— Ні-ні, — замахав він рукою у мене перед очима так, наче хотів будь-що спекатися не тільки тих грошей, але й мене, цієї вечірньої пори та й узагалі, либонь, усього цього періоду свого життя. Потому пан Ґарднер рушив до входу у свій палаццо, та за кілька кроків спинився й озирнувся на мене. Вуличку, де ми стояли, канал, усе навколо вповивала тиша, звідкілясь іздалеку долинало тільки ледь чутне бубоніння телевізора.

— Ви грали сьогодні чудово, друже, — мовив він. — У вас легка рука.

— Дякую, пане Ґарднер. Та й ви співали пречудово. Як завжди.

— Можливо, я ще прийду перед від’їздом на площу. Послухати, як ви граєте зі своєю командою.

— Сподіваюся, пане Ґарднер.

Та я ніколи більше його не бачив. Через кілька місяців, уже восени, я почув, що подружжя Ґарднерів розлучилося: про це десь прочитав і переповів мені один офіціант із «Флоріана». На мене хвилею накотилися спогади про той вечір, на душі стало трохи сумно. Адже пан Ґарднер був, схоже, чоловіком дуже порядним і, як не крути, повернеться він на сцену чи не повернеться, його ім’я залишиться у когорті великих назавжди.

Емілі, як і я, любила старі бродвейські пісні. Їй більше подобалися швидкі композиції — наприклад, «Щока до щоки» Ірвінґа Берліна чи «Станцюймо бейґін» Коула Портера, я ж радше схилявся до балад на зразок «Ось і дощовий день» чи «Мені це ніколи не спадало на думку» — приємних, але з гіркуватим присмаком. Так чи йнак, наші смаки великою мірою збігалися, а це вже само по собі було тоді справжнісіньким чудом: знайти в університетському кампусі на півдні Англії когось, хто розділяв би такі-от смаки. Нині молодь може слухати практично будь-яку музику. Скажімо, у мого племінника, який восени піде до університету, зараз період аргентинського танго. Ще йому до вподоби Едіт Піаф, а також ціла купа найсучасніших індігуртів. Проте в наші часи такого розмаїття смаків не спостерігалося й близько. Моїх однолітків-студентів можна було згрубіла розділити на два великі табори: довговолосих гіпі у широких одежах, які полюбляли «прогресивний рок», і тих охайних хлопців та дівчат у твідових костюмах, які вважали, що все хоч трохи відмінне від класичної музики — то лише жахлива какофонія та й годі. Часом щастило ще наштовхнутися на людей, які стверджували, що захоплюються джазом, але вони завжди виявлялися прихильниками так званого кроссоверу — безконечних імпровізацій без дрібки поваги до тих майстерно відшліфованих пісень, які правили за відправну точку.

Тож натрапити на ще одного поціновувана — а надто поціновувачку — «Великого американського пісенника» було за щастя. Як і я, Емілі колекціонувала довгограючі платівки з чуттєвими і простими, без викрутасів, вокальними інтерпретаціями найвідоміших пісень — такі записи часто траплялися у крамничках уживаних речей, куди їх здавали ровесники наших батьків. Її улюбленцями були Сара Вон і Чет Бейкер. Я натомість віддавав перевагу Джулі Лондон і Пеґґі Лі. Сінатрою чи Еллою Фітцджеральд ніхто з нас особливо не захоплювався.

У перший рік навчання Емілі жила при коледжі й тримала у себе в кімнаті портативний програвач досить поширеної на той час моделі. На вигляд він був наче велика коробка з-під капелюха, мав обшиті світло-блакитною штучною шкірою поверхні й один вбудований гучномовець. Побачити сам програвач можна було, лише піднявши кришку. Як на сьогоднішні стандарти, звучав він страшенно примітивно, проте ми, пригадую, годинами щасливо чапіли над ним, міняючи платівки й обережно опускаючи голку на доріжку. Ми любили слухати різні версії однієї пісні й потім дискутувати про тексти чи трактування. Он той рядок справді треба було співати таким іронічним тоном? Як краще співати «Джорджія у мене на думці»: так, ніби Джорджією тут звуть жінку, чи так, наче мова про американський штат? Особливо ми тішилися, коли знаходили запис — як-от «За будь-якої погоди» у виконанні Рея Чарльза, — де слова самі по собі були радісні, натомість манера співу просто рвала серце.

Емілі любила такі платівки настільки безапеляційно глибоко, що мене щоразу просто приголомшувало, коли я заставав її за розмовою з іншими студентами про той чи інший претензійний рок-гурт чи пустопорожнього каліфорнійського барда. Часом вона починала сперечатися про якийсь «концептуальний» альбом майже так само, як ми сперечалися про Ґершвіна чи Говарда Арлена, і тоді, щоб не виказати роздратування, я мусив кусати собі губи.

