Коли Відьма Фрейзер зайшла того дня у кафе, то, безперечно, мене пам’ятала і впізнала, проте не всміхнулась і не окликнула на ім’я. Заплатила за чашку чаю та пакет вершкового печива і забрала замовлене на терасу. Я вже подумав був, що то й усе. Та невдовзі вона знову з’явилася на порозі, гримнула об прилавок своєю чашкою та блюдцем і заявила: «Ви зі столу не прибираєте, то я принесла сама». При цьому зміряла мене поглядом дещо довшим, ніж заведено у таких випадках, — у ньому, як і в ті давні часи, явно читалося бажання з усього розмаху заїхати мені по фізіономії, — і пішла.

Враз уся моя давня ненависть до старої драконихи ожила, ніби нікуди й не зникала, і коли за кілька хвилин надійшла Меґґі, я уже весь аж кипів. Вона тут-таки це помітила і запитала, у чому річ. На терасі кілька відвідувачів сиділо, проте всередині не було нікого, і я розкричався, нагороджуючи Відьму Фрейзер усілякими не надто пристойними, але цілком, як на мене, заслуженими епітетами. Меґґі дала мені охолонути, а тоді мовила:

— Ну, вона давно вже не вчителька. Просто понура стара жінка, від якої пішов чоловік.

— І чому я не здивований?

— А міг би трохи її пошкодувати. Якраз тоді, коли вона сподівалася нарешті пожити собі у своє задоволення на пенсії, чоловік кидає її заради молодшої. І тепер їй доводиться самій давати раду з тим готеликом... кажуть, там усе валиться.

Ці новини добряче мене потішили. Незабаром Відьма Фрейзер вилетіла мені з голови, бо у кафе прибився цілий гурт і треба було хутенько приготувати цілу купу салату з тунцем. Та за кілька днів, балакаючи на кухні з Джефом, я дізнався ще деякі подробиці: як її сорокарічний з гаком чоловік накивав п’ятами зі своєю секретаркою, а їхній готель, який спочатку зарекомендував себе дуже непогано, нині геть зійшов на пси; подейкують, відвідувачі тепер вимагають повернути їм гроші або виїжджають буквально за кілька годин по приїзді. Раз, допомагаючи Меґґі з закупами у дрібногуртовому магазині, я й сам побачив те місце, бо ми якраз проїжджали мимо. Готель Відьми Фрейзер стояв просто на Елґар-рут — солідний такий облицьований гранітом будинок з величенькою вивіскою, на якій писало: «Молверн-лодж».

Та я не хотів би надто розводитися тут про Відьму Фрейзер. Я зовсім не одержимий ані нею, ані її готелем. Розповідаю про неї тільки через те, що трапилося згодом, коли з’явилися Тіло і Соня.

Джеф того дня поїхав у Ґрейт-Молверн, тож оборону тримали тільки ми з Меґґі. Гаряча пора — година ланчу — вже минула, та коли прийшли ті німаки, роботи у нас була ще сила-силенна. Я охрестив їх «німаками», щойно почув їхній акцент, та це аж ніяк не означає, що я расист чи ще щось подібне. Просто коли доводиться стояти за прилавком і запам’ятовувати, хто не любить буряка, кому потрібна додаткова порція хліба, чиє замовлення на чий рахунок записувати тощо, то мимохіть починаєш відзначати характерні риси відвідувачів, давати їм назвиська, звертати увагу на фізичні особливості. Осляча Морда — «сніданок по-селянськи» і дві чашки кави. Вінстон Черчилль з дружиною — баґети з тунцем і майонезом. Якось так у мене виходило. Так і Тіло з Сонею стали «німаками».

Того пополудня стояла спека, проте відвідувачі, як істинні англійці, здебільшого воліли сидіти на терасі, деякі навіть не під парасолями, щоб ушкваритися до червоного. Німаки, втім, вирішили сісти всередині, у затінку. На собі мали широкі штани верблюжої барви, кросівки та теніски, але вигляд у них був при цьому навіть якийсь елегантний — європейцям з континенту часто таке вдається. Я припустив, що їм років по сорок, можливо, трішечки за п’ятдесят, але на той момент особливої уваги їм не вділяв. За ланчем вони потиху розмовляли собі і не надто відрізнялися від першої-ліпшої пари середнього віку з Європи. За якийсь час чоловік підвівся з-за столу і став походжати навколо, спиняючись вряди-годи перед старою вицвілою світлиною, що її повісила на стіну Меґґі: на ній можна було побачити, яким був цей будинок у 1915-му. Потому він широко розкинув руки і сказав:

— Гарні ж у вас тут краї! У нас, у Швейцарії, багато гарних гір. Але тут у вас усе інакше. Тут пагорби. Ви їх так називаєте: пагорби. Вони, пологі й приязні, чарівні по-своєму.

