— Як вони впираються. Бідні, чорні. І євреї! Валлійці, а валлійці колись також були євреями? одне із загублених Ізраїлевих колін, чорне коліно, що блукало сторіччями по землі? о, неймовірна мандрівка. Аж поки нарешті не добилися, бачиш-но, до Вельсу.
— До Вельсу…
— Осіли і стали кімрійцями. А що, коли всі ми, бачиш-но, також євреї? розпорошені, як те насіння? досі вилітаємо з первісної жмені. Чоловіче, а я в це вірю.
— Аякже, Ґвенгідві, віриш.
— Хіба не так? А ти?
— Не знаю. Сьогодні не відчуваю себе євреєм.
— Маю на увазі, ти вилітаєш? — Має на увазі, що самотній, назавжди відокремлений. Пойнтсмен розуміє, про що він, і щось його зачіпає. У тріщинах черевиків різдвяний сніг, намагається пролізти холоднеча. На краю поля зору рухається брунатний вовняний бік Ґвенгідві, кольорова кишенька, супротив білизні дня. Вилітає… Летить… Ґвенгідві, мільйони крижаних крупинок навскоси падають на закаптурену його велич, і згасання виглядає настільки неможливим, що зі своєї схованки повертається п’яно-никаючий балакучий страх, Прокляття Книги, і ось той, хто Пойнтсмену потрібний, кого він направду, всією своєю підлою душею, хоче бачити неушкодженим… хоча він надто боязкий або занадто гоноровий, навіть не всміхається до Ґвенгідві, і жодної спроби пояснити і сховати ту усмішку…
Пси плигають, гавкають, а вони наближаються. Пойнтсмен окидає їх Поглядом Фахівця. Ґвенгідві мугикає «Абериствіт». Виходить донька сторожа Естелл з тремтячою дитиною чи двома під ногами, в руках тримає різдвяний бутель із чимось ядучим, але дуже зігріваючим після внутрішнього вживання. Сморід вугільного диму, сечі, відходів, вчорашньої печені. Ґвенгідві цмулить із бутля, нашвидку кокетливо вовтузитися з Естелл і бавиться з її меншим, Арчемом, «а-куди-ж-то-він-повівся-а-ось-він-де», тим часом малий ховається за широкі материні стегна, Естелл намагається його ляснути, але він спритно ухиляється.
Ґвенгідві хукає на газовий лічильник, що геть чисто промерз і не ковтає монет. Страхітлива погода. Він оточує лічильник собою, лає, пригортає, ніби кіношний коханець, поли плаща ось-ось його огорнуть — Ґвенгідві сяє, як сонечко…
За вікнами вітальні — вервечка голих тополь армійських кольорів, канал, засніжене депо, а за ним довга щербата купа обвуглених уламків, ще димить після вчорашньої V-бомби. Пошматований дим навскіс зносить снігопадом, закручує, розриває і знову прибиває до землі.
— Так близько ще не падала. — Ґвенгідві біля чайника, у повітрі висне різкий запах спаленого сірника. За мить, далі пильнуючи конфорку:
— Пойнтсмене, а хочеш почути щось справді параноїдальне?
— І ти туди ж?
— Останнім часом дивився на карту Лондона? Ця метеорна кара єгипетська з V-бомбами летить сюди, бачиш? Не на Вайтголл, як би належало, а на мене, неподобство та й годі, хіба не так?
— Кажеш до біса непатріотичні дурниці.
— Ой, — відхаркнувши і плюючи у раковину, — тобі просто не хочеться вірити. А нащо? Красуні з Гарлі-стрит, Боже Всевишній.
Стара гра з Ґвенгідві — злови випускника Королівського коледжу на живця. Порив вітру чи термоклин у небі притискає їх низьким гуркітливим хоралом американських бомбардувальників: білий «Кіманфа Ґану[222]» Смерті. Внизу павутиною колій безгучно повзе маневровий локомотив.
— Вони падають за Пуассоном, — каже Пойнтсмен тихенько, наче хтось у цьому ще сумнівається.
— Поза сумнівом, чоловіче, поза сумнівом — чудове спостереження. Але бачиш-но, курва, на сам лиш на Іст-Енд. — Арч або хтось інший намалював брунатно-помаранчево-блакитного Ґвенгідві, що несе докторську валізку вздовж пласкої лінії обрію повз зелену газову станцію. Валізка напхана пляшками джину, Ґвенгідві всміхається, з гнізда у бороді визирає вільшанка, і небо блакитне, а сонце жовте. — Коли-небудь задумувався, чому? Ось і маєш Параноїка із Сіті. Всі ці довгі століття ріс собі на селі, так? як розумне створіння. Актор, фантастичний мім, Пойнтсмен! Фаль-си-фі-кує правильні сили, так? еконо-мічні, демографічні? ба навіть, ось бачиш, випад-кові.
— Що означає «ось бачиш»? Я не бачу. — На тлі вікна, підсвічене білим надвечір’ям, обличчя Пойнтсмена невидиме, за винятком крихітних яскравих півмісяців, що сяють з кожної очниці. Може, треба вже намацувати позаду шпінгалет? Може, вовняний валлієць остаточно схибнувся?
— Ти не бачиш їх, — пара тугою парчею вивергається зі сталевого лебединого дзьобика, — чорних і євреїв у їхній пітьмі. Не вмієш. Не чуєш їхньої тиші. Настільки звик до балаканини і світла.
