Невдовзі я з’ясував: під час прослуховувань ці хлопці трималися зазвичай якось сором’язливо чи й узагалі ніяковіли, та якщо потім розговорити їх на якісь інші теми, поводилися вже набагато розкутіше. Власне тоді я й збирав усілякі корисні відомості: де розташовані цікаві клуби, наприклад, або назви інших гуртів, яким потрібен гітарист. Часом це могла бути просто підказка про новий концертний номер, який варто подивитися. Одне слово, я ніколи не йшов геть із порожніми руками.
Загалом моя гра на гітарі всім подобалася, а багато хто казав, що бек-вокаліст з мене вийшов би непоганий. Незабаром виявилося, одначе, що є два чинники, які працюють проти мене. Перший полягав у тому, що я не мав належного обладнання. Багатьом гуртам потрібна була людина з електрогітарою, підсилювачами, колонками, бажано на колесах, готова відразу вписатися у концертний графік. Я ж був на своїх двох і з паршивою акустичною гітарою. Тож хоч яке враження справляли мої відчуття ритму та голос, вибір був невеликий: мені відмовляли. І закинути їм було нічого.
Погодитися ж із другою головною перепоною було вже набагато важче; до того ж, мушу сказати, вона мене неабияк дивувала. Я сам писав для себе пісні — і це теж становило проблему. От цьому я ніяк не йняв віри. Граю я, отже, в якійсь задрипаній квартирі, навколо — кілька позбавлених будь-якого виразу облич, доходжу до кінця, секунд п’ятнадцять чи й пів хвилини стоїть тиша, а тоді хтось із підозрою у голосі запитує: «То чий це був номер?». Один із моїх власних, відповідаю я, і все — приїхали. Хтось знизує плечима, хтось хитає головою, я помічаю єхидні посмішки — і чую звичну вже скоромовку: мені вкотре відмовляють.
Коли це трапилося надцятий раз, я так роздратувався, що сказав:
— Слухайте, щось ніяк я цього не второпаю. Ви що, хочете постійно грати самі лише кавери? Та навіть якщо це — межа ваших амбіцій, звідки, по-вашому, беруться всі ті пісні? Отож-бо й воно, правильно: їх хтось пише!
Та хлопака, до якого я говорив, тільки глипав на мене порожніми очима, а потім відповів:
— Не ображайся, друзяко, але придурків, котрі пишуть пісні, навколо аж кишить...
Властиво, ідіотизм цієї позиції, яку, схоже, поділяла вся лондонська музична сцена, і спонукав мене до висновку, що все тут якщо й не прогнило наскрізь, то вже точно зробилося якесь надзвичайно поверхове та втратило автентичність, причому починаючи від найнижчого, базового рівня, і що це, безперечно, віддзеркалення процесів, які пронизували музичну індустрію загалом, від низу аж до верху.
Саме усвідомлення цього, а також те, що з наближенням літа мені дедалі важче було знаходити собі якесь пристановище, і підштовхнуло мене до рішення на деякий час з міста поїхати, попри всю привабливість Лондона, порівняно з яким університетські часи просто блякли. Тож я зателефонував своїй сестрі Меґґі, яка разом з чоловіком тримає кафе серед пагорбів Молверн-Гіллз, і так воно й вийшло, що літо я мав тепер провести у них.
Меґґі на чотири роки старша і незмінно намагається мною опікуватися, тож я знав, що мій приїзд її тільки потішить. Поза тим, було зрозуміло, що зайва пара рук їй теж аж ніяк не завадить. Коли я кажу, що її кафе розташоване у Молверн-Гіллз, то маю на увазі не саме містечко, Ґрейт-Молверн, і не узбіччя шосе, а власне пагорби. Стара, розташована осторонь будівля вікторіанських часів дивиться на захід; погожої днини можна замовити собі чай і тістечко, сісти на терасі кафе і милуватися звідтіля розлогою панорамою Герефордширу. Взимку Меґґі й Джефові доводиться свій заклад закривати, проте влітку там завжди людно, переважно завдяки місцевим, які залишають авто ярдів на сто нижче, на парковці «Вест-оф-Інґленд», і піднімаються, відсапуючись, у своїх сандалях і квітчастих сукенках доріжкою до кафе; трапляються, правда, і групи піших туристів з мапами та солідним спорядженням.
Меґґі попередила, що платити мені вони з Джефом не зможуть, та мене це цілковито влаштовувало, адже означало, що якоїсь серйозної роботи від мене не вимагатимуть. Так чи так, мені надавали житло і харчування, й це начебто означало, що я автоматично стаю третім працівником у штаті кафе. Утім, повної ясності щодо цього не було, і спершу Джеф, наприклад, навіть вагався, як повестися: дати мені копняка під зад за те, що я іноді ухиляюся від роботи, чи, доручаючи будь-яке завдання, щоразу вибачатися, бо я ж у них нібито гість. Та невдовзі все втряслося, й у нас виробилася доволі зрозуміла модель співпраці. Робота була нескладна — особливо я набив руку на сендвічах, — і часом мені доводилося нагадувати собі про ту головну мету, заради якої я й поїхав з міста насамперед. А полягала та мета в тому, щоби восени повернутись до Лондона з кількома новими піснями.
