Так чи інак, на початку цього літа я поїхав до Лондона — у гості до них. Про мій приїзд ми домовилися добряче заздалегідь, і коли я за кілька днів перед тим зателефонував, аби переконатися, що нічого не змінилося, Чарлі сказав, що в них обидвох «усе пречудово». Тож я не мав жодної причини сумніватися, що після кількох далеко не найкращих у своєму житті місяців зможу нарешті розслабитися там, де мені незмінно намагалися всіляко догоджати.
Коли я виходив тієї сонячної днини з найближчої станції метро, мої думки вертілися, властиво, навколо того, які цікаві зміни могли статися у «моїй» кімнаті за час, що минув після мого останнього приїзду. Упродовж років я майже завжди заставав там щось новеньке. Одного разу то був якийсь електронний пристрій, що мерехтів індикаторами в кутку, іншого — взагалі опоряджений наново інтер’єр. Хай там як, а щоразу — наче то було вже майже питання принципу — те місце готували для мене так, мовби я поселявся в якийсь шикарний готель: викладені рушники, бляшанка з печивом на тумбочці біля ліжка, підбірка компакт-дисків на туалетному столику. Кілька років тому Чарлі завів мене в кімнату і заходився з якоюсь безжурною гордістю клацати вимикачами, то вмикаючи, то вимикаючи всілякі майстерно сховані світильники: за узголів’ям ліжка, над гардеробом і так далі. Ще одне клацання — щось буркотливо загуділо, і на обидвох вікнах почали опускатися жалюзі.
— Слухай, Чарлі, ну навіщо мені жалюзі? — запитав я тоді. — Я хочу бачити, що там надворі, коли прокидаюся. Штор цілком достатньо.
— Ці жалюзі — швейцарські, — відповів він так, наче це все пояснювало.
Цього разу, одначе, Чарлі вів мене вгору сходами, бурмочучи щось собі під ніс, і лише коли ми ввійшли до моєї спальні, я збагнув, що то він вибачався. Такою я не бачив цієї кімнати ще ніколи. На незастеленому ліжку перекосився поплямлений матрац. На підлозі громадилися купи журналів і книжок у паперових обкладинках, тут-таки лежали клунки зі старим одягом, валялися хокейна ключка і перевернута магнітофонна колонка. Я просто закляк на порозі й так і стояв, витріщаючись на все це, доки Чарлі розчищав місце, щоб поставити мою сумку.
— У тебе такий вигляд, наче ти зараз вимагатимеш менеджера, — озвався він з якоюсь гіркотою в голосі.
— Та ні, ні. Просто незвично тут таке бачити.
— Безлад, я знаю. Безлад, — Чарлі сів на матрац і зітхнув. — Я сподівався, прибиральниці якось дадуть із цим раду. Але вони не дали. Хто його зна, чому.
Він, схоже, був дуже пригнічений, але раптом знову зірвався на ноги.
— Слухай-но, а ходімо кудись на ланч. Я залишу Емілі записку. Посидимо без поспіху, поїмо, а доки повернемось, у твоїй кімнаті — та й у цілій квартирі — вже буде лад.
— Але ж не можемо ми просити Емілі все тут поприбирати.
— Ой, та вона не сама це робитиме. Зв’яжеться з прибиральницями. Вона знає, як до них допастися. У мене навіть номера їхнього нема. То ходімо на ланч. Три страви, пляшка вина — все, як годиться.
Те, що Чарлі називав квартирою, займало, по суті, два горішні поверхи чотириповерхового будинку, розташованого впритул до інших на заможній, хоч і надміру жвавій вулиці. З парадних дверей ми вийшли просто у потік людей і авто. Чарлі повів мене повз крамниці й офіси в чепурний італійський ресторанчик. Попереднього замовлення ми не робили, але нас по-дружньому привітали й одразу провели до вільного столика. Роззирнувшись навколо, я побачив чимало відвідувачів, одягнених на діловий манір, у костюми й краватки, тож лише порадів, що у Чарлі, як і в мене, вигляд був не надто охайний. Він, видно, мої думки вгадав, бо, щойно ми сіли, сказав:
— Рею, та ти ніби з місяця звалився. Все змінилося. Ти надто довго був за кордоном. — А тоді гучно, аж мені різонуло по вухах, додав: — Це у нас вигляд людей, які чогось таки досягли. Усі решта тут — менеджери середньої ланки, не більше. — Потім він нахилився до мене і вже тихіше промовив: — Слухай, нам треба поговорити. Хочу попросити тебе про одну послугу.
Коли Чарлі востаннє звертався до мене по допомогу, я не пригадував, тож лише мимохідь кивнув і став чекати, що буде далі. Покрутивши кілька секунд у руках меню, він поклав його на стіл.
