В акваріумі дві золоті рибки зображають знак Риб — голови до хвостів, непорушні. Пенелопа сидить і розглядає їхній світ: там є маленький затоплений ґалеон, порцеляновий пірнальник із належним спорядженням, гарненькі камінці і мушлі, що їх Пенелопа із сестрами привезли з моря.

Тітонька Джесіка і дядько Роджер на кухні, обіймаються і цілуються. Елізабет дражнить Клер у передпокої. Мама у вбиральні. Кішка Сажа спить у кріслі — чорна грозова хмаринка на шляху в хтозна-куди, але зараз має вигляд кішки. День подарунків. Вечір дуже тихий, остання ракета впала годину тому, десь на півдні. Клер подарували чорномазу ляльку-страховидло. Пенелопі — светр, Елізабет — сукню, яку колись носитиме Пенелопа.

Вистава, на яку Роджер водив їх пополудні, називалася «Гензель і Ґретель». Клер одразу пірнула під сидіння, де й інші повзали таємними стежками, спалахи косички або білого комірчика між високих уважних дядьків в одностроях, між спинками сидінь, завішаних шинелями. На сцені у клітці зіщулився Гензель, якому годилось би бути хлопцем, але тут він висока дівчинка у блузці і трико. Кумедна стара Відьма пускала піну ротом і лазила по декораціях, а гарненька Ґретель чекала слушної нагоди біля Печі…

Аж тут на вулицю біля театру німці скинули ракету. Заревіло кілька немовлят. Злякалися. Ґретель, яка саме замахувалася мітлою, аби лупнути Відьму по задниці, застигла: опустила мітлу, у набубнявілій тиші зробила крок до рампи і заспівала:

— А тепер підспівуйте, — всміхається вона і таки змушує глядачів, навіть Роджера, співати:

Крісло Пенелопиного тата в кутку, біля столу з лампою, порожнє. Дивиться на Пенелопу. На спинці з дивовижною чіткістю вона бачить плетену серветку, багато вузликів — сірих, кремових, чорних, брунатних. У візерунку чи й перед ним щось вовтузиться, попервах це щонайбільше рефракція, наче перед порожнім кріслом є джерело тепла.

— Ні, — шепоче вона вголос. — Не хочу. Ти не він. Не знаю, хто ти, але не мій тато. Іди геть звідси.

Підлокітники і ніжки мовчазні, нерухомі. Пенелопа дивиться на крісло.

Я лиш хочу зайти у гості.

— Ти хочеш мене захопити.

Із демонічною одержимістю в цьому домі знайомі. Невже це справді її тато Кіт? його забрали, коли вона мала вдвоє менше років, ніж тепер, і повернули вже не тою людиною, яку вона знала, а її оболонкою — м’ясиста личинка душі, яка всміхається і любить, відчуває свою смертність, перегнила або подзьобана гострозубими пащами смерті-від-уряду — процес мимовільного перетворення живих душ на демонів, Оболонки Мерців, у традиції західної магії відомих як Кліпот… Те саме наша світобудова часом коїть із порядними чоловіками та жінками і по цей бік могили. У жодному з тих процесів нема ані гідності, ані милосердя. Матерів і батьків спонукають до навмисного вмирання перевіреними способами: нажити рак або серцевий напад, потрапити в аварію, піти воювати на війну — і кинути дітей у лісі. Вам обов’язково скажуть, що ваших батьків «забрали», скажуть, що вони просто пішли — саме так. Одне одного покривають, от і все. А може, так навіть ліпше — натирати кімнату до скляної сухості, вмощуватись і підводитися зі старого крісла, ніж коли тато — людина, яку любиш, — ще не вмер, а ти змушена бачити, що з ним відбувається…

На кухні в чайнику дрижить вода, сичить до кипіння, а надворі дме вітер. Десь, на іншій вулиці, сповзає і падає з даху шифер. Роджер узяв холодні руки Джесіки і гріє коло своїх грудей, відчуває їх крізь светр і сорочку, вони геть крижані, стислися і туляться до нього. А Джесіка не зближується, тремтить. Він хоче зігріти її всю, не самі лиш недоладні кінцівки, хоче навіть попри безнадію. Його серце здригається, мов чайник на вогні.

Ось і починає виявлятися, як легко Джесіка може зникнути. Вперше він розуміє, що це також смерть, що плакатиме, коли вона піде. Він вчиться розпізнавати миті, коли її насправді ніщо не втримує, крім його худих — на двадцять віджимань — рук… Якщо вона піде, йому стане байдуже, куди падають ракети. Але збіги, пов’язані з топографічними картами, дівчатами та ракетними ударами, увійшли в нього тихою кригою, тож Квіслінґові молекули зсунулися у своїх решітках, аби його заморозити. Якби тільки він міг бувати з нею частіше… якби це сталося, коли вони разом, — в інші часи це прозвучало б романтично, однак у культурі смерті певні ситуації дещо прикольніші, ніж інші, — але вони так мало разом…

Якщо її не дістануть ракети, залишається лейтенант. Триклятий Бобер/Джеремі і є Війна, він — уособлення всіх зазіхань скурвої Війни, того, що ми призначені для роботи і врядування, для суворості, і це переважить кохання, мрії, дух, почуття та інші другорядні нісенітниці, які приходять у бездіяльні та бездумні години… Та пішли вони до сраки… Геть подуріли. Джеремі її забере, як той Ангел, у свою дурнувату безрадісну подорож, і Роджера забудуть — кумедний маніяк, але для нього нема місця у раціональній могуті ритуалу, яка підкорить прийдешній мир. Вона слухатиметься наказів чоловіка, стане у себе вдома бюрократом, молодшим партнером і згадуватиме Роджера, якщо взагалі згадуватиме… він стане помилкою, якої, дякувати Богові, вона не зробила… О, він уже відчуває наближення нападу шаленства — як же йому, курва, без неї вижити? Вона — зимова шинель, що зігріває його згорблені плечі, і змерзла синичка в долонях. Вона — найглибша його невинність серед гілля та сіна, ще до того, як бажанням дали окремі назви, застерігаючи, що вони можуть і не здійснитися, і гнучка його паризька донька втіхи, яка вічно перед дзеркалом, зрікається парфумів, лайкова шкіра під пахви — все надто просто, для його зубожіння і вартіснішого кохання.