— А Біллі Фоґель? — відмагався я. — Він же страшний, як чортяка, — і цілком успішний.

— Біллі страшнючий, твоя правда. Але ж він і сексуальний — такий собі паскудник, гламурна потвора. А от ти, Стіве... Ти — потвора понура, потвора-невдаха. Теж потворний, тільки не в той бік. Слухай, а тобі ніколи не спадало на думку якось це поправити, хоч трохи? Піти до хірурга, маю на увазі?

Вдома я переповів усе це Гелен: думав, вона, як і я, тільки посміється, та й по всьому. Спочатку ми й справді добряче завдяки Бредлі пореготали. Потім дружина підійшла, обняла мене і сказала, що принаймні для неї я найвродливіший хлопець у цілому світі. Затим злегка, на крок, відступила і примовкла; я спитав, що таке, вона відповіла: та ні, нічого. А відтак сказала, що ймовірно, лише ймовірно, якась рація у словах Бредлі все ж таки є. Може, мені й справді варто поміркувати про те, щоб трішечки це поправити.

— І не треба так на мене дивитися! — верескнула вона, побачивши вираз мого обличчя. — Усі так роблять! А для тебе це взагалі професійна необхідність. Хоче хтось стати шикарним водієм — іде і купує собі шикарне авто. Ти — не виняток.

Тоді, одначе, я цю ідею з голови викинув, хоч і почав мало-помалу звикати до думки, що я — «потвора-невдаха». По-перше, в мене не було на щось таке грошей. Насправді в ту хвилину, коли Гелен говорила про шикарного водія, над нами висіло дев’ять з половиною тисяч доларів боргу. Ну, це взагалі на Гелен дуже схоже. Багато що в ній мені страшенно подобалось, але ось ця здатність цілковито забувати про те, в якому стані наші фінанси, і вимріювати собі нагоди для нових чималих витрат — тут моїй дружині рівних не було.

Гроші грішми, проте й від самої думки про те, що хтось візьме і почне мене чикрижити, я був зовсім не в захваті. Для чогось такого я просто не годжуся. Якось, коли ми з Гелен тільки почали зустрічатися, вона покликала мене на пробіжку. Стояв морозний зимовий ранок; бігун з мене, як по правді, завжди був кепський, але я захопився Гелен по-справжньому і хотів справити враження. Отже, побігли ми навколо парку, і спочатку я встигав за нею навіть непогано, аж тут раптом перечепився об щось тверде, що стриміло з землі. Нога заболіла не те щоб дуже сильно, та коли я стягнув кросівку й шкарпетку і побачив, що ніготь на великому пальці заламався і задерся догори так, ніби надумав привітатися зі мною на гітлерівський манір, то відчув, як до горла підступила нудота, а потім просто зомлів. Такий я вже є. Тож самі бачите, що пластичною хірургією я не захоплювався, аж ніяк.

Поза тим поставало, цілком природно, питання принципу. Гаразд, я вже казав, що до прибічників мистецької цілісності не належу. За винагороду зіграю вам будь-яку жуйку. Це, втім, була пропозиція зовсім іншого ґатунку, і якась гордість у мене все ж іще залишалася. Щодо одного Бредлі таки мав рацію: я вдвічі талановитіший за багато кого в нашому місті. Однак обдарованість нині, схоже, великого значення не має. Тепер усе зводиться до образу, ринкової привабливості та частої появи на сторінках журналів і в телешоу, до вечірок та людей, з якими ходиш на ланч. Мене ж від усього цього аж нудило. Я — музикант, навіщо мені встрявати в усі ці забави? Чому не можна просто грати те, що любиш і вмієш, якомога краще, постійно вдосконалюватися, нехай навіть у себе в закапелку? І тоді, можливо, — от справді, чому б не припустити таку можливість? — одного чудового дня мене почують і належно оцінять справжні любителі музики.

Спершу Гелен теж начебто дивилася на цю справу моїми очима, і якийсь час ми цієї теми не зачіпали. Аж доки вона не зателефонувала з Сіетла і не заявила, що йде від мене до Кріса Прендерґаста, свого давнього, ще зі школи, знайомого, а тепер — власника успішної мережі придорожніх кафе, розкиданих по всьому штату Вашингтон. За ці роки ми з тим Прендерґастом кілька разів бачилися — якось він навіть приходив до нас на обід, — але щось таке мені й на думку не спало б ніколи. «Знаєш, звукоізоляція у тому твоєму буфеті на два боки працює», — сказав тоді Бредлі і влучив, як на мене, у самісіньку десятку.

Та мені не хочеться надто розводитися тут про Гелен і Прендерґаста; треба лише пояснити їхню роль у тому, що я опинився в такій-от ситуації. Ви, може, гадаєте, що я подався узбережжям на північ, запопав там щасливу парочку, і пластичний хірург мені знадобився після гострої чоловічої сутички з суперником. Романтична версія, але ні, все було не так.

