— Як бути з Пойнтсменом?

— На Портобелло-роуд я знайшов такі гарненькі чобітки, — щебече сер Маркус, який ніяк не налаштується на діловий лад. — Ви у них виглядатимете неймовірно. Криваво-червона кордовська шкіра, висота до середини стегна. Вашого голенького стегна.

— Поміряємо, — відповідає Клайв якомога нейтральніше (однак ідея йому подобається, бо старенька Скорпія останнім часом геть скурвилася). — Незле було б розслабитися після того, як я відзвітую про Пойнтсмена перед Вищими Колами.

— Ага, це той хлопець із собачками. А ви ніколи не думали завести собі сенбернара? Такі здоровенні й кошлаті.

— Часом думаю, — впирається Клайв, — але переважно я думаю про Пойнтсмена.

— Дорогенький, він вам не пасує. Геть не пасує. До того ж він, бідолаха, не молодшає.

— Сер Маркус, — це останній засіб, бо зазвичай шляхетний лицар вимагає, щоб до нього зверталися «Анжеліка», іншого способу привернути його увагу не лишилося, — якщо весь той цирк вибухне, настане криза національного масштабу. У мене через активістів уже комутатор збоїть, і поштова скринька листами забита…

— Гм-м, а я прочистив би вашу скриньку, Клайві…

— …на додачу ще «Комітет 1922[584]» у вікна лізе. Знаєте, Брекен і Бівербрук гнуть своєї, вибори виборами, а робота у них завше буде…

— Любий хлопчику, — усміхається, мов янгол, — не буде ніякої кризи, лейбористи також хочуть знайти американця. Ми відрядили його винищувати чорних, і тепер уже очевидно, що він цього завдання не виконає. Не біда ж, якщо він трохи потиняється по Німеччині? А може, він сів на пароплав і поплив до Південної Америки, до тих чарівних вусанів? То хай гуляє наразі. А як настане час, маємо Армію. Слотроп був доброю спробою зробити все по-тихому, але зрештою все вирішує Армія, хіба ні?

— А чому ви впевнені, що американці змиряться з таким становищем?

Довге огидне хихотіння.

— Клайве, ви як мала дитина. Ви не знаєте американців, а я знаю. Я з ними працюю. Вони схочуть поглянути, як ми вчинимо з нашими симпатичними чорненькими тваринками — о Боженьку, ex Africa semper aliquid novi[585], вони ж такі кремезні, такі міцні, — а вже по тому влаштують випробування на власних, так би мовити, цільових групах. Можливо, якщо ми напартачимо, вони скажуть нам чимало неприємних речей, але санкцій не буде.

— А ми напартачимо?

— Усі ми партачимо, — сер Маркус збиває кучерики, — але Операції це не загрожує.

Так. Клайв Моссмун наче постає з багна буденних розчарувань, політичних небезпек, фінансових негараздів, його викидає на твердий берег Операції, де ноги мають опору, де «я» — дрібна невибаглива звіринка, що раніше плакала у пітьмі свого болота. Тут уже ніяких планів, тут, у центрі Операції, ніякого нижчого «я». Питання виняткової ваги, не для втручання нижчого «я». Навіть у кімнаті для покарань в обійсті сера Маркуса «Березові канчуки» така собі прелюдія — гра в те, у кого реальна влада, в кого вона була від початку, поза цими стінами з кайданами, хоча зараз на ньому корсет і ланці. Приниження гарненької «Анжеліки» відкалібровані розмахом їхньої фантазії. Без радості, без справжньої покори. Лише те, чого вимагає Операція. У кожного з нас своє місце, постояльці прибувають і вибувають, а місця вистачає всім…

