— Я знаю добре, — говорить уголос Пойнтсмен, — але не скажу точно, чи знаєш ти, а як я можу сказати, якщо навіть не знаю, хто ти є, розумієш…

Цей дивний спалах анітрохи не заспокоює супутників Пойнтсмена. Відверто панікуючи, вони починають відсуватися.

— Треба знайти лікаря, — шепоче Денніс Джойнт, підморгуючи Катьє, наче стрижений під їжака білявий Ґраучо Маркс. Джесіка, забувши про образу, бере Роджера під руку.

— Бачиш, бачиш, — провадить голос, — їй здається, що вона захищає його від тебе. Скільки шансів бути синтезом має людина, Пойнтсмене? Схід і Захід разом в одній особі? Ти не лише можеш бути Нейлендом Смітом, дати хлопцеві корисну пораду про чесноти праці, але водночас стаєш Фу Манчу! Так? У чиїй владі перебуває юна леді! Як тобі таке? Протагоніст і антагоніст — вкупі. На твоєму місці я б часу не гаяв.

Пойнтсмен уже готовий був огризнутися: «Але ти — не я», — чи якось так, але бачить, якими очима на нього повитріщалися всі інші.

— Ой, ха-ха, — натомість каже він. — Сам до себе говорю. Така от, бачиш, притичина, хе-хе.

— Янь та Інь, — шепоче Голос, — Інь та Янь…

Ми щасливо пережили дні Eis-Heiligen[316] — святого Панкратія, святого Серватія, святого Боніфація, die kalte[317] Софії… вони ширяють у хмарах над виноградниками, крижані святі, готові своїм подихом, наміром знищити рік морозом і холодом. Якогось року, особливо у воєнну пору, буває так, що вони не надто милосердні, а сварливі й самовпевнені у своїй силі, не дуже й святі, навіть не цілком християни. Молитви землеробів, збирачів і шанувальників вина, видко, до них долітають, але звідки нам знати, як собі холодні святі міркують — захриплий регіт, надокучання поганства, хто здатен збагнути цей ар’єргард, що захищає зиму від травневих революціонерів?

Цього року мало якого дня сільські пейзажі виглядають сумирно. Виноградна лоза вже починає заплітати протитанкові «зуби дракона», збиті «штуки», спалені танки. Сонце нагріває схили, річки течуть яскраві, як вино. Святі утримуються від різких випадів — ночі теплі, приморозків не було. Весна миру. Якби Бог дав бодай сотню сонячних днів, виноград достиг би на славу.

Довіри до холодних святих Нордгаузен має трохи менше, ніж виноробні райони далі на південь, але навіть тут пора обнадіює. Над містом сіється дощ, коли раннього ранку з’являється Слотроп — босоніж, водянка на водянці, охолоджені мокрою травою. А у горах — сонце. Черевики в потязі вже за швейцарським кордоном зняв із нього якийсь переміщений, чиї пальці легші за сновидіння, — Слотроп у міцному сні саме мчав Баварією. Хай би ким був той переміщений, але він лишив у Слотропа поміж пальцями червоний тюльпан, і Слотроп вважає, що це знак. Нагадування про Катьє.

Знаки віднайдуть його і в Зоні, заявлять про себе пращури. Це як вирушити до Найчорнішої Африки вивчати тубільців і піддатися їхнім дивним забобонам. Загалом, досить кумедно, бо Слотроп саме нещодавно наштовхнувся на африканця, вперше у житті. Вони говорили в місячному світлі на даху товарного вагона, може, хвилину-дві, не довше. Коротка розмова, під час якої майор Двейн Марві несподівано пірнув за облавок, застрибав, зашумів вимощеним бруком насипом у долину — щоправда, й мови не було про віру гереро у предків, і все ж Слотроп відчуває своїх, вони стали сильнішими, відколи кордони відсунулися і його огорнула Зона, його власна «біла кістка», англосаксонські протестанти у чорному з пряжками, що чули глас Божий у кожному шереху листка, у кожній корові, що ходить восени яблуневими садами…

