У мені ти йдеш від мрії до мрії. Ти проникла в найглибший мій убогий закуток і там, серед уламків, віднайшла життя. Тепер я вже не певний щодо того, які з усіх тих слів, образів, мрій або привидів належать «тобі», а які «мені». Це вже не розібрати. Тепер ми обоє нові, неймовірні…

Його випробування віри. Надворі діти виспівують:

На камінній поличці принишк Сажин синочок Кім, надзвичайно гладкий косоокий сіамець, саме збирається утяти єдине, що досі дає йому радість. Після їжі, сну і трахання головний його бзік — стрибнути або впасти на свою мамцю і лежати, регочучи, поки вона із лементом гасає кімнатою. Сестра Джесіки Ненсі виходить із вбиральні, аби вгамувати Елізабет і Клер, що вже сваряться не на жарт. Джесіка задкує від Роджера, щоб висякатися. Той звук йому знайомий, як пташина пісня: іп-іп-іп-іп НҐУННҐҐ — і хусточка намагається втекти…

— Так, супер-пупер, — каже вона, — здається, я підхопила нежить.

Ти підхопила Війну. Вона заражає тебе, і я не знаю, як її відігнати. О, Джес, Джесіко. Не кидай мене…

2. Un Perm’ au Casino Hermann Goering[225]

На вранішніх вулицях уже там і тут стукають дерев’яними підборами цивільні. Над головами шугають чайки, ковзають на вітрі легко, одна повз одну, крила нерухомі, хіба зрідка поведуть ними, щоб набрати висоту, сплестися, розплестися — чиїсь невидимі пальці тасують білу колоду карт… Учора перше враження від опівденної еспланади було безрадісним: під сірими хмарами сірі відтінки моря, казино «Герман Ґерінґ» блякло-біле, майже непорушні чорні зубці пальмового листя… Цього ж ранку дерева на сонці знову взялися зеленню. Віддалік, ліворуч, уздовж Мису в’юниться розвалений, сухо-жовтий стародавній акведук, будинки і вілли біля нього вигоріли до теплих відтінків іржавого, ніжної корозії всіх кольорів світу — від блідо-сируватих до бездоганно блискучих.

Наразі сонце не надто високо, намагається схопити птаха за кінчики крил і перетворити пір’я на яскраві кучерики крижаної стружки. Слотроп клацає зубами до зграї птахів у високості, а сам ловить дрижаки на мініатюрному балкончику, бо електричне тепло з глибини кімнати ледве сягає литок. Його влаштували на горішньому поверсі з вікнами до моря, самого на весь номер, Алюра ж Макер-Маффіка та його приятеля Тедді Блоута поселили разом на тому ж поверсі, але трохи далі. Слотроп втягує руки у рубчасті манжети светра і схрещує на грудях, дивиться на дивовижний чужоземний ранок, на привиди свого подиху в ньому, відчуває перше сонячне тепло, хоче першої сигарети — і хворобливо чекає на раптовий шум, з якого почнеться день, на першу ракету, повсякчас усвідомлюючи, що він далеко у кільватері великої війни на північ звідси, і тут можна почути хіба що вибухи відкоркованого шампанського, вихлоп лискучих «іспано-сюїз», іноді грайливий, хочеться вірити, ляпас… Нема Лондона? Нема Бліцу? Чи зуміє він до цього звикнути? Аякже, саме коли настане час повертатися.

— Тільки гляньте, він прокинувся. — Блоут, в однострої, боком заходить у номер, покусуючи тліючу люльку, за ним Алюр у піджачній парі в тоненьку смужку. — Схопився удосвіта, рекогносцирує пляж з метою виявлення самотньої мамзелі…

— Якось не спиться, — Слотроп позіхає у бік кімнати, а позад нього, як ті повітряні змії, ширяють птахи.

— Та й нам теж, — це Алюр. — Щоб звикнути до такого, потрібні роки.

— Боже, — Блоут сьогодні вранці ніяк не позбудеться вдаваного захвату, театрально вказує на велетенське ліжко, гепається на нього, а тоді енергійно підстрибує. — Вони, видно, про тебе вже попередили, Слотропе! Тобі добре! А нас запхали в нікому не потрібну комору.

— Ти що йому нагородив? — Слотроп роззирається, шукає сигарети. — Що я, Ван Джонсон[227] чи щось таке?

— Та щось таке, а от стосовно… — Алюр зі свого балкона кидає йому зелену пачку «Крейвенс», — дівчат, розумієш…

— Англійці досить стримані, — пояснює Блоут, для переконливості підстрибуючи на ліжку.

— Схиблені психи, — бурмоче Слотроп, прямуючи до вбиральні, — мене запопала банда 8-го параграфа… — Стоїть вдоволений, мочиться без рук, прикурює, але не дуже розуміє Блоута — наче ж вони з Алюром давні друзі. Шпурляє сірник до унітаза, коротке шипіння — і зі Слотропом він говорить якось наче поблажливо. Може, нервує…

— То ви гадаєте, що я вас пускатиму на ніч? — кричить, перегукуючи плюскіт спущеної води. — А я вже було подумав, щойно ви потрапите за Канал, як тільки ваша нога ступить у Франції, одразу перетворитеся на Валентино[228].

— Чув я, що до війни саме так і робили, — Алюр тужливо тупцяє у дверях, — але ми з Блоутом належимо до Нового Покоління, ми мусимо покладатися на досвід янкі…

Після цього Блоут схоплюється з ліжка і намагається просвітити Слотропа пісенькою:

— Аякже, ви звернулися саме до кого треба, — упевнено киває головою Слотроп. — Але не сподівайтеся, що я за вас ще й запихатиму.

— Тільки початковий етап, захід на посадку, — відказує Блоут.

— Моі[229], — тим часом Алюр кричить з балкона кудись униз, — moi Алюр, розумієте. Алюр.

— Allure, — відповідає нерозбірливо дівочий хор знизу.

— J’ai deux amis, aussi[230], так сталося. Par un bizarre збіг, чи як там, oui?

Слотроп, який саме голиться, виходить з пінистим борсучим помазком у кулаку подивитися, що відбувається, і наштовхується на Блоута, який намагається понад лівим погоном свого співвітчизника роздивитися гарненькі личка трьох дівчат, підняті догори в ореолах величезних солом’яних капелюшків, усмішки сліпучі, очі загадкові, як море позаду них.

— Чуєте, où, — допитується Блоут, — où, розумієте, déjeuner[231]?

— Радий, що зміг допомогти, — буркоче Слотроп, намилюючи Алюрові спину між лопатками.