Я від природи рання пташка, але дуже скоро з’ясувалося, що у кафе пора сніданку — це сущий кошмар: одному подай яєчню лиш от таку, іншому — грінки тільки он такі й боронь Боже інакші; як наслідок, усе підгоряє і переварюється. Тому я взяв собі за правило раніше одинадцятої там не з’являтись. І доки внизу панував сніданковий гармидер, я відкривав у себе в кімнаті влаштоване в еркері велике вікно, сідав на широке підвіконня і грав собі на гітарі, милуючись мальовничими краєвидами, що розляглися на милі й милі навколо. Починаючи з дня мого приїзду, ранки видавалися напрочуд ясними, і мене проймало дивовижне відчуття, наче я можу отак сидіти і дивитися у далечінь вічно, а коли вдаряю по струнах, то акорди розходяться по всій країні, від краю до краю. І лиш обернувшись і висунувши голову у вікно, я бачив унизу терасу кафе та відвідувачів, які снували туди-сюди разом зі своїми собаками та дитячими візочками.
Місця ці були мені не чужі. Ми з Меґґі виросли буквально за кілька миль звідти, у Першорі, і батьки часто водили нас на прогулянки серед пагорбів. Утім, мені це завжди не надто подобалось, і, трохи подорослішавши, я вже відмовлявся туди з ними ходити. Того літа, одначе, мені здавалося, що в цілому світі немає місцини гарнішої; і колись, і нині мене пов’язували з цими пагорбами сотні невидимих ниточок. Можливо, причина почасти полягала у тому, що наші батьки розійшлися, і невеликий сірий дім навпроти перукарні вже давненько перестав бути «нашим» домом. Хай там як, на зміну знайомій з дитинства клаустрофобії прийшла прив’язаність до цього краю, ба навіть ностальгія.
Тож так і повелося, що тепер я блукав поміж пагорбами практично щодня, а часом, коли ніщо не віщувало дощу, брав із собою гітару. Особливо припали мені до вподоби пагорби Столовий і Крайній, які замикали пасмо з півночі і зазвичай не надто приваблювали екскурсантів. Там можна було ходити собі годинами, заглибившись у думки і не стрічаючи жодної живої душі. У мене складалося враження, наче я відкриваю для себе ці пагорби вперше, і відчував, що ідеї для нових пісень у голові аж рояться.
Проте робота в кафе — то була зовсім інша справа. Деколи, готуючи салат, я чув чийсь голос або бачив, як до стійки наближається чиєсь обличчя, — і вмить ніби переносився у минуле. Іноді підходили давні друзі моїх батьків і доколупувалися до мене, розпитуючи про плани на майбутнє, тож і доводилося забивати їм баки, аж доки мені нарешті давали спокій. На прощання вони переважно кидали щось на штиб: «Ну, принаймні хоч якесь заняття ти маєш», — кивали на нарізаний хліб та помідори, а тоді шкандибали до свого столика з чашкою і блюдцем у руках. Або ж об’являвся хтось знайомий ще зі школи, заговорював до мене новим, «університетським» голосом і починав, докидаючи всілякі «розумні» слівця, розбирати по кісточках останній фільм про Бетмена або розводитися про справжні причини бідності у світі.
Насправді я нічого не мав проти. Щобільше, побачивши декого з цих людей, щиро тішився. Проте була серед тих, хто зазирнув того літа у кафе, одна людина, від самого вигляду якої у мене аж усе похололо всередині, і думка втекти на кухню майнула в голові надто пізно — на мене вже накинули оком.
Була то пані Фрейзер, або ж Відьма Фрейзер, як ми зазвичай на неї казали. Я впізнав її, щойно вона переступила поріг, ведучи на поводку заляпаного грязюкою маленького бульдога. Мені відразу ж закортіло заявити, що з собаками досередини не можна, хоча зазвичай відвідувачі своїх улюбленців надворі не залишали. Відьма Фрейзер числилася колись серед учителів, які навчали мене у першорській школі. На щастя, вона пішла на пенсію ще до того, як я перейшов до старших класів, але похмурою тінню висіла наді мною впродовж усіх шкільних років, скільки я себе пам’ятав. Якби не Фрейзер, у школі було б не так уже й погано, та вона уїлася на мене від самого початку, а коли тобі лиш одинадцять, захиститися від когось подібного ти не в змозі. Виверти застосовувала ті ж, що й більшість таких-от злостивих учителів: наприклад, ставила на уроці запитання, на які, підказувала їй інтуїція, відповіді я не знав, а тоді піднімала мене і брала на кпини перед усім класом. Згодом почала діяти вже хитріше. Пригадую, якось, коли мені було чотирнадцять, ми з паном Тревісом, новим учителем, перекинулися у класі парою жартиків. Жартував він не про мене, а зі мною як із рівнею, цілий клас сміявся, і мені це подобалося. Та вже за кілька днів я перестрів пана Тревіса у коридорі — він ішов мені назустріч разом із нею, — вона зупинила мене і дала добрячої прочуханки чи то за невчасно виконане завдання, чи за щось іще. Мета була одна: донести до відома пана Тревіса, що я — запеклий бешкетник, і якщо йому здалося було, наче я належу до хлопців, гідних поваги, то він помилився, неабияк помилився. Не знаю, чому — можливо, через те що Фрейзер була вже в літах, — але інші вчителі, схоже, так ніколи її й не розкусили. Усі як один вони сприймали кожне мовлене нею слово за чисту монету.
