Ґлімпф увімкнув головний прожектор. З мерехтіння бічних тунелів витріщаються постаті в хакі, білки очей на мить спалахують і згасають. Дехто махає рукою. Крики спотворюються і тягнуться — Ге-е-е-е-е-е-й — немов клаксони на переїздах, наче їдеш уночі додому з Бостона в Мен… Експрес квапиться, назустріч свистить вогкий вітер. У розмитому світлі видно обриси двох платформ із секціями боєголовок, при них тягач. Тутешнє ліліпутство розбігається і застигає на межі світла вздовж полотна. Маленький поїзд вони вважають своїм і дуже ображаються, коли великі люди його реквізовують. Дехто сидить на штабелях ящиків, дригає ногами, хтось у пітьмі розважається, стоячи на руках, їхні очі палахкотять зеленим і червоним. Ще інші розхитуються на закріплених десь понад головами мотузках, вдаючи камікадзе, наче нападають на Ґлімпфа і Слотропа з вигуками «Банзай, банзай», а тоді хихочуть і зникають. Все йде добре. Загалом, вони навіть симпатичні…
Позаду гучний, ніби в мегафон, багатоголосий хорал:
Був собі хлопець на ймення Дурбецало,
— От гадство, — каже Слотроп.
Кохав батарейку, аж гецало
Від пів сотні вольт шоку.
Член його став нівроку,
Але потім вже і не квецяло.
Ja, ja, ja, ja!
У Пруссії — дискусія: їсти кицю чи ні? — і так далі.
— А якщо відчепити платформи? — запитує Ґлімпф.
— Було б непогано… — Але на те розчеплення можна годину вбити. Тим часом:
Був собі юнак на ймення Поп,
Підключив до себе осцилоскоп.
У циклічних коливаннях їх тілесне кохання,
Покотилося просто в окоп.
— Інженери, — бурмоче Ґлімпф. Слотроп відчіплює платформи, і тягач набирає швидкість. Вітер тріпоче майками, комірцями, манжетами, пряжками і поясами. Позаду страхітливий гуркіт і брязкіт, хтось волає у темряві.
— Гадаєте, зупинилися?
І тут їм у сраку на чотири голоси:
Був собі хлопчина та й на ймення Юрій,
Грав форсунку у трубку «вентурі».
Мав справу в поліції,
Та без коаліції,
Поки в суді вистоював бурі.
— О-о-о-кей, обізяни! Фальшфейер маєте?
— Ану посунься, братухо!
Без додаткових застережень сліпучим струсом вибухає Крижане Сяєво, затоплює білий тунель. Хвилину-другу ніхто нічого не бачить. Гримкотиш собі далі крізь дивовижну всеохоплюючу білизнý. Білизнá без жару та сліпа інерція: Слотропові все це до болю знайоме, центр, який Слотроп оминав, скільки себе пам’ятає, завжди його уникав — ніколи не підходив так близько, як нині, до справжньої рушійної сили свого часу; обличчя та факти, що наповнювали його угоду з Ракетою, камуфляж і відволікання уваги відлітають на білу мить, марнотні та сліпі, сіпають його за рукав — це важливо… будь ласка… поглянь на нас… але вже надто пізно, лишень вітер, перевантаження, і кров з очей уже підфарбовує білизнý в колір слонової кістки, у мазки золота, а сітку граней — у розтрощену скелю… а та рука, що підводить Слотропа, повертає його назад у «Міттельверк»…
— Хо-хо-хо! Ось де той запорток!
