеми. А тепер тс-с-с... слухайте, слухайте!
Лінді почала погойдуватися під музику, як раніше, от лише цього разу після першого-другого куплету не спинилася. Навпаки, вона, схоже, поринала в музику дедалі глибше і руки тримала так, ніби обнімала уявного партнера по танцю. Коли пісня закінчилася, Лінді вимкнула програвач і завмерла в дальньому кінці кімнати, тихо й непорушно, спиною до мене. Стояла так і стояла, аж нарешті обернулася і підійшла до мого дивана.
— Не знаю, що сказати, — мовила вона. — Це просто надзвичайно. Ви — чудовий, чудовий музикант. Просто геній.
— Що ж, дякую.
— Я знала це ще тоді, першого разу. Правда. Тому й так відреагувала. Вдала, наче мені не подобається, задерла носа... — Вона сіла навпроти мене і зітхнула. — Тоні колись постійно мене за це картав, бо я завжди так поводилася, нічого не можу з собою зробити. Натрапляю ото, знаєте, на справді талановиту людину, на когось, хто дійсно має дар Божий, — і все, нічого не вдію, поводжуся так, як повелася була з вами. Навіть не знаю, що це таке. Мабуть, заздрість. Подібно, як іноді буває між жінками: доки всі навколо такі собі, нічого особливого, доти все тихо-мирно, та варто об’явитися серед них якійсь красуні — і решта починає її ненавидіти, вони вже очі готові їй видряпати. От щось схоже відбувається й зі мною, коли я зустрічаю когось такого, як ви. Надто, якщо це стається несподівано — як-от сьогодні — і застає мене зненацька. Тобто ось ви тут — просто ще одна людина з публіки, думаю я собі, аж раптом — е ні, це ж... ну, хтось зовсім інший. Розумієте, про що я? Просто мені хочеться бодай якось пояснити, чому я так негарно з вами повелася. Ви мали повне право на мене гніватися.
На якийсь час між нами зависло мовчання — лунка тиша глухої ночі.
— Дякую, — озвався я врешті-решт. — Мені дуже приємно чути від вас такі слова.
Лінді зненацька підхопилася на ноги.
— А зараз — сюрприз! Чекайте тут, не рухайтеся.
Вона вийшла в суміжну кімнату, де, судячи зі звуків, що долинали до мене, відчинила й зачинила кілька шухляд. Коли ж знову з’явилася у дверях, то обома руками тримала щось перед собою; втім, що саме то було, я не бачив, бо зверху лежала шовкова хустинка.
Дійшовши до середини кімнати, Лінді спинилася.
— Стіве, вийдіть сюди і прийміть це. Треба влаштувати бодай якусь церемонію.
Я не знав, що й подумати, але підвівся. Коли ж підійшов до Лінді, та зняла хустинку і простягнула мені якусь лискучу латунну штукенцію.
— Ви цілковито на неї заслуговуєте. Тож вона — ваша. Джазовий музикант року. А може, й усіх часів. Вітаю.
Вона вклала ту річ мені до рук і через пов’язку легенько поцілувала в щоку.
— Ну, то дякую. Це таки несподіванка... до того ж і на вигляд гарна. І що ж це таке? Алігатор?
— Алігатор? Та ну! Це пара милих херувимчиків, які цілуються.
— А, так, тепер і сам бачу. Що ж, дякую, Лінді. Навіть не знаю, що сказати. Вони справді дуже гарні.
— Алігатор!
— Даруйте. Просто ось цей хлопака так витягнув на всю довжину ногу, що мені здалося... але тепер я вже бачу. Направду гарно.
— Ну, то вона ваша. Ви на неї заслуговуєте.
— Лінді, я зворушений, чесно. А що пише ось тут внизу? Я не маю окулярів.
— «Джазовий музикант року», що ж іще там може писати?
— Так і пише?
— Певне, так і пише.
Зі статуеткою в руках я повернувся до дивана, сів і трохи подумав, а тоді сказав:
— Лінді... ця-от штукенція, яку ви мені дали... Не могли ж ви просто випадково натрапити на неї під час однієї з тих своїх опівнічних прогулянок?
— Чому ні? Могла, звісно.
— Бачу... Але ж це не справжня відзнака, правда? Не те брязкальце, яке мають вручити Джейкові?
Лінді відповіла не одразу, вона просто мовчки, тихо-тихенько стояла, а потім озвалася:
— Справжня, певно, що справжня. Який сенс вручати вам якийсь старий непотріб? Мала скоїтися несправедливість, але ось тепер справедливість таки взяла гору. Тільки це й має тут значення. Саме так, серденько, і не інак. Ви ж самі розумієте, що заслуговуєте на цю нагороду найбільше.