— Як по правді, нам із Емілі зараз непереливки. Останнім часом узагалі не буваємо разом, уникаємо одне одного... Тому-то її й не було вдома, коли ти приїхав. Цими днями, боюсь, спілкуватися з нами двома разом ти не зможеш. Тут у нас як у тих виставах, де один актор грає дві ролі. Бачити одночасно мене та Емілі в одному приміщенні не вийде. Чисто як діти, ні?
— Очевидно, я обрав невдалий час для приїзду. То відразу після ланчу заберу свої речі та й поїду, зупинюся у Фінчлі в тітоньки Кейті.
— Про що це ти? Зовсім мене не слухаєш. Я ж щойно говорив, що хочу про дещо тебе попросити.
— Я думав, ти просто намагаєшся сказати...
— Та ні, телепню, забиратися треба якраз мені. Маю заплановану зустріч у Франкфурті, лечу туди сьогодні пополудні. Повернуся за два дні, найпізніше — в четвер. А ти б тим часом побув тут. Твоя присутність згладить гострі кути, все налагодиться. Тоді приїду я, весело скажу «Привіт!», поцілую свою безцінну дружину так, наче останніх двох місяців і не було, й усе знову стане як колись.
Тут до нас підійшла офіціантка, щоб узяти замовлення, а потім Чарлі, схоже, не мав уже бажання повертатися до цієї теми. Натомість він засипав мене запитаннями про моє життя в Іспанії і на кожну мою відповідь, позитивну чи негативну, лише кисло всміхався кутиками вуст і хитав головою, ніби я тільки підтверджував його найгірші побоювання. Саме тоді, коли я намагався розповісти, як виріс у кулінарному мистецтві — приготував різдвяний стіл для понад сорока студентів і викладачів практично сам-один, — він обірвав мене просто посеред речення:
— Послухай, становище у тебе геть безнадійне. Треба писати заяву про звільнення. Але спершу маєш підшукати собі нову роботу. Використай того депресивного португальця як посередника. Отримаєш те місце в Мадриді, тоді зможеш відмовитися від помешкання. Гаразд, отже, по-перше, тобі треба...
Чарлі підняв руку і почав одну по одній озвучувати вказівки, загинаючи пальці. Коли принесли замовлені наїдки, кілька пальців ще залишалися вільними, і він не змовкав, аж доки не закінчив. Потому ми взялися до їжі, і Чарлі мовив:
— Але нічого цього ти не зробиш, я певен.
— Та ні, все, що ти кажеш, звучить дуже розсудливо.
— Ти повернешся назад і все піде по-старому. А потім через рік ми знову зустрінемось тут, і ти далі скиглитимеш про те саме.
— Я не скиглив...
— Знаєш, Рею, інші можуть допомогти тобі порадами чи пропозиціями лише до певної межі. Далі треба брати відповідальність за своє життя на себе.
— Гаразд, я так і зроблю, обіцяю. Але ти казав, тобі потрібна від мене якась послуга.
— Так-так... — він задумливо жував. — Чесно кажучи, саме тому я й запросив тебе до нас цього разу. Звісно, страшенно приємно з тобою побачитися й усе таке. Та насамперед я хотів, щоб ти дещо для мене зробив. Зрештою, ти ж мій найдавніший друг, ми знаємося мало не ціле життя...
Раптом Чарлі схилився над тарілкою й узявся за виделку, і я приголомшено збагнув, що він тихо плаче. Я простягнув над столом руку і легенько торкнув його за плече, але він знай закладав до рота пасту і не підводив очей. Десь за хвилину я знову торкнувся його плеча — результат був той самий. Тут до нас із веселою посмішкою підійшла офіціантка і поцікавилася, чи нам усе до вподоби. Ми в один голос запевнили, що все чудово, і коли вона пішла собі, Чарлі начебто трохи опам’ятався.
— Гаразд, Рею, слухай... Я попрошу тебе про щось украй просте. Все, чого я хочу, — щоб ти покрутився тут біля Емілі кілька днів, побув таким собі приємним гостем. Оце й усе. Доки я повернуся.
— І це все? Ти просиш мене приглянути за нею, доки тебе не буде?
— Саме так. Чи, радше, дати їй приглянути за тобою. Ти ж тут гість. Я накидав для вас деякі плани. Квитки у театр і таке інше. Я приїду найпізніше у четвер. Твоє завдання — зробити так, щоб до неї повернувся добрий настрій, і цей настрій підтримувати. Щоб, коли я увійду і скажу: «Привіт, люба», — вона просто відповіла: «О, привіт, милий, добре, що ти повернувся. Як усе пройшло?» — й обняла мене. І тоді все у нас знову піде так, як колись. До того, як почалося це жахіття. Оце твоє завдання. Простіше не буває.
