Говорила з запитальною інтонацією, неначе й справді запитувала, і до мене лише за якусь мить дійшло, що це вона так просить мене перестати грати.

— Але ж у мене тут важлива робота, — озвався я.

— Знаю. Просто він реально дуже зморився і каже, твоя гітара не дає розслабитися.

— Йому непогано було б усвідомити, — сказав я, — що в нього — своя робота, а в мене — своя.

Сестра начебто над моїми словами замислилася, а потім глибоко зітхнула.

— Навряд чи мені варто переказувати це Джефові.

— Чому? От чому? Йому давно пора зрозуміти...

— Чому? Бо я не думаю, що йому це сподобається, ось чому. Крім того, щось я сумніваюся, що він ставить твою роботу нарівні зі своєю.

На мить мені просто відібрало мову, і я лише мовчки витріщався на Меґґі, а тоді сказав:

— Ти ж несеш казна-що, повну нісенітницю. Навіщо?

Вона лише втомлено похитала головою і промовчала.

— Я взагалі не розумію, як ти можеш таке казати, — продовжував я. — І це якраз тоді, коли в мене все пішло на лад.

— Справді, дорогенький, все пішло на лад? — сестра пильно дивилася на мене крізь присмерк. — Що ж, гаразд тоді, — мовила врешті-решт, — не хочу з тобою сперечатися. — Вона обернулася відчинити двері й уже з порога додала: — Приходь до нас, якщо захочеш.

Заціпенівши від люті, я лише пожирав очима двері, що зачинилися за нею. Знизу долинало приглушене бурмотіння телевізора, і навіть у такому стані якась відсторонена частина мозку підказувала мені, що гніватися я мав би не на Меґґі, а на Джефа, котрий буквально з дня мого приїзду тільки те й робив, що пробував під мене підкопатися. Так чи так, злився я насамперед на свою сестру. За весь час, що я прожив у її домі, вона, на відміну від Тіло з Сонею, жодного разу не попросила мене їй заграти. Невже це занадто — сподіватися чогось такого від рідної сестри, яка до того ж, наскільки пам’ятаю, була в юні роки великою фанаткою музики? А тепер, прошу дуже, відриває мене від роботи у важливий момент і городить таку-от ахінею. Щоразу, пригадуючи, як вона сказала: «Гаразд, не хочу з тобою сперечатися», — я відчував, що в мене аж кров закипає у скронях від гніву.

Я зліз із підвіконня, відклав гітару, відкинувся горілиць на свій матрац і якийсь час просто розглядав відблиски світла на стелі. Зрозуміло, мене запросили сюди під облудним приводом, їм ішлося передусім про те, щоб забезпечити собі на гарячу пору дешеву робочу силу — телепня, якому навіть платити не треба. І сестрі невтямки, що я намагаюся добитися чогось кращого, ніж той бевзь, її чоловік. Ото було б їм обом по заслузі, якби я покинув їх тут напризволяще і поїхав собі назад до Лондона. З годину чи й довше я крутив усе це в голові і так, і сяк, а тоді трохи заспокоївся і вирішив, що до ранку якось усе ж перебуду.

Зранку, зійшовши вниз, як завше, вже після сніданкової метушні, спілкуватися з ріднею я особливої охоти не мав. Приготував собі грінки й каву, взяв рештки омлета і влаштувався в кутку. Доки я снідав, мене не покидала думка про те, що нині я знову натраплю на Тіло та Соню. І хоча це означало, що, найпевніше, доведеться-таки вислухати дует на тему приваб закладу Відьми Фрейзер, я впіймав себе на тому, що сподіваюся їх зустріти. Бо ж навіть якщо в тому готелі все геть кепсько, вони зроду не запідозрять, що я порекомендував його їм на зло. Словом, викрутитися можна буде, хай там що.

Меґґі з Джефом очікували, мабуть, що я знову підсоблю в кафе під час запарки у годину ланчу, але я вирішив, що треба їх провчити, бо рахуватися з іншими таки варто. Тож після сніданку я вибіг нагору, прихопив свою гітару і вислизнув через чорний хід надвір.

Заповідалася ще одна реально спекотна днина, і доки я піднімався стрімкою стежиною до своєї лавки, піт уже стікав у мене по обличчю справжніми струмками. Хоч за сніданком Соня й Тіло не йшли мені з голови, на ту хвилю я геть-чисто про них забув, а тому, долаючи останній схил, неабияк здивувався, коли зиркнув на лавку і побачив, що там сидить на самоті Соня. Вона відразу мене помітила і помахала рукою.