— Мені, звичайно, дуже приємно, що ви дивитеся на цю ситуацію так, але це ж... щось дуже схоже на крадіжку.
— Крадіжку? Хіба ж ви самі не казали, що той хлопець нічого не вартий? Що він, по суті, фальшивка? А ви — геній. То хто у кого тут краде?
— Лінді, а де саме ви натрапили на цю річ?
Вона знизала плечима.
— Та так, в одному з тих місць, куди я ходжу. В одному офісі, можна сказати.
— Сьогодні ввечері? Сьогодні ввечері ви це взяли?
— Звісно ж, сьогодні ввечері. Вчора ввечері я про цю вашу відзнаку взагалі ще не знала.
— Звісно, що так. То це було, кажете, якусь годину тому?
— Годину. Може, дві. Хто його зна? Я трохи собі походила. Зайшла на хвильку до свого президентського номера.
— Господи Ісусе...
— Слухайте, та яке кому діло? Чого ви так розхвилювалися? Ну, втратили вони цю — добудуть собі іншу. Може, в них десь там ціла шафа таким добром напакована. Я вручила вам те, на що ви заслуговуєте. Ви ж не відмовитеся, правда, Стіве?
— Лінді, я не відмовляюсь. Почуття, честь — все це я приймаю і безмежно з цього приводу щасливий. Але справжня відзнака — це все-таки трохи інше. Її треба повернути. Поставити назад точнісінько на те місце, звідки ви її взяли.
— Та хай ідуть до біса! Яке кому діло?!
— Лінді, ви просто не подумали як слід. Що ви будете робити, коли все це вийде на чисту воду? Ви хоч уявляєте, який галас здійме преса? Які підуть чутки, який розгориться скандал? Що скаже на все це ваша публіка? Ходімо. Ми підемо туди вже, негайно, доки не почали прокидатися люди. Покажете мені, де саме ви знайшли цю штуку.
Раптом Лінді видалася мені дитиною, яку щойно добряче висварили. Вона зітхнула і мовила:
— Мабуть, серденько, ви таки маєте рацію.
Коли ми домовилися повернути відзнаку, Лінді нараз оволодів дух власниці, й увесь час, доки ми квапливо пробиралися переходами велетенського, вповитого сном готелю, вона міцно притискала статуетку до грудей. Вела мене прихованими від стороннього ока сходами та коридорами, повз сауни та торгові автомати. Ніде не було ні душі, ми нікого ані не чули, ані не бачили. Врешті-решт Лінді шепнула: «Це було тут», — і, прочинивши важкі двері, ми протиснулися в якесь темне приміщення.
Пересвідчившись, що нікого, крім нас, там начебто немає, я ввімкнув ліхтарик, який прихопив у номері Лінді, і посвітив навкруги. Ми опинилися в бальній залі, та якби нам нараз закортіло потанцювати, то навряд чи щось вийшло б: усе довкола було заставлене столиками, на яких біліли полотняні скатертини, та стільцями. З-під стелі посередині звисала люстра вигадливої форми. У дальньому кінці спорудили підвищення, достатньо, мабуть, просторе для того, щоб улаштувати там неабияке шоу, хоча тепер воно й ховалося за завісою. Посеред зали хтось залишив складану драбину, під стіною стояв вертикальний порохотяг.
— Тут буде якась вечірка, — озвалася Лінді. — Осіб на чотириста, а чи й на п’ятсот?
Я пішов углиб зали, нишпорячи променем ліхтарика навколо.
— Так, мабуть, тут усе й відбуватиметься. Вручатимуть Джейкові ту відзнаку.
— Звісно ж. Там, де я знайшла це, — вона піднесла вгору статуетку, — були й інші. «Найкращий дебютант». «Ритм-енд-блюз — альбом року». Всяке таке. Заповідається велика подія.
Тепер, коли очі у мене призвичаїлися до напівмороку, я навіть у слабкому світлі ліхтарика міг роздивитися ту залу краще. І, стоячи перед сценою, на мить уявив собі, який вигляд матиме вона вже за кілька годин. Уявив усіх екстравагантно вдягнених гостей, представників компаній звукозапису, відомих промоутерів, розмаїтих зірок шоу-бізнесу, які знай сміються і нахвалюють одне одного; улесливо щирі оплески щоразу, коли ведучий оголошує спонсорів; ще гучніші оплески, цього разу з усілякими зойками та вересками, коли на сцену один по одному піднімаються, щоб отримати свої відзнаки, переможці. Уявив на тій сцені й Джейка Марвелла: ось він тримає свою нагороду, з тією ж самовдоволеною посмішкою, яка завжди була в нього на вустах у Сан-Діеґо, коли закінчувалося його соло, а слухачі починали аплодувати.