Із сяєва — запросто можна дістати з пістолета — з гуркотом виринає дизель, який штовхає дві відчеплені Слотропом платформи, набитий налитими кров’ю, розхристаними, набурмосеними американцями, а нагорі, всівшись охляп на їхні плечі, завершує піраміду сам майор Марві у велетенському ковбойському капелюсі та ще й із двома автоматичними 45-ми…
Слотроп пірнає за щось циліндричне у хвості тягача. Марві починає стріляти не цілячись, натхнений огидним реготом своїх посіпак. Слотроп випадково зауважує, що те, за чим він намагається сховатися, не що інше, як боєголовка. Якщо амотальні заряди досі всередині, то скажіть, професоре, чи здатний струс від кулі 45-го калібру здетонувати цю боєголовку, якщо вцілить, звичайно? — на-навіть, якщо детонатор не встановлено? Ну, Тайроне, це залежатиме від багатьох речей: від швидкості кулі у дулі, товщини і конструкції стінок…
Ризикуючи щонайменше розтягти сухожилля рук і заробити грижу, Слотроп примудряється перехилити і скинути боєголовку на колію, поки кулі Марві дзижчать по всьому тунелю. Боєголовка підскакує і завмирає біля рейки. Чудово.
Сяєво тьмяніє, тіні повертаються на звичні місця в устях Штолень. Вагони перед Марві вганяються у перешкоду з потужним ДИНЬК! складаються перевернутою V, гальма дизеля панічно скрегочуть йі-і-і-і-к, а потім дизель сходить з рейок, розвертається, нахиляється, очманілі американці хапаються хто за що годен, один за одного і за порожнечу. Слотроп і Ґлімпф вписуються в останній вигин інтеграла, позаду знову лунає страшенний гуркіт, розлягаються і відлунюють крики, а спереду вже видніється в’їзд, зростаюча парабола зелених схилів і сонячне світло…
— Ви приїхали машиною? — запитує, блискаючи очима, Ґлімпф.
— Що? — Слотроп згадує про ключі, залишені в «мерседесі». — А…
Ґлімпф натискає на гальма, щойно вони викочуються з-під параболи на денне світло, і тягач неквапливо, дуже поважно зупиняється. Вони салютують вартовим з другої роти і рушають на «мерседесі» з того самого місця, де його покинув лейтенант.
Дорогою Ґлімпф жестом показує на північ і скоса позирає, як Слотроп кермує. Вони петляють угору, в бік Гарца, заїжджають і виїжджають з гірських тіней, оточені ароматом сосен і ялиць, автомобіль скрегоче на поворотах і часом ледь не злітає з дороги. Слотроп має вроджений хист за будь-яких обставин вмикати не ту передачу, до того ж він постійно смикається, бо краєм ока поглядає у дзеркало заднього виду, потилицею відчуваючи погоню на бронетранспортерах — на повній швидкості й під завивання «тандерболтів». Проминувши сліпий поворот, прооравши юзом по всій ширині дороги — звідкілясь відомий Слотропу крутий автотрюк, — вони мало не врізаються у дві з половиною тонни американської армійської вантажівки, і слова «йобане одоробло» чітко читаються на губах водія, коли їм таки щастить розминутися, серця калатають десь аж у горлі, багнюка з-під задніх шин вантажівки летить на них довгим крилом, від чого весь автомобіль здригається, а твань укриває половину вітрового скла.
Сонце давно проминуло зеніт, коли вони нарешті під’їжджають до порослого лісом купола з невеличким похиленим замком нагорі, сотні голубів крапотять із зубчастих стін, наче ллються білі сльози. Зелений подих лісів став різкішим і прохолоднішим.
Підіймаються, немов американськими гірками, стежка завалена камінням, пнеться догори серед темних ялиць аж до замку на осонні, позубленого і поруділого, наче хлібина, залишена всім поколінням тутешнього птаства.
— Ви тут живете?
— Колись працював. Гадаю, Цвіттер і досі тут. — У «Міттельверк» бракувало місця для дрібного монтажу, переважно систем керування, тому їх облаштовували у шинках, крамницях, школах, замках, на фермах по всьому Нордгазену, тобто в будь-якому лабораторному приміщенні, яке вдавалося знайти фахівцям з наведення.
Цвіттер — колега Ґлімпфа з Мюнхенської політехніки.
— Звичний баварський підхід до електроніки. — Ґлімпф супиться. — Гадаю, якось його стерпимо. — Хай вже яка вона — та загадкова несправедливість баварського підходу до електроніки, але вона гасить блиск в очах Ґлімпфа, і решту шляху вгору він мовчить, поринувши у похмурі роздуми.