А трапилось ось що: через кілька тижнів після того телефонного дзвінка Гелен об’явилась у нашій квартирі, щоб організувати перевезення своїх речей. Ходила кімнатами зовсім не весела: усе ж таки ми бували тут по-справжньому щасливі. От-от заплаче, думав я, але ні, не заплакала, знай складала акуратними стосами свої пожитки.

За день-два хтось їх забере, сказала вона. А трохи згодом, якраз коли я з саксофоном у руках прямував до свого закапелка, підвела очі й тихо мовила:

— Стіве, прошу тебе, не йди туди знову. Нам треба поговорити.

— Поговорити про що?

— Заради Бога, Стіве...

Що ж, я поклав саксофон назад у футляр, ми пішли на нашу кухоньку й сіли за столом одне навпроти одного. От тоді вона мені все й виклала.

Змінювати своє рішення Гелен не збиралася. Була щаслива з Прендерґастом, на якого накинула оком ще у школі. Але через те, що залишала мене, та ще й тоді, коли кар’єра моя пішла на спад, серце в неї було не на місці. Тож, гарненько все обміркувавши, вона поговорила зі своїм новим коханим, і той теж перейнявся моєю долею. А тоді сказав, очевидячки, щось на кшталт: «Надто дорогою ціною обходиться Стівові наше щастя, так не годиться». І от тепер Прендерґаст пропонував оплатити мені послуги найкращого хірурга в місті.

— Це правда, — запевнила вона, коли я тупо витріщився на неї у відповідь. — Він сам так сказав. Бере на себе всі витрати. Лікарняні рахунки, реабілітацію — словом, абсолютно все. У найкращого в місті хірурга.

Коли мені підправлять обличчя, ніщо вже не стоятиме в мене на дорозі, додала Гелен. Я відразу потраплю прямісінько в топ, бо хіба ж може бути інакше, з моїм талантом?

— Ну, Стіве, чого ти так на мене дивишся? Це ж прекрасна пропозиція! І Бог його зна, чи за пів року він не передумає. Не вагайся, кажи «так» — і зроби собі велику послугу. Якусь пару тижнів перетерпіти, а тоді — гоп-ля! Злетиш до самого неба або й іще вище!

За п’ятнадцять хвилин, уже з порога, вона мовила тоном набагато суворішим:

— То що ти хочеш сказати? Що радо просидиш у тому закапелку решту свого життя? Може, тобі просто до вподоби бути таким-от цілковитим невдахою?

І з цими словами пішла.

Наступного дня я поїхав до Бредлі в офіс подивитися, чи немає у нього чогось для мене, і побіжно прохопився про цю розмову: думав, посміємося собі та й по всьому. Проте менеджер навіть не усміхнувся.

— Кажеш, той хлопака — багатій? І хоче оплатити тобі хірурга? То, може, запише тебе до Креспо. Або навіть до Бориса.

Тепер на мене напосівся ще й Бредлі, який узявся товкмачити, що за таку нагоду треба хапатися, а якщо я цього не зроблю, то так і залишуся невдахою до самого скону. Спересердя я гримнув дверима і забрався з його офісу геть, та того ж дня пізніше він зателефонував і став далі гнути своє. Якщо мене бентежить сам дзвінок, говорив Бредлі, якщо це аж такий страшний удар по моєму самолюбству — підійти до телефона і повідомити Гелен: згода, нехай буде по-твоєму, скажи своєму хлопцеві, щоб виписав той чек на кругленьку суму; словом, якщо саме тут собака заритий, то він, мій менеджер, залюбки проведе від мого імені всі переговори. Я послав його під три чорти і поклав слухавку. Проте не минуло й години, як він подзвонив знов і заявив, що вже розкумекав, у чому тут суть, і якщо я сам ще цього не бачу, то тільки тому, що я — ідіот.

— Гелен ретельно все розпланувала. Зваж на її становище. Вона тебе любить. Але — глянь правді у вічі — з’являтися з тобою на людях доволі-таки бентежно. З себе ти далеко не красень... м’яко кажучи. Їй хочеться, щоб ти щось із цим зробив, спробував якось цьому зарадити, а тобі таке й не в голові. То як же бути? І тут вона вдається до блискучого ходу. Ходу неймовірно тонкого. Як професійний менеджер я просто у захваті. Отже, Гелен іде від тебе до того хлопця. Гаразд, може, її завжди до нього тягнуло, але ж насправді вона зовсім його не любить. Він потрібен суто для того, щоб заплатити за твоє обличчя. Коли ти постанеш у новому образі, Гелен тут-таки до тебе й повернеться. Тобі вже нічого не бракує, вона стужилася за твоїм тілом і жде не діждеться походити з тобою по ресторанах...