Якби Емілі, у ті часи струнка й приваблива, ще на самому початку навчання в університеті не накинула оком на Чарлі, то навколо неї неодмінно крутився б чималий гурт хлопців, я певен. Та вона була явно не з тих дівчат, які всім своїм виглядом натякають на те, що готові фліртувати наліво й направо, тож коли з’ясувалося, що вони з Чарлі разом, інші залицяльники дали їй спокій.

— Це єдина причина, через яку я й тримаю його під боком, — кинула вона мені якось з кам’яним обличчям, а тоді, спостерігши, наскільки вразило мене це зізнання, розреготалася: — Жартую, дурнику, я просто жартую. Чарлі мені най-най-наймиліший...

В університеті Чарлі був моїм найкращим другом. На першому курсі ми весь час були разом, і саме тоді я й познайомився з Емілі. На другому курсі Чарлі з Емілі винайняли собі частину будинку в місті, і попри те, що я частенько туди навідувався, наші з Емілі розмови над програвачем відійшли у минуле. Насамперед тому, що, хоч коли б я до них не зайшов, там завжди ошивалося ще кілька студентів, усі теревенили і сміялися, а на додачу ще й стояла модна стереосистема, яка знай продукувала рокмузику — таку гучну, що доводилося її перекрикувати.

Усі ці роки ми з Чарлі залишалися близькими друзями. Можливо, ми не бачилися вже так часто, як колись, але завинили в цьому головно відстані. Я роками жив тут, в Іспанії, а також в Італії та Португалії, Чарлі ж тим часом базувався переважно в Лондоні. Гм, звучить так, наче я — бозна-який багатій із власним літаком, а він — затятий домосид, і це трохи смішно. Бо насправді це Чарлі постійно літає то в Техас, то в Токіо, то в Нью-Йорк на зустрічі різних впливових осіб, а я рік за роком не вилажу з одних і тих самих вільготних будівель, укладаючи тести на правильне написання або у сповільненому темпі розмовляючи з учнями англійською на одні й ті самі теми: «Мене-звати-Рей. A-тебе? У-тебе-є-діти?».

Коли після університету я тільки починав викладати англійську, то мав враження, наче таке життя — це доволі непогано; великою мірою воно скидалося на продовження навчання. Мовні школи росли по всій Європі, ніби гриби після дощу; що ж до монотонних занять і надто щільного розкладу, то в молоді роки на такі речі не надто звертаєш увагу. Годинами сидиш у барах, легко заводиш друзів і взагалі почуваєшся частиною великої мережі, що охоплює цілу земну кулю. Зустрічаєш людей, які щойно попрацювали десь у Перу чи в Таїланді, і це спонукає до думки, що за бажання ти й сам можеш отак дрейфувати світом, користуючись своїми знайомствами для того, щоб знайти роботу у будь-якому найвіддаленішому закутку, який лишень спаде на думку. І завжди належатимеш до ось цієї приємної, вельми розгалуженої родини мандрівних викладачів, які за випивкою обмінюються історіями про колишніх колег, психованих директорів шкіл і ексцентричних працівників «Британської ради».

Наприкінці вісімдесятих ходили чутки, що можна непогано заробити, викладаючи англійську в Японії, і я серйозно подумував туди поїхати, але не склалося. Розглядав я і мандрівку до Бразилії, ба навіть прочитав кілька книжок про особливості тамтешньої культури і послав запит на бланк заявки. Проте у таку далечінь мене все ж не занесло. Південна Італія, нетривалий період у Португалії, потім знову назад сюди, в Іспанію. А тоді раптом не встигаєш озирнутися — і ось тобі вже сорок сім, і на зміну тим, з ким ти колись розпочинав, уже прийшло нове покоління, яке пліткує на інші теми, вживає інший дурман і слухає іншу музику.

Тим часом Чарлі з Емілі одружилися й оселилися в Лондоні. Коли у них з’являться діти, сказав мені якось Чарлі, вони візьмуть мене за хрещеного батька для котроїсь дитини. Утім, цього так і не трапилося. Маю на думці, дитина так і не народилася, а тепер, напевне, вже надто пізно. Мушу зізнатися, я завжди почувався через це дещо розчарованим. Либонь, мені від самого початку уявлялося, що, ставши комусь із їхніх дітей хрещеним батьком, я здобуду таку собі офіційну ниточку, хоч і вельми тоненьку, яка пов’яже їхнє життя у Лондоні з моїм на континенті.