— О, то ви зі Швейцарії, — відгукнулася своїм звичним увічливим тоном Меґґі. — Завжди хотіла туди поїхати. Це все звучить так фантастично: Альпи, канатні дороги...

— Звісно, всілякої краси у нашій країні вдосталь. Але тут, у цій місцині, якісь особливі чари. Ми так давно хотіли сюди приїхати! Стільки про це говорили, і ось нарешті ми тут! — На цих словах він щиро засміявся. — Яке щастя!

— Чудово, — відповіла Меґґі. — Дуже сподіваюся, вам усе сподобається. Надовго ви до нас?

— Ще три дні, а тоді мусимо повертатися на роботу. Нам страшенно кортіло сюди потрапити вже багато років, відколи ми подивилися прекрасний документальний фільм про Елґара. Він любив ці краї, об’їздив їх на велосипеді і добре вивчив. І от ми таки приїхали!

Меґґі ще кілька хвилин з ним потеревенила, розпитувала, де саме в Англії вони вже побували, і радила, що варто подивитися тут у нашій околиці, — звичні теми для розмови з туристами. Я вже чув таке хтозна-скільки разів, та й сам міг більш-менш на автоматі всі ці поради повторити, тож перестав звертати на них увагу. Запам’ятав лише, що ті німаки насправді — швейцарці, які подорожують на орендованій машині.

Чоловік знай примовляв, яка чудесна країна Англія і як гарно до них усі ставляться, і гучно реготав, варто було Меґґі сказати щось бодай віддалено подібне на жарт. Утім, як я вже сказав, спершу вони видалися мені парочкою доволі занудною, тому на якийсь час я просто перемкнувся на інше. Знову я звернув на них увагу лише за кілька хвилин, коли мені впало в око, як чоловік намагається втягнути у розмову і свою дружину, а та все мовчить, не відриваючи очей від путівника, і взагалі поводиться так, наче ніякої розмови просто не чує. Тоді я почав приглядатися до них пильніше.

Обидвоє мали рівну природну засмагу, на противагу місцевим на терасі — ті найбільше скидалися в цю мить на якихось спітнілих лобстерів, — і, попри свій вік, були підтягнуті та спортивні на вигляд. Волосся чоловік мав сиве, але лискуче і ретельно доглянуте; його зачіска навіювала туманні асоціації з сімдесятими: десь так ходили тоді хлопці з «Абби». Вираз обличчя у жінки з білявим, сливе сніжно-білим волоссям був суворий; якби не дрібні зморшки навколо рота, вона видавалася б справжньою красунею, хоч і не першої, звісно, молодості. Як я вже згадував, чоловік усе намагався залучити її до розмови:

— Звісно, моя дружина від Елґара у захваті, тож побувати в домі, де він народився, було б страшенно цікаво.

Мовчання.

— Мушу зізнатися, я не фанатію від Парижа. Лондон, наприклад, мені набагато більше до вподоби, це правда. А от Соня Париж любить.

Ані пари з уст.

Щоразу, кажучи щось подібне, він обертався до своєї дружини, яка сиділа в кутку, і Меґґі хоч-не-хоч доводилося робити те саме, але та жодного разу очей від книжки так і не підвела. Чоловіка це начебто не особливо бентежило, він і далі весело собі теревенив. Потім знову розкинув руки і сказав:

— Даруйте, я, мабуть, вийду на хвилю помилуватися вашими чудовими краєвидами!

І подався надвір; спершу ми бачили його то тут, то там на терасі, а тоді він зник з очей. Дружина й далі сиділа в кутку з путівником у руках, і незабаром Меґґі підійшла до її столика й заходилася прибирати. Жінка й бровою не вела, аж доки сестра не взяла тарілку, де лежав іще крихітний шматочок булочки. Тієї миті вона захлопнула книжку і сказала — значно голосніше, ніж треба було:

— Я ще не закінчила!

Меґґі вибачилася і залишила її наодинці з тим шматочком, однак вона до нього, помітив я, так більше й не торкнулася. Проходячи повз, сестра глянула на мене, а я у відповідь знизав плечима. Ще за якусь хвилину Меґґі дуже ввічливо поцікавилася, чи не треба їй ще чогось.

— Ні, нічого більше не треба.

З її тону було зрозуміло, що найкраще зараз — дати їй спокій, але Меґґі тієї миті діяла цілком рефлективно і зі щирим зацікавленням спитала: