— А може, ми все ж таки помиляємось, — мовив я. — Може, таки не треба цю штукенцію повертати. Може, краще просто викинути її до смітника. Разом із рештою нагород, які ви знайшли.

— Та ну? — сторопіла Лінді. — Ви справді хочете так зробити, серденько?

Я зітхнув.

— Навряд. Але... ото було б задоволення, хіба ні? Всі ці відзнаки — у смітнику. Готовий закластися, що кожен із цих переможців — насправді фальшивка. Що з них усіх скопом таланту не нашкребеш навіть на те, щоб наповнити булочку для гот-доґа.

Я чекав, що Лінді відповість, але вона мовчала. Коли ж трохи згодом заговорила, в її голосі зазвучали якісь нові, дещо жорсткіші нотки.

— Звідки ви знаєте, що там узагалі немає талантів? Звідки знаєте, що взагалі ніхто з них не заслуговує на відзнаку?

— Звідки я знаю? — в мені раптом хвилею піднялося роздратування. — Звідки я знаю? Нумо, поміркуймо разом. Маємо журі, яке вважає Джейка Марвелла найвизначнішим джазовим музикантом року. Цікаво, кого ж іще воно вирішить відзначити?

— Але що вам про цих людей відомо? Та навіть про того Джейка. А раптом він справді добряче попрацював, щоб опинитися там, де опинився, — звідки вам знати?

— Що-що? Ви записалися у фанати Джейка Марвелла?

— Я просто висловлюю свою думку.

— Вашу думку? Отже, це — ваша думка? Зрештою, а чому тут дивуватися? Просто мені на якусь мить вилетіло з голови, хто ви така.

— От дідько, а це ще що має означати? Як ви смієте так зі мною розмовляти?

Я збагнув, що перехопив через край, і квапливо сказав:

— Гаразд, тут я трохи пустився берега, вибачте. Ходімо, тепер треба знайти той офіс.

Лінді не озивалася. Я обернувся, але густа сутінь у залі не давала змоги збагнути, що в неї на думці.

— Де той офіс, Лінді? Нам справді треба його знайти.

Врешті вона показала статуеткою кудись углиб зали і рушила повз столики, й далі не мовлячи ні слова. Ми підійшли до якихось дверей; я приклав до них вухо, кілька секунд почекав, але не почув нічого й обережно їх прочинив.

Ми опинилися у довгому й вузькому приміщенні, розташованому, схоже, паралельно до бальної зали. Звідкилясь лилося тьмяне світло, тож розрізнити бодай обриси навколо можна було й без ліхтарика. Це явно не був офіс, який ми шукали, радше щось на зразок великої кухонної підсобки абощо. Повздовж стін тяглися робочі столи, а прохід між ними був досить широкий, щоб персонал міг спокійно, без тисняви поратися біля наїдків безпосередньо перед тим, як нести їх до зали.

Утім, Лінді, таке враження, це місце впізнала і цілеспрямовано покрокувала вперед проходом. На півдорозі вона раптом спинилася перевірити вміст однієї з таць, що стояли на столах обабіч.

— О, печиво! — вона, здавалося, знову повністю володіла собою. — Але все запаковане у целофан, шкода. Вмираю від голоду! Ану, подивимось, що це в них тут...

Лінді ступила ще кілька кроків і підняла велику куполоподібну накривку.

— Дивіться, серденько, на вигляд дуже непогано...

Вона схилилася над відгодованою смаженою індичкою і, замість покласти накривку на місце, обережно опустила її на стіл збоку.

— Як гадаєте, вони нічого не матимуть проти, якщо я потягну собі одну ніжку?

— Ще й як матимуть. Але кого це обходить?

— Вона така нівроку. Поділитися з вами?

— Звісно, чому ні?

— Добре, зараз усе буде.

Лінді потягнулася була до індички, та нараз випросталася й обернулася до мене.

— То що ж це все-таки мало тоді означати?

— Що саме?

— Ваші слова. Що дивуватися тут, мовляв, нічому. Коли я висловила свою думку. Що ви хотіли цим сказати?

— Послухайте, я перепрошую. Я не хотів вас образити. То були просто думки вголос, не більше.

— Думки вголос? Гаразд, чому б у такому разі не подумати вголос іще трохи? Отже, я припускаю, що дехто з переможців, можливо, й справді заслуговує на свою нагороду. Чому це викликає у вас таку бурхливу реакцію?

— Дивіться, я кажу лише, що такі відзнаки отримують не ті люди. Оце й усе. Але ви, схоже, знаєте краще і вважаєте, що це не так...

— А може, хтось із них працював як проклятий, щоб цього досягнути? Може, вони теж заслуговують на якесь визнання? Знаєте, в чому проблема з людьми вашого штибу? Тільки тому, що Бог наділив вас особливим даром, ви вважаєте, що маєте право на все. Що ви кращі за нас усіх, що кожного-кожнісінького разу просто мусите бути в перших рядах. І не розумієте, що силі-силенній людей пощастило менше, і вони, щоб вибороти собі місце під сонцем, мусять дуже важко працювати...

— А я що ж, по-вашому, не працюю? Сиджу, думаєте, цілий день і баглаї б’ю? Таж я гарую до сьомого поту, мало не падаю, щоб зробити щось справді вартісне, щось достоту прекрасне! А визнання кому дістається? Джейкові Марвеллу і таким, як ви!

— Та як ви смієте, якого чорта? Я до цього всього яким боком? Я тут відзнаку отримую? Я хоч раз, хоч один-единий раз отримала якусь бісову нагороду? Я хоч у школі мала бодай якусь паршиву грамоту за танці, співи чи ще якусь мару? Ні! Ні чорта! Мусила стояти збоку і дивитися, як ви всі, покидьки такі, піднімаєтеся на сцену, отримуєте свої нагороди, батьки плескають у долоні...

— Хоч якусь нагороду?! Хоч якусь?! Та подивіться на себе! Хто тут відомий на весь світ? У кого шикарні будинки?..

Цієї миті хтось клацнув вимикачем, і ми закліпали одне на одного, геть засліплені різким, яскравим світлом. Тими самими дверима, що й ми, до підсобки ввійшло двоє чоловіків, які й наближалися тепер до нас. Ширини проходу якраз вистачало, щоб вони могли крокувати пліч-о-пліч. Один, кремезний чорношкірий чолов’яга у формі охоронця готелю, тримав у руці рацію, яку я спершу прийняв за пістолет. Поруч ішов невисокий білий чоловік із гладко зачесаним лискучим чорним волоссям, одягнений у світло-блакитний костюм.

З першого погляду було зрозуміло, що на шанобливе ставлення з їхнього боку розраховувати не варто. Не дійшовши до нас якогось метра чи двох, вони спинилися, і низький вийняв з кишені посвідчення.

— Департамент поліції Лос-Анджелеса, — повідомив він. — Мене звати Морґан.

— Добрий вечір, — привітався я.

Ще мить вони мовчки розглядали нас, а тоді коп спитав:

— Пожильці готелю?

— Так, — відповів я. — Пожильці.

Тут я відчув, як мені до спини торкнулася м’яка матерія халата. Лінді взяла мене під руку і стала поруч.

— Добрий вечір, офіцере, — озвалася вона заспаним, медовим голосом, зовсім їй не властивим.

— Добрий вечір, мем, — сказав коп. — Маєте, люди добрі, якусь особливу причину не спати о цій порі?

Ми заговорили водночас, а тоді розсміялися. Втім, коп із охоронцем у відповідь ані не засміялися, ані навіть не всміхнулися.

— У нас проблеми зі сном, — мовила Лінді, — тож ми й вийшли прогулятися.

— Прогулятися, — коп роззирнувся по залитому сліпучим світлом приміщенні. — Може, й перекусити щось пошукати?

— Саме так, офіцере! — Лінді й далі говорила геть не своїм голосом. — Трохи зголодніли, знаєте, як то вночі буває.

— Видно, їжа, яку можна замовити в номер, вам щось не дуже, — сказав коп.

— Та так собі, — квапливо пристав на цю думку я.

— Певно, нічого особливого, — продовжував коп. — Стейк, піца, гамбургери, триповерхові сендвічі. Знаю, бо сам щойно замовляв, служба доставки працює цілодобово. Але вам, видно, така їжа не до смаку.

— Ну, ви ж знаєте, як воно, офіцере, — сказала Лінді. — Вся штука в тому, щоб трішки попустувати. Потай кудись пробратися і потягнути шматочок чогось забороненого. Ви ж самі так робили в дитинстві, хіба ні?

Судячи з усього, ні копа, ні охоронця ці слова за душу не зачепили. Коп мовив:

— Вибачте, люди, що турбую, але ж ви самі розумієте, що стороннім сюди вхід заборонено. Крім того, недавно з’ясувалося, що звідси зникли один чи два предмети.

— Та невже?

— Саме так. Ви не бачили тут нічого дивного чи підозрілого?

Ми з Лінді перезирнулися, і вона енергійно захитала головою.

— Ні, — сказав я, — нічого дивного ми не бачили.