Кілька секунд ми мовчали і просто слухали Сару Вон. Потім, коли почалася інструментальна пауза, Емілі озвалася:

— Тобі, Реймонде, здається, більше до вподоби та інша версія, де лише фортепіано і бас.

Я не відповів, лише підсунувся трохи вище, щоб зручніше було попивати вино.

— Закладаюся, — продовжувала вона, — та інша версія подобається тобі більше, хіба ні?

— Ну-у, — протягнув я, — не знаю... Як по правді, то іншої версії я й не пам’ятаю.

Я відчув, як Емілі засовалася на своєму краю канапи.

— Ти що, жартуєш?

— Кумедно, знаєш, але я всього цього тепер майже не слухаю. Уже й позабував дуже багато. Не скажу навіть напевне, що то за пісня. — Я злегка усміхнувся, але усмішка вийшла, мабуть, не надто природною.

— Та що ти таке кажеш! — У її голосі почулося зненацька роздратування. — Це ж просто сміх та й годі! Не міг ти цього забути, хіба що тобі лоботомію зробили.

— Ну... Багато років минуло. Все змінюється.

— Що ти кажеш! — Тепер уже в її тоні звучали нотки справжньої паніки. — Не може все змінитися аж так.

Мені конче треба було змінити тему розмови, і я сказав:

— Шкода, що в тебе на роботі така запарка.

Емілі не звернула на ці мої слова ані найменшої уваги.

— То що ти там кажеш? Хочеш, може, сказати, тобі ця музика не подобається? Вимкнути?

— Та ні, Емілі, прошу тебе, музика дуже гарна. Вона... пробуджує спомини. Ліпше просто посидьмо тихенько і послухаймо, як оце допіру.

Вона ще раз зітхнула, а коли трохи згодом озвалася, голос у неї знову був лагідний.

— Даруй, миленький, я забула. Найменше тобі зараз треба, щоб я тут на тебе верещала. Мені так прикро...

— Ні-ні, все гаразд. — Я підтягнувся і сів. — Слухай, Емілі, Чарлі — порядний хлопець. Дуже порядний. І любить тебе. Від добра добра не шукають, ти ж знаєш.

Емілі стенула плечима і ковтнула ще вина.

— Може, ти й маєш рацію. Та й не молоді ми вже, далеко не молоді. Поза тим, варті одне одного. Ми мали б уважати, що нам у житті пощастило. І все ж вічно чимось невдоволені. Не знаю чому. Бо ж коли я про це задумуюся, то усвідомлюю, що насправді ніхто інший мені не потрібен.

Десь хвилину вона просто сиділа, попиваючи вино і слухаючи музику, а тоді повела далі:

— Уяви собі, Реймонде, що ти на вечірці, на танцях. І от починається повільний танець, і поруч — той, з ким тобі хочеться бути, й усе решта навколо мало б просто розчинитися у повітрі, зникнути з очей. Та чомусь не зникає. От просто не зникає і все. Ти знаєш, що там нема нікого хоча б наполовину такого славного, як той, хто з тобою. А проте... є ще всі ці люди, які повсюди довкола. Вони не дають тобі спокою. Знай кричать, махають руками і казна-що витівають, тільки б привернути твою увагу: «Агов! Як ти можеш вдовольнятися оцим-от? Ти ж легко знайдеш собі набагато кращого! Поглянь-но он туди!». І верещать таке весь час, без упину. Настрій безнадійно зіпсований, просто спокійно потанцювати зі своїм хлопцем ти вже не в змозі. Розумієш, про що я, Реймонде?

Я хвильку поміркував і мовив:

— Ти знаєш, мені у житті пощастило менше, ніж вам із Чарлі. Когось такого особливого, як ти для нього чи він для тебе, я не маю. Та все ж, принаймні до певної міри, я знаю, про що ти. Важко зрозуміти, де зупинитися. І на чому.

— До дідька, ти таки правий. Краще б вони просто від нас відчепилися, всі ці непрохані порадники. Просто відчепилися і дали нам спокій.

— Слухай, Емілі, але ж я допіру ані гадки не мав жартувати. Чарлі справді тільки про тебе й думає. Він страшенно засмучений через те, що між вами останнім часом не все гаразд.

Емілі сиділа, якось наполовину відвернувшись від мене, і досить довго мовчала. А тоді Сара Вон затягнула свою пречудову, хоча, либонь, усе ж таки надто повільну версію «Квітня у Парижі», й Емілі аж стрепенулася, ніби співачка покликала її на ім’я. Відтак обернулася і похитала головою.

— Я все ніяк не спам’ятаюся: як же це так, що ти більше не слухаєш цієї музики? Ми ж колись крутили всі ці записи. На тому маленькому програвачі, його подарувала мені мама перед тим, як я вступила в університет. Як ти міг отак просто взяти і забути?

