Я подав їй компакт.

— Це гурт, з яким я грав у Пасадені. Всілякі популярні мелодії, давній свінг, трохи босанови. Нічого особливого, просто прихопив з собою, бо ви просили.

Лінді уважно розглядала обкладинку: спочатку піднесла її до очей, потім знов опустила вниз.

— А ви тут на фото є? — вона знову піднесла коробку. — Мені ж, знаєте, трохи цікаво, який ви з себе... тобто, яким були.

— Я другий справа. У гавайській сорочці, з прасувальною дошкою в руках.

— Оцей? — вона пильно глянула на компакт, потому — на мене, а тоді сказала: — Гей, та ви ладний хлопець. — Але прозвучало це якось тихо, зовсім не переконливо. Повз моє вухо не пройшла навіть нотка явного жалю. Втім, тієї ж таки миті Лінді спам’яталася.

— Гаразд, то послухаймо!

Вона рушила до «Бенґ-енд-Олуфсен», а я сказав:

— Дев’яту доріжку. «Ти поруч». Вона для мене особлива.

— Отже, «Ти поруч».

На цій композиції я зупинився після деяких роздумів. Музиканти у тому гурті були першокласні. Поодинці кожен із нас мав амбіції значно сміливіші, але об’єдналися ми з чіткою метою виконувати якісний ходовий матеріал — те, що завжди до смаку юрбі. Наша версія «Ти поруч» — мій теноровий саксофон вів там сольну партію від початку і до кінця — не так далеко й утекла від царини Тоні Ґарднера, але я завжди щиро нею пишався. Ви, либонь, гадаєте, що чули вже цю пісню на будь-який можливий лад. Чудово, то послухайте в такім разі ще й нас. Отой другий приспів, наприклад. Або хоча б той відтинок, наприкінці переходу, де гурт іде від напівзменшеного септакорду третього ступеня до малого мажорного септакорду шостого ступеня з пониженою ноною, а сам я йду вгору такими інтервалами, які начебто й зіграти неможливо, а потім тримаю ту солодку, неймовірно ніжну, високу сі-бемоль. Як на мене, там є відтінки, вираження пристрасних прагнень і жалю, яких вам чути раніше ще не доводилося.

Тож я був упевнений, можна сказати, на всі сто, що цей запис Лінді схвалить неодмінно. Й у першу хвилину-другу вона нібито й справді ним насолоджувалася. Завантаживши компакт-диск, не сіла знов, а зосталася на ногах, як і того разу, коли вмикала мені запис свого чоловіка, і мрійливо заколихалася під неквапний ритм. Але потім її рухи перестали з тим ритмом збігатися, і вона завмерла на місці, схиливши голову так, наче намагалася зосередитися. Спершу я навіть не побачив у цьому якоїсь недоброї ознаки. І лише тоді, коли Лінді поволі підійшла назад до дивана і сіла, хоч музика звучала ще на повну, я збагнув: щось не так. Через бинти, звісно, побачити вираз її обличчя було годі, але вже те, як важко і якось штивно опустилася вона, немов манекен, на своє місце, нічого доброго не віщувало.

Коли композиція добігла кінця, я взяв пульт і вимкнув програвач. Ще якийсь час — без кінця і краю, як на мене, — Лінді не ворушилася й так і сиділа, заклякнувши у геть незручній позі. Потім підсунулася вище, неуважливо взяла з шахівниці якусь фігуру і заходилася крутити її в руках.

— Дуже гарно, — озвалася врешті-решт. — Дякую, що дали мені це послухати.

Прозвучали ці слова шаблонно, але вона начебто й не перечила, щоб так і було.

— Мабуть, це просто не зовсім ваше.

— Ні-ні, — голос у неї стишився і звучав тепер похмуро. — Гарно, дуже гарно. Дякую, що дали мені послухати. — Вона поставила фігуру назад і сказала: — Ваш хід.

Я опустив очі на шахівницю, намагаючись пригадати, на чому ми зупинилися. А за хвилю м’яко запитав:

— Може, з цією піснею у вас пов’язане щось особливе?

Лінді підвела погляд, і я відчув, як під бинтами у неї здіймається гнів. Проте озвалася вона тим-таки тихим голосом:

— З цією піснею? Нічого з нею не пов’язано. Взагалі нічого. — Раптом вона засміялася — коротким недобрим сміхом. — Ви, певне, маєте на увазі — пов’язана з ним, з Тоні? Та ні. Він її ніколи не виконував. А ви граєте дуже гарно. Справді професійно.

— Справді професійно? І що б це мало означати?

— Я про те, що... ну, так, звучало справді професійно. Я думала, це комплімент.

