— Радо зроблю все, що зможу, — мовив я. — Але слухай, Чарлі, ти серйозно вважаєш, що Емілі нині в гуморі розважати гостей? У вас, очевидно, якась криза. Найімовірніше, вона зараз така ж пригнічена, як і ти. Скажу тобі відверто, я не розумію, чому ти запросив мене саме тепер.

— Як то — не розумієш? Я запросив тебе тому, що ти — мій найдавніший друг. Звісно, друзів у мене багато. Та коли дійшло до всього цього, коли я ретельно все обміркував, то збагнув, що ти — єдиний, хто може мені зарадити.

Мушу зізнатися, ці слова мене таки зворушили. Та все одно я бачив, що щось тут не так, чогось він не договорює.

— Я міг би зрозуміти, навіщо ти мене запросив, якби ви були вдома обоє, — сказав я. — Принаймні розумію, як це мало би спрацювати. Ви не розмовляєте між собою, запрошуєте когось у гості, щоб відволіктися, обоє намагаєтеся поводитися якнайкраще, крига скресає. Але якщо тебе не буде, сенсу в цьому небагато.

— Рею, просто зроби це для мене. Думаю, це може спрацювати. Ти ж завжди вмів підняти Емілі настрій.

— Я?! Слухай, Чарлі, я хочу допомогти. Але десь тут ти, мабуть, схибив. Бо, відверто кажучи, у мене таке враження, що якраз я Емілі настрій аж ніяк не піднімаю, навіть за значно кращих обставин. Під час кількох останніх приїздів я, здається, явно її дратував.

— Довірся мені, Рею, я знаю, що роблю.

Коли ми повернулися, Емілі була вже вдома. Мене, мушу визнати, вразило, як сильно вона здала. Справа тут була не тільки в тому, що від часу моїх останніх відвідин її добряче рознесло; обличчя, яке колись багато хто вважав вельми привабливим, тепер скидалося на бульдожий писок, з якимись невдоволеними складками навколо рота. Емілі сиділа на канапі у вітальні й читала «Файненшл таймс», а побачивши мене, з доволі похмурим виглядом підвелася на ноги:

— Приємно тебе бачити, Реймонде, — мовила вона, швиденько цмокнула мене у щоку і знову сіла. Трималася при цьому так, що мені відразу закортіло пуститися у багатослівні вибачення за те, що вторгаюся в їхнє життя у настільки несприятливий момент. Та не встиг я й рота розтулити, як вона плеснула рукою по канапі обіч себе і сказала: — Ну, Реймонде, сідай-но і розповідай, що там у тебе та як.

Я сів, і Емілі заходилася розпитувати мене десь так само, як Чарлі у ресторані. Той тим часом збирався в аеропорт і, шукаючи все, що могло знадобитися в дорозі, то заходив до кімнати, то знову кудись ішов. Мені впало в око, що одне на одного вони не дивилися, проте й не почувалися аж так незручно, як казав Чарлі. І хоч безпосередньо він до неї не звертався, однак знай долучався до розмови — в якийсь дивний, відсторонений спосіб. Наприклад, коли я пояснював Емілі, чому так важко знайти собі сусіда по квартирі, щоб розділити орендну плату, Чарлі крикнув з кухні:

— Та просто те житло розраховане не на двох, а на одного, і то трохи грошовитішого, ніж будь-коли зможе стати він!

Емілі нічого на це не відповіла, але інформацію, безперечно, взяла до відома, бо додала:

— Реймонде, не треба було тобі такого помешкання.

І так тривало ще принаймні хвилин двадцять: Чарлі голосно кидав якісь репліки зі сходів чи дорогою до кухні, зазвичай говорячи про мене у третій особі. Певної миті Емілі раптом сказала:

— Ні, ну чесно, Реймонде. Ти дозволяєш, щоб тебе, з якого боку не глянь, гнобили в тій паскудній мовній школі, зовсім по-дурному годишся з тим, що тебе оббирає домовласник, а тоді що робиш? Береш на буксир якесь пустоголове дівчисько, яке випити любить, а от пляшку купити собі не може, бо навіть роботи не має. Ти ніби спеціально намагаєшся допекти кожному, хто ще не махнув на тебе рукою!

— І розраховувати, що таких залишиться багато, нічого! — крикнув з передпокою Чарлі. Судячи зі звуків, він уже витягнув туди свою валізу. — Поводитися мов хлопчак десять років по тому, як вийшов з відповідного віку, — чудово, нема питань. Але робити так само, коли у тебе п’ятдесятка на носі, — це вже занадто!

— Мені лише сорок сім...

— Як то — лише сорок сім? — Зважаючи на те, що я сидів поруч, аж так підвищувати голос Емілі не мусила. — Лише сорок сім. От якраз це «лише» й руйнує тобі життя, Реймонде. Лише, лише, лише. Я лише роблю, що можу. Лише сорок сім. Скоро тобі стукне лише шістдесят сім, а ти й далі будеш вертітись, як той в’юн на сковорідці, бо так і не знатимеш, куди приткнути свою довбешку!

— Та треба йому добре зад надерти! — верескнув зі сходів Чарлі. — Натягнути так, щоб знав, де раки зимують!

— Реймонде, а ти коли-небудь пробував зупинитися і запитати у себе самого, хто ти такий? — поцікавилася Емілі. — Коли ти думаєш про свій потенціал, тобі не соромно? Поглянь тільки, як ти живеш! Це... це просто бісить! З глузду з’їхати можна!

У дверях з’явився Чарлі — вже у плащі, і якусь хвилю вони кричали мені всяку всячину одночасно. Потім Чарлі замовк на півслові, оголосив, що їде — збоку скидалося б на те, що з відрази до мене, — і зник.

Щойно він пішов, свою викривальну промову перервала й Емілі, і я, скориставшись цією нагодою, підвівся і сказав:

— Вибач, я тільки вийду, допоможу Чарлі з багажем.

— Навіщо допомагати мені з багажем? — запитав з передпокою той. — У мене одна-єдина валіза.

Та коли я вийшов на вулицю слідом, Чарлі не заперечував і, залишивши валізу біля мене, ступив на край тротуару, щоб зупинити таксі. Потрібного авто все не було, тож він так і завмер там стурбовано, з ледь піднятою рукою.

Я підійшов до нього і мовив:

— Чарлі, не думаю, що з цього щось вийде.

— З чого?

— Таж Емілі мене просто ненавидить. І то я пробув тут якихось кілька хвилин. А що буде за три дні? З чого ти взяв, що, повернувшись, застанеш у домі мир і спокій?

Ще не докінчивши це речення, я почав про щось здогадуватися і змовк. Помітивши це, Чарлі обернувся і пильно глянув на мене.

— Здається, — озвався я врешті-решт, — я розумію, чому ти хотів, щоб то був тільки я, а не хтось інший.

— Ага... Невже наш Рей уловив суть?

— Так, можливо...

— Але хіба ж це має значення? Так чи інак, я прошу тебе зробити те саме, те самісіньке. — На очах у нього знову бриніли сльози. — Пам’ятаєш, Рею, як Емілі колись завжди казала, що вірить у мене? Вона говорила це роками й роками. «Я вірю у тебе, Чарлі, ти зможеш пройти весь шлях, ти справді талановитий». Отаке я чув од неї ще три-чотири роки тому. Знаєш, як важко мені доводилося? У мене все було гаразд. І нині все гаразд. Просто чудово. Проте вона вбила собі в голову, що мені призначено стати... Бог його зна, президентом нашого триклятого світу, не менше! А я ж просто звичайнісінький собі хлопака, в якого все гаразд. Та вона цього не бачить. Ось тут і проблема, ось через це все у нас і пішло шкереберть!

Він поволі рушив уперед тротуаром, страшенно пригнічений. Я поквапився назад по валізу і покотив її на коліщатах слідом. На вулиці так само було повно люду, тож устигати за Чарлі й водночас ухилятися та петляти, щоб не зачіпати валізою перехожих, було зовсім не просто. Проте він знай ішов собі, не стишуючи кроку, байдужий до всього навколо.

— Вона вважає, що я опустив руки, — вів далі Чарлі. — Аж ніяк. У мене все чудово. Безмежні обрії — це, звісно, прегарно, доки ти молодий. Але у нашому віці треба... треба вже мати якусь перспективу. Ось що крутиться у мене в голові щоразу, коли Емілі починає мене довбати. Перспектива, їй потрібна перспектива. І я постійно говорю сам собі: слухай, у тебе все прекрасно. Подивися краще на силу-силенну інших, на наших знайомих. Подивися на Рея. Подивися, що зробив зі своїм життям він — свинство та й годі. Але їй потрібна перспектива.

— І ти вирішив запросити в гості мене. На роль пана Перспективи.

Чарлі нарешті спинився і звів на мене очі.

— Зрозумій мене правильно, Рею. Я не кажу, що ти якийсь жахливий невдаха чи щось таке. Ти ж не наркоман і не вбивця, я розумію. Але подивися правді у вічі: твої досягнення супроти моїх здаються доволі-таки бліденькими. Тому-то я й прошу, дуже прошу тебе мені допомогти. Ми — на краю прірви, я у розпачі, мені потрібна твоя допомога. І про що я прошу, заради Бога? Просто побути собою — таким самим приємним, як завжди. Не більше і не менше. Зроби це для мене, Реймонде. Для мене й Емілі. Між нами ще не все закінчено, я знаю. Просто побудь собою тих кілька днів, доки я повернуся. Я ж не аж так багато від тебе хочу, правда?