— Облиште, прошу вас. Готель тут ні до чого. — Соня подалася вперед, щоб краще бачити свого чоловіка. А потім обернулася до мене й усміхнулася, і мені здалося, наче в очах у неї зблиснули дрібні сльози. — Скажіть-но, — спитала вона, — сьогодні ви теж збираєтеся писати нові пісні?

— Планую. Або принаймні завершити ту, над якою останнім часом працюю. Ту, яку ви чули вчора.

— Це прекрасно. А що робитимете потім, коли закінчите писати тут пісні? Маєте якісь плани?

— Повернуся до Лондона і створю свій гурт. Для цих пісень потрібен відповідний гурт, інакше вони не звучатимуть.

— Я в захваті! Щиро бажаю вам удачі.

Якусь мить помовчавши, я тихенько додав:

— Хоча, звісно, можна просто сидіти собі й не рипатися. Розумієте, все це не так легко.

Вона не відповіла — мабуть, не почула, подумав я, бо знову відвернулася глянути, де там Тіло.

— Знаєте, — озвалася трохи перегодя, — коли я була молодша, мене ніщо не могло вивести з рівноваги. А тепер стільки всього дратує... Як я до такого дійшла, поняття не маю. Недобре це, зовсім недобре. Ну, гаразд... навряд чи Тіло сюди повернеться. Піду, зачекаю на нього в готелі. — Вона підвелася, й далі не відводячи погляду від далекої постаті на схилі.

— Шкода, — сказав я, підводячись і собі, — що ви посварилися у відпустці. А вчора, коли я для вас грав, ви наче були щасливі разом.

— Авжеж, то був гарний момент. Дякую вам за нього. — Нараз, тепло усміхаючись, вона простягнула мені руку. — Було дуже приємно з вами познайомитися.

Ми потиснули одне одному руки; потиск, щоправда, вийшов дещо млявий, як то зазвичай буває, коли тиснеш руку жінці. Соня вже рушила була геть, та раптом обернулася і глянула на мене.

— Якби Тіло був тут, — мовила вона, — то сказав би вам: ніколи не розпачайте. Він, певна річ, наполягав би, що вам таки варто поїхати до Лондона і спробувати організувати свій гурт. Усе вдасться, неодмінно вдасться, самі побачите. Ось що сказав би вам Тіло. Цілком у своєму дусі.

— А що сказали б ви?

— Я хотіла б сказати те саме. Бо ви молодий і талановитий. Але аж такої упевненості я не маю. Життя зазвичай приносить чимало розчарувань. Коли все йде добре, то такого, бува, собі намріеш... — Вона знов усміхнулася і знизала плечима. — Але не варто мені вам такого казати. Я для вас приклад не надто вдалий. Крім того, ви, бачу, багато у чому дуже нагадуєте Тіло. Якщо вас спіткає розчарування, ви все одно будете вперто йти вперед. І примовлятимете, як він: ну й пощастило ж мені! — Секунду-другу Соня пильно дивилася на мене, ніби намагаючись запам’ятати риси обличчя. Вітер розмаяв її волосся, і тепер вона видавалася старшою, аніж перше. — Удачі вам, і то чимало, — побажала насамкінець.

— І вам, — відповів я. — Сподіваюсь, у вас усе налагодиться.

Вона востаннє помахала мені, а тоді рушила стежиною вниз і зникла з очей.

Я вийняв з футляра гітару і сів назад на лавку. Втім, якийсь час я просто сидів собі, вдивляючись у далечінь, у бік вустерширської Сигнальної гори, й у крихітну постать Тіло на схилі. Може, тому, що якраз та частина пагорба опинилася цієї години під прямим сонячним промінням, бачив я його набагато ясніше, ніж раніше, хоч він і був тепер іще далі. Ненадовго Тіло спинився і, схоже, роззирався навколо, розглядав сусідні пагорби так, наче намагався подивитися на них іншими очима. А потім знову рушив уперед.

Я спробував узятися до роботи над піснею, але ніяк не міг зосередитись, головно через те, що знай уявляв собі обличчя Відьми Фрейзер тієї миті, коли вона опинилася вранці перед роздратованою Сонею. Тож помилувався ще трохи хмарами вгорі й широкими просторами внизу, а тоді таки змусив себе перемкнутися на пісню й зокрема — на перехід, який ніяк мені не вдавався.

Ще два дні тому моєю сусідкою була Лінді Ґарднер. Добре, подумаєте ви, якщо по сусідству зі мною мешкала Лінді Ґарднер, значить, сам я, певно, з Беверлі-Гіллз: якийсь кінопродюсер, мабуть, чи там актор, музикант абощо. Ну, ваша правда: я таки музикант. Та хоч я й пограв за спиною в одного чи двох виконавців, про яких ви чули, до вищої, скажімо, ліги аж ніяк не належу. Бредлі Стівенсон, мій менеджер і, на свій манір, добрий друг уже не перший рік, твердить, що все потрібне для вищої ліги в мене є. Причому потрібне не для сесійного музиканта, а для одного з тих, чиї імена знай миготять у газетних заголовках. Неправда, що саксофоністи тепер у заголовки не потрапляють, каже він, і вкотре наводить імена. Маркує Лайтфут. Сільвіо Таррентіні. Це ж усе джазмени, зауважую я. «А ти ж хто — хіба не джазмен?» — запитує він. Але нині я джазмен хіба що у найсокровенніших своїх снах. Натомість у реальному світі — коли лице в мене не перемотане всуціль бинтами так, як ото сьогодні, — перебиваюся час од часу грою на теноровому саксофоні: іноді отримую пропозицію попрацювати у студії, іноді — у групі, яка втратила постійного виконавця. Потрібна попмузика — граю попмузику. Ритм-енд-блюз? Чудово. Реклама авто, вступна тема для розмовного шоу — нема проблем. Тож джазмен я теперечки лише тоді, коли опиняюся у своєму закапелку.

Звісно, я охочіше грав би у вітальні, але живемо ми в такому дешевому будинку, що сусіди по поверху засипали б нас скаргами. Тож довелося мені перетворити на репетиційну залу найменшу нашу кімнатку. Це, як по правді, звичайнісінька комірка — офісний стілець якось помістиш та й уже, — але за допомогою пінопласту, лотків для яєць і старих конвертів з м’якою прокладкою, які передавав з офісу мій менеджер Бредлі, я влаштував там звукоізоляцію. Доки ми з Гелен, моєю дружиною, ще жили разом, вона, побачивши, як я заходжу туди з саксофоном у руках, сміялась і перепитувала, чи не до туалету я часом зібрався. Ну, десь так я іноді там і почувався. Сидів у тому напівтемному, задушливому закапелку і займався суто особистою справою, на яку всім завжди буде начхати.

Ви ж уже здогадалися, що Лінді Ґарднер по сусідству з помешканням, яке я оце описую, ніколи не жила. Не належала вона й до сусідів, які тарабанили у двері, варто було мені заграти десь поза тим моїм закапелком. Коли я назвав її своєю сусідкою, то мав на думці дещо інше; зараз поясню.

До позавчора Лінді перебувала в цьому-от шикарному готелі, в сусідньому номері, й обличчя у неї було повністю забинтоване так само, як у мене. Лінді, звісно, належить великий зручний дім неподалік, та й на допомогу собі вона когось найняла, от доктор Борис і відпустив її додому. Насправді, з суто медичного погляду, їй, мабуть, можна було перебратися туди значно раніше, але тут явно враховувалися ще й інші чинники. Наприклад, удома Лінді було б зовсім не так легко ховатися від камер і колумністів, котрі живляться розмаїтими чутками. Щобільше, я нюхом чую, що зіркова репутація доктора Бориса опирається на процедури, які навряд чи можна вважати законними на всі сто, й саме тому він і тримає своїх пацієнтів на засекреченому поверсі цього готелю, куди не має доступу ні готельна обслуга, ні інші пожильці, і дозволяє їм виходити з номерів лиш у разі крайньої потреби. Якби ви могли зазирнути під усі ці пов’язки, то за тиждень спіткали б тут більше зірок, ніж за місяць — у славному готелі для знаменитостей «Шато-Мармон» у Лос-Анджелесі.

Тож як так трапилося, що людина мого штибу опинилася тут, серед усіх цих зірок і мільйонерів, де обличчя їй змінює найвідоміше світило цієї справи у місті? Гадаю, все почалося з мого менеджера Бредлі, який і сам не те щоби був у вищій лізі за свого, та й Джорджа Клуні нагадує не більше за мене. Уперше він обмовився про це ще кілька років тому, ніби жартома, але потім, повертаючись до цієї теми, робився щораз серйозніший. Щоб не ходити околяса, суть його слів зводилася до того, що з лиця я геть незугарний. І саме це, мовляв, не дозволяє мені пробитися до вищої ліги.

— Подивися на Маркуса Лайтфута, — говорив він. — Подивися на Кріса Буґоскі. Або на Таррентіні. Є у них своє неповторне звучання, як у тебе? Ні. Є у них твоя м’якість? Твоє бачення? Володіють вони бодай наполовину твоєю технікою? Ні. Тільки-от на вигляд їм нічого не бракує, тому й усі двері для них відчинені.