Пумм, Істерлінґ, Дромон, Ламплайтер, Спектро — це зорі на докторовій різдвяній ялинці. Виблискують цієї священної ночі. Кожен — холодна ознака глухого кута, сонця, що не хоче вставати і втікає на південь, завжди на південь, а нам залишає саму тільки північ. Однак Кевін Спектро — найяскравіша, найдальша зоря. Найтсбридж кишить юрбами, по радіо лунають різдвяні пісні, у підземці — збіговиська, а Пойнтсмен — сам-самісінький. Але він отримав свій подаруночок, тра-ля-ля, цього року йому не доводиться задовольнятися якоюсь собачкою з бляшанки від «Спаму», отак, хлопці, він має неймовірне дитя людське, змужніле, і несе десь у Слотроповій корі головного мозку трішки дитинства самої Психології, аякже, чиста історія, млява, у капсулі, не зачеплена джазом, депресією, війною — виживання, якщо хочете, часточка самого доктора Джемфа, тепер покійного, поза смертю, поза міркуванням отієї… отієї… ну, центральної ділянки…

І нема йому в кого запитати, нема кому сказати. Моє серце, відчуває він, моє серце сповнене такої мужності, такої надії… Новини з Рив’єри чудові. Для різноманітності тут досліди пішли гладко. Через якісь незрозумілі накладки із загальних асигнувань чи якогось амортизаційного фонду бригадир Пудинг навіть збільшив фінансування ГАД. Відчуває Пойнтсменову владу? Перестраховується?

Іноді впродовж дня зачудований Пойнтсмен виявляє у себе ерекцію. Заходиться жартувати, сипати англійськими павловськими жартиками, і майже всі з них випливають з однієї нещасливої випадковості: латинське «cortex» перекладається англійською і як «кора», і як «гавкіт», а вже всім, мабуть, відомий гумористичний зв’язок між собаками і деревами (оті жартики доволі таки примітивні, тому майже весь ПОТІК має досить клепок у голові, щоб їх уникати, але ті жартики — просто блискучі порівняно з дотепами, що взагалі поза головною тенденцією, на кшталт незвичайного «А що кокні скажуть ковбою із Сан-Антоніо?»). Десь посеред щорічної різдвяної вечірки Моді Чілкс веде Пойнтсмена до комірчини, повної беладонни, марлі, пузатих колб, де смердить медичною ґумою, і борзенько опускається на червоні коліна, розщіпає