Її я все ж таки трохи остерігався, особливо якщо поряд не було Тіло, тому сидіти там разом із нею особливого бажання не мав. Однак вона широко всміхнулася і посунулася, буцім звільняючи для мене місце, тож варіантів у мене залишилося небагато.

Ми привіталися, а потім якусь хвилю просто сиділи мовчки. Спершу нічого дивного в цьому начебто й не було: почасти тому, що я мусив віддихатися після підйому, а почасти через краєвид, який відкривався перед нами. Того дня хмар у небі пливло більше, ніж напередодні, пагорби огортав легкий серпанок, та якщо придивитися, то можна було розгледіти Чорні гори, що мріли ген удалині, за валлійським кордоном. Вітер віяв доволі сильний, але не дошкульний.

— А де ж Тіло? — врешті-решт поцікавився я.

— Тіло? Ох... — вона заслонила рукою очі від сонця, а тоді показала: — Онде. Бачите? Отам. Це Тіло.

У тому боці вдалечині рухалася вгору по стежці у напрямку вустерширської Сигнальної гори якась постать — у зеленій, наскільки я міг розрізнити, футболці і легкій білій кепці на голові.

— Йому закортіло прогулятися, — пояснила Соня.

— А ви не хотіли піти з ним?

— Ні. Вирішила залишитися тут.

На роздратовану відвідувачку кафе вона сьогодні аж ніяк не скидалася, проте й сердечною та приязною співрозмовницею, як учора під вечір, теж не була. Щось явно назрівало, і я, тримаючи в голові готель Відьми Фрейзер, вже готувався дати відсіч, а тим часом сказав:

— До речі, я ще попрацював над піснею. Можу зіграти, якщо хочете.

Вона трохи поміркувала і мовила:

— Мабуть, не в цю хвилю, якщо ви не проти. Бачте, ми з Тіло щойно мали розмову... можна навіть сказати, сварку.

— Ех... зрозуміло. Прикро це чути.

— Ну, й тепер він пішов прогулятися.

Ми знову посиділи трохи мовчки. Затим я зітхнув і сказав:

— Напевне, це все через мене.

Соня обернулася і глянула мені в очі.

— Через вас? Чого це раптом через вас?

— Ви посварилися, ваша відпустка пішла шкереберть... Це все моя провина. То ж через готель, хіба ні? Там же... е-е... не надто добре, правда?

— Готель? — вигляд у неї був дещо спантеличений. — Готель. Ну, так, певні недоліки у нього є. Але ж це просто готель, таких багато.

— І ви помітили, хіба ні? Помітили всі ті недоліки. Не могли не помітити.

На мить вона замислилася, потім кивнула.

— Авжеж, ваша правда, недоліки я помітила. А от Тіло — ні. На його думку, ясна річ, готель чудовий. Як же нам пощастило, тільки й повторював він. Хтозна-як пощастило оселитися саме в цьому готелі. А вранці нам подали сніданок. Для Тіло то був чудовий, просто-таки найкращий у світі сніданок. Тіло, кажу я, не будь дурнем. Це не конче добрий сніданок. І далеко не найліпший готель. Ні-ні, каже він, нам неймовірно пощастило. І тут уже мене бере зло. Я кличу власницю і виповідаю їй усе, що думаю про її заклад. Тіло виводить мене геть. Ходімо на прогулянку, каже він. Тобі попустить. І ми приходимо сюди. Тут він говорить: Соню, ти тільки глянь на ці пагорби, хіба ж вони не чудові? Хіба ж нам не пощастило, що ми приїхали у відпустку в такий-от край? Ці пагорби, каже він, ще кращі, ніж йому уявлялися, коли ми слухали Елґара. Хіба ні, питає він. І тут мене знову бере зло. Не такі вже ці пагорби й чудові, кажу я йому. Не такі, як малює мені уява, коли я слухаю музику Елґара. Елґарові пагорби — величні й таємничі. А тут усе схоже на звичайнісінький парк. Оце все я йому й висловила, і тепер уже була його черга сердитися. У такому разі, каже він, я йду гуляти сам. Усе, каже, кінець між нами всьому, ми вже ні в чому не можемо одне з одним погодитися. Так, каже, Соню, між нами, тобою і мною, — кінець. І йде собі! Ось так усе було. Тому-то він — там, а я — тут.

На цих словах вона знову заслонила очі і глянула, куди вже дістався Тіло.

— Мені дуже прикро, — озвався я. — Якби я тоді на самому початку не відправив вас у той готель...