Знаки Катьє і двійники також. Якось поночі сидів у дитячому будиночку покинутого маєтку, підгодовував багаття волоссям білявої ляльки з очима із лазуриту. Очі він зберіг і за кілька днів потому віддав за проїзд і варену картоплину. Десь далеко гавкали собаки, літній вітер гойдав березове віття, він опинився на одному з магістральних шляхів останнього відступу та розпаду цієї весни. Недалечко один із ракетних підрозділів генерал-майора Каммлера здибав спільну смерть, залишивши плавати у багнюці під дощем пошматоване в' запалі війни дрантя, модулі, уламки корпусів, гнилі батареї та паперові секрети. Слотроп іде слідом. Згодиться найменша зачіпка, аби заскочити у вагон…

Волосся ляльки було людським, і коли горіло, смерділо страшенно. Несподівано Слотроп чує, як по той бік багаття щось ворушиться, тріщить — він хапає ковдру, готовий вистрибнути в порожню віконну раму — а раптом граната? Але натомість одна з маленьких і яскравих німецьких іграшок — орангутанг на коліщатах виїжд-ж-ж-жає на світло, шарпається, голова перехнябилася, на морді пришелепувата посмішка, сталеві кісточки шкрябають підлогу. Орангутанг мало не закочується у багаття, але закінчується накрут пружини, голова застигає прямо і витріщається на Слотропа.

Він підгодовує вогонь ще одним пасмом золотавого волосся.

— Добривечір.

Звідкись сміх. Дитина. Але сміх старечий.

— Виходь, я тебе не чіпатиму.

За мавпою з’являється невеличка чорна ворона з червоним дзьобом, також на коліщатках, підстрибує, каркає, лопоче металічними крильми.

— Навіщо ти палиш волосся моєї ляльки?

— Ну, це, власне кажучи, не її волосся.

— Тато казав, що вони [так в паперовому оригіналі. — Прим. верстальника] з російської єврейки.

— А чого ти не підходиш до вогню?

— Очі щипає. — Знову щось заводиться. Нічого не рухається, але починає грати музична скринька. Мелодія мінорна й чітка. — Потанцюй зі мною.

— Я ж тебе не бачу.

— Ну, ось я. — З-за частоколу блідого полум’я — малесенька морозяна квітка. Слотроп простягає руку, ледве знаходить долоньку, охоплює тоненьку талію. Починають поважний танець, і Слотроп навіть не може сказати, чи він веде.

Обличчя так і не побачив. На дотик вона, наче вуаль і органді.

— Гарна сукенка.

— Одягала на перше причастя.

Невдовзі багаття погасло, лишень зірки та слабке світіння за вибитими шибками — якесь містечко на сході. Музична скринька грала далі, здається, далеко за межами накруту звичайної пружини, їхні ноги переступали через потрощене старе скло, пошматовані шовки, кісточки мертвих кроликів і кошенят. Геометрична стежка привела їх до здутих розідраних гобеленів із запахом пилюки та звіринцю, старшого за той, що біля вогню… єдинороги, химери… а що це він бачив у гірляндах біля невеликого проходу — хіба що для дитини? Головки часнику? Зачекай, вони ж відганяють вампірів? Тієї миті він відчув легкий запах часнику, вторгнення балканської крові в повітря його півночі, коли обертався до неї запитати, чи вона насправді Катьє, чарівна Королева Трансильванії. Але музика стихла, вона випарувалася з його обіймів.

І ось його носить Зоною, як запитальник на спіритичній планшетці, а те, що виникає у порожньому колі в його мозку, може скластися в послання, хоча може і не скластися, треба почекати й глянути, але він відчуває пальці медіума, що легенько, але впевнено лягли на всі його прожиті дні, і вважає, що це Катьє.

Він і досі Ян Скаффлінґ, військовий (цивільний?) кореспондент, хоча й знов у британському однострої, має у потягах досить часу, щоб обдумати інформацію, яку Маріо Швайтар поцупив для нього в Цюриху. Товста тека з «Imipolex G», схоже, вказує на Нордгаузен. Інженером з боку замовника за контрактом на іміполекс був якийсь Франц Пьоклер — приїхав до Нордгаузена на початку 44-го, коли виробництво ракети почало набирати розмаху, його розмістили у «Mittelwerke» — підземному фабричному комплексі, яким керувало переважно SS. Жодного слова про те, куди він подівся після евакуації заводу у лютому-березні, але будьте певні, Ян Скаффлінґ — репортер-ас — відшукає у «Міттельверк» підказку.