— Принаймні до гавкання.
— Бачиш-но, крізь мій шпи-таль проходять самі невда-хи. — Витріщається застиглою, пришелепувато-п’яною посмішкою. — А що я можу вилікувати? Хіба що вирядити назад. Назад до оцього? Хай була б тут навіть Європа, все по-трощено, ну, на-клали б шини, нашпигували б ліка-ми, привели б хоч якось у форму, аби потім уби-вати, га?
— Послухай, а ти чув, що йде війна? — І тут Пойнтсмен отримує разом з філіжанкою страхітливо насуплений погляд. Правду кажучи, він сподівається своїм дурнуватим варняканням спонукати Ґвенгідві забути про Параноїка із Сіті. Пойтсмен радше б говорив про жертви ракет, що надійшли сьогодні до шпиталю. Але це екзорцизм, хлопче, це поет відповідає на тишу піснею, заклинає білих вершників, тож Ґвенгідві знає, як не може знати Пойнтсмен, що це і є частина плану на сьогодні — сидіти у злиденній кімнаті і кричати ось у таку глушину: що містер Пойнтсмен має зіграти самого себе — умовного, дратівливого, нетямущого…
— У деяких містах багаті живуть на узгір’ях, а бідні туляться внизу. В інших — багаті зайняли узбережжя, а бідні змушені жити віддалік моря. Тепер у Лондоні граді-єнт лиха, правильно? збільшується, як шириться ріка до моря. Я лишень пи-таю: чому? Через паро-плавство? Через си-стему землекористування, ще з часів Індустріальної Доби? Невже через оте стародавнє племінне табу, що переходило від одного англійського покоління до іншого? Ні. Справжня причина полягає, бачиш-но, у Загрозі зі Сходу. І з Півдня: з усього огрому Єв-ропи, аякже. Тут людям належало впасти першими. Нас можна витрачати, а тих, з Вест-Енду і на північ од річки — ні. О, я не кажу, що ця Загроза має ту чи ту конкретну форму. Не політичну, ні. Якщо Параноїк із Сіті марить, для нас це неприйнятно. Може, Сі-ті марить про інше, воро-же місто, що пли-ве морями, аби загарбати гир-ло… чи про хвилі пітьми, про хвилі вогню… Можливо, про те, що його знову проковтне велетенський мовчазний Материнський Конти-нент, хіба ні? Не моя то справа — маячня Сіті… А що коли Сіті — це зростаюча пух-лина, вона сторіччями безперестанку змі-нювалася, аби збігтися з мінливою формою своїх найгірших, таєм-них страхів? Пошарпані пішаки, знеславлений офі-цер і боягузливий король — усе, що ми прирекли, безповоротно втратили, голе, покинуте чека-ти. Це було відомо, навіть не заперечуй — було відомо, Пойнтсмене! що фронт у Єв-ропі має стати саме таким? пересунутися на схід, почати вимагати pa-кет, також було відомо, як і куди ракети не долетять. Запитай у свого друга Мехіко, подивися розподіл на його карті. На схід, так, на схід і на південь від річки, де живе комашня, ось хто отримав спо-вна, друже.
— Твоя правда, Ґвенгідві, — розсудливо, сьорбаючи чай, — так, навіть дуже параноїдально.
— Так і є. — Видобув святкову пляшку Vat-69 і вже хотів було налити. — За малечу. — Шкіриться, геть збожеволів.
— За малечу, Ґвенгідві?
— А. Тут я ма-ю власну карту. Ноту-ю да-ні з пологових палат. Ді-ти, народжені при Бліці, так-ож, як бачиш, при-тримуються Пу-ассонового розподілу.
— Ну — тоді за цю дивину. Бідолашні пуцьвірінки.
Перегодя, ближче до сутінків, з-під стінних панелей, ніби ельфи, з’являються кілька велетенських тарганів, таких дуже темно-брунатно-червонявих, і з тупотінням прямують до буфету — вагітні матки-тарганиці з почтом із напівпрозорої малечі. Вночі у дуже пізніх затишшях між бомбардуваннями, вогнем зеніток і падінням ракет їх добре чути: шумливі, як миші, торсають паперові пакети Ґвенгідві, залишаючи по собі струминки і відбитки гімна такого ж кольору, як і самі. Видно, не дуже захоплюються м’якою їжею, фруктами, овочами тощо, їм аби чогось твердішого, сочевиці і квасолі, їм би вгризатися у паперові й тинькові перепони, дірявити тверді поверхні, бо вони, бачите, агенти уніфікації. Різдвяні таргани. Мешкали глибоко в соломі ясел у Віфлеємі, повзали, падали, мерехтіли червоним серед золотавого мережива соломи, яка, здавалося їм, пролягла на милі вгору і вниз — їстівна обитель, раз у раз прогризалися і руйнували таємничий сніп векторів, від чого сусіди-таргани падають сторч головою, догори дриґом, вусиками донизу повз тебе, коли ти чіпляєшся всіма ногами за тремкі золоті стебла. Безтурботний світ: температура і вологість майже незмінні, денний цикл приглушений до м’якого, легкого колихання світла від золотавого до потемнілого золота, до тіні, а тоді у зворотному порядку. Мабуть, вибухом енергії з невидимої далечіні долинув до тебе плач немовляти, майже нечутний, часто нехтуваний. То, бачиш-но, твій, спаситель…