Я підвівся і підійшов зі склянкою в руці до великих скляних дверей, що вели на терасу. Дивлячись крізь них, я раптом збагнув, що на очах у мене сльози. Тож я відчинив двері й вийшов назовні, аби там потай від Емілі втерти собі очі; втім, вона йшла крок у крок за мною, тож, може, щось і помітила, не знаю.

Вечір видався навдивовижу теплий, а слідом за нами на терасу випливла і Сара Вон у супроводі свого оркестру. Зорі були тепер ще яскравіші, а навколо й далі мерехтіли вогники у вікнах, зливаючись із нічним небом удалині.

— Люблю цю пісню, — мовила Емілі. — Ти, певне, і її забув. Але навіть якщо це так, то танцювати під неї ти ж усе одно можеш, правда?

— Думаю, так.

— Будемо тут наче Фред Астер і Джинджер Роджерс.

— Авжеж.

Ми поставили склянки з вином на кам’яний столик і стали до танцю. Танцювали не надто зграбно — знай стукалися колінами, — але я притискав Емілі до себе і відчував текстуру її одягу, її волосся та шкіру. У ці хвилини я знову мимохіть звернув увагу на те, як сильно вона погладшала.

— Маєш рацію, Реймонде, — тихенько сказала Емілі мені у вухо. — Чарлі хороший. Нам треба помиритися.

— Так, треба.

— Ти — добрий друг, Реймонде. Що б ми без тебе робили?

— Я радий, якщо так. Бо ж ні на що інше я особливо не годжуся. Насправді пуття з мене жодного, чесно.

Емілі різко шарпнула мене за плече.

— Не кажи такого, — прошепотіла вона. — Ніколи так не говори. — І за мить повторила ще раз: — Ти — добрий друг, Реймонде.

То був «Квітень у Парижі», версія 1954-го року у виконанні Сари Вон, партію труби виконував Кліффорд Браун. Тож я знав, що це довга пісня, не менше восьми хвилин. І це мене тішило, бо я знав також, що після того, як запис добіжить кінця, ми більше не танцюватимемо, а повернемося в дім і візьмемося до ягнятини. Поза тим, судячи з усього, Емілі могла й передумати і вирішити, що мій учинок з її записником не такий уже й безневинний. Хіба можна було тут мати у чомусь певність? Та ще принаймні кілька хвилин ми були у безпеці і далі танцювали під зоряним небом.

Ту весну я провів у Лондоні, і, хоч не все задумане вдалося здійснити, загалом то була переміна вельми приємна. Та тиждень минав за тижнем, надходило літо, і мене поступово знову почав охоплювати звичний неспокій. По-перше, я остерігався випадково зіткнутися ще з кимось із колишніх приятелів по університету, і це скидалося вже на легку параною. Коли я блукав Камден-тауном або порпався у величезних вест-ендських крамницях у покладах компакт-дисків, на які все одно не мав грошей, надто часто мені стрічався хтось із них — і тут-таки заходився розпитувати про мої справи після того, як я покинув університет і вирушив «на пошуки слави й удачі». Не те щоб я бентежився, розповідаючи, як мені ведеться. Просто, за дуже небагатьма винятками, нікому з них не до снаги було збагнути, успішним чи не дуже був для мене той чи інший місяць на тому чи іншому етапі мого життя.

Як я вже сказав, кожної поставленої перед собою цілі я не досягнув, але ж і цілі ці мали характер радше довготерміновий. Поза тим, усі ті прослуховування, навіть найбільш невдалі, давали мені безцінний досвід. Майже щоразу я міг з них щось для себе почерпнути, дізнатися щось про лондонську сцену чи про музичний бізнес загалом.

Деякі прослуховування були організовані дуже професійно. Ти приходив на якийсь колишній склад чи у перебудований гараж, де менеджер — часом цю роль брала на себе подруга когось із членів гурту — записував твоє ім’я, просив трохи зачекати, пропонував чаю, а тут-таки за стіною то гриміла, то стихала гучна музика: там відбувалася репетиція. Здебільш, утім, усе проходило набагато хаотичніше. Насправді, побачивши на власні очі, як підходить до справи переважна більшість гуртів, ти починав розуміти, чому вся музична сцена у Лондоні опинилася за крок від повного краху. Знов і знов тобі доводилося крокувати повз ряди однотипних будинків десь у передмісті, тягнути свою акустичну гітару догори сходами і заходити до затхлої квартири, де на підлозі валялася купа матраців і спальних мішків, а музиканти знай щось бурмотіли собі під ніс і опускали погляд, коли ти пробував його перехопити. Ти грав і співав, вони дивилися на тебе порожніми очима, аж доки хтось урешті клав усьому край словами на кшталт: «Ну, гаразд... Дякуємо, звісно, але це не зовсім наш жанр».