Так було не завжди. В окопах Першої світової англійці любили своїх ближніх з гідністю, без сорому чи лицемірства, з огляду на високу ймовірність раптової загибелі, знаходили в обличчях інших юнаків настрої не від цього світу, слабку надію, що могла б компенсувати навіть багнюку, лайно, гнилі шматки людської плоті… То був кінець світу, всезагальна революція (хоча й не зовсім така, яку пропагував Вальтер Ратенау): щодня тисячі аристократів, нових і старих, так само увінчані німбами власних уявлень про добро і зло, йшли на дзвінкоголосу гільйотину Фландрії, що невтомно працювала, денно і нічно без допомоги чиїхось рук, принаймні, людських, проріджувала весь англійський клас. Хто пішов добровольцем, гинув за того, хто щось знав і не пішов, і попри все це, попри знання про зраду декого з них, поки спустошена Європа гнила у власних відходах, чоловіки любили, але життєвий голос тієї любові давно вже стих, лишилася тільки лінива суча педерастія. У цій останній Війні смерть була не ворогом, а партнером. Гомосексуалізм у вищих колах нині — лише запізніла плотська ідея, а істинний трах відбувається єдино на папері…

Бетті Девіс і Маргарет Дюмон у кучеряво-кювілійному[586] салоні чийогось палацу. Якоїсь миті з-за вікна долинає навдивовижу недоладна мелодія — грають на казу, схоже, «Хто то є?» із фільму «День на перегонах» (дуже, дуже неоднозначно). Грає один з вульгарних приятелів Ґраучо Маркса, видає низьке гортанне дзижчання. Бетті Девіс завмирає, підводить голову, збиває попіл з сигарети.

— Це що, — цікавиться вона, — таке?

Марґарет Дюмон посміхається, випинає груди, позирає звисока.

— Та щось схоже, — відповідає, — на казу.

Наскільки Слотроп розуміється, то й було казу. Коли він прокинувся, ґвалт уже стих, але щось же його розбудило? А був це — чи навіть є — Пірат Прентіс у досить-таки нахабно викраденому Р-47, летить до Берліна. Накази в нього стислі та чіткі, як в інших агентів Папи, а Папі віра підказала: підіть і знайдіть цього міннезінгера, загалом він хлопець непоганий…

Це старий «глечик» із заскленою кабіною, і обмежений огляд вмикає у Піратовій шиї м’язову пам’ять. Постійно здається, що літак несправний, і Пірат час від часу бавиться з тримерами: зараз він випробовує Військову Аварійну Потужність, хоче глянути, як вона діє, хоча й нема ані Війни, ані Аварії, очей з приладів не зводить, де обер/хв, тиск у каналі й температура головки циліндра посмикують кожне свою червону стрілку. Скидає потужність, летить далі, й ось пробує вповільнену бочку над Целле, відтак петлю над Брунсвіком, відтак — дідько з ним! — імельман над Маґдебурґом. Відкинувся на спину, сушить зуби, починає бочку на дрібку повільніше, крапелиночку не добравши до один-тридцять, і двигун мало не глухне, проскакує кілька точок — закінчити як звичайну петлю чи піти в імельман? — вже тягнеться до елеронів, до біса поворотники, не думати про штопор… але останньої миті все ж легенько торкає педаль, малесенький компроміс (о Господи, мені вже під сорок, і це зі мною справді відбувається?) і виходить з бочки. Ліпше вже імельман.

На цю пору Осбі Філ мав би вже прибути до Марселя і шукати виходи на Блоджетта Воксвінґа, Веблі Зільбернаґель прямує до Цюриха, Катьє — у Нордгаузен… Катьє…

Ні, ні, вона не розповіла йому всього, що могла б, це його не стосується. Хай би скільки вона розповідала, завжди лишиться якась загадка. Такий уже він вдався, і в цих напрямках піти не може, але як їм вдалося не загубити одне одного у паперових містах і надвечір’ї химерного миру, прийдешніх Обмежень? Чи, може, якісь випадковості комбінацій на кшталт нинішньої місії зводять тебе з тими, з ким ти маєш бути? може, казенні пригоди самі собою призводять до розлуки, самотності? Ех, Прентісе… Що там, збій? ні-ні, перевір тиск пального — стрілка майже на нулі, бак сухий…