— Професійно? — я підхопився на ноги, пройшов через кімнату і вийняв з програвана диск.

— Чого це ви так розлютилися? — голос її далі звучав відсторонено і холодно. — Я щось не те сказала? Перепрошую. Я намагалася поводитися ввічливо.

Я підійшов назад до столика, поклав диск у коробку, але сідати не став.

— А як же наша партія? — спитала вона.

— Маю ще справи, якщо ви не проти. Треба зробити кілька дзвінків. Переглянути деякі папери.

— Ну, й чого ви так розлютилися? Не розумію.

— Та зовсім я не розлютився. Просто часу нема, оце й усе.

Лінді таки підвелася, щоб принаймні провести мене до дверей, де ми й розійшлися, холодно потиснувши одне одному руки.

Я вже казав, що після операції геть вибився зі звичного режиму сну. Того вечора мене раптом охопило відчуття втоми, тож ліг я рано, міцно проспав кілька годин, а серед ночі прокинувся — і заснути вже не зумів. Трохи покрутившись у ліжку, я став і ввімкнув телевізор. Натрапив на фільм, який бачив ще у дитинстві, тож присунув крісло, стишив звук і додивився його до кінця. Коли фільм закінчився, на екрані з’явилися два проповідники, що кричали один на одного, а публіка аж шаленіла в екстазі. Загалом почувався я непогано. Мені було затишно, весь світ був, здавалося, ген-ген далеко, за мільйони миль звідси. Тож коли ні сіло ні впало задзвонив телефон, у мене мало не вистрибнуло з грудей серце.

— Це ви, Стіве? — почувся у слухавці голос Лінді. Звучав якось дивно, і я подумки запитав себе, чи вона, бува, не випила.

— Так, я.

— Знаю, вже пізно. Але я щойно проходила повз і побачила у вас під дверима світло, то й припустила, що ви теж маєте проблеми зі сном, як і я.

— Так і є, важко дотримуватися якогось режиму.

— От власне.

— У вас усе гаразд? — запитав я.

— Певно. Все добре. Дуже добре.

Тепер я збагнув, що Лінді не п’яна, але що з нею таке, узяти втямки не міг. Вона була не те щоб надто збуджена, ні, проте й сну ані в оці не мала; крім того, щось її таки хвилювало, і вона явно збиралася мені про це розповісти.

— Ви впевнені, що все гаразд? — перепитав я.

— Так, звісно, але... Слухайте, серденько, у мене тут дещо є, одна річ, яку я хотіла б віддати вам.

— Віддати мені? І що б то могло бути?

— Я краще промовчу, це має бути несподіванка.

— Звучить цікаво. То я зайду — може, після сніданку?

— Ну, я якось так сподівалася, що ви зайдете зараз. Себто, та річ — тут, ви не спите, і я не сплю. Пізно, я знаю, але... Слухайте, Стіве, щодо того, що трапилося раніше, коли ви в мене були... Я таки маю вам пояснити.

— Дурниця, викиньте з голови. Нічого страшного.

— Ви на мене розлютилися, бо подумали, ніби мені не подобається, як ви граєте. Але це не так. Насправді все було якраз навпаки, точнісінько навпаки. Що ви мені поставили — вашу версію «Ти поруч»? Так-от, вона мені відтоді з голови не виходить. Тобто, я хотіла сказати, не з голови — з серця. З серця мені ніяк не йде та ваша пісня.

Що сказати, я не знав, і, перш ніж щось надумав, Лінді заговорила знову.

— То як, зайдете? От просто зараз? І тоді я поясню все, як належиться. А найважливіше... Ні-ні, мовчу, це ж має бути несподіванка. Приходьте і самі побачите. І прихопіть ще раз той ваш компакт. Домовилися?

Лінді взяла у мене з рук диск, щойно відчинила двері, — так, ніби перед нею стояв якийсь хлопець-кур’єр, — але відразу потому вхопила мене за зап’ястя й затягнула досередини. Була в тому самому гламурному халаті, що й раніше, але вигляд мала тепер уже не такий бездоганний: одна пола халата звисала нижче за іншу, а до бинтів біля коміра пристав збитий ковтун сірого пуху.

— Як на мене, ви тільки-но повернулися зі своєї нічної прогулянки, — озвався я.

— Я така рада, що ви не спите. Навіть не знаю, як би я дочекалася до ранку. А тепер слухайте: як я вже казала, у мене для вас несподіванка. Сподіваюся, вам сподобається... неодмінно сподобається. Та спершу влаштовуйтеся зручніше. Ми послухаємо вашу пісню ще раз. Ану, дайте-но гляну, котра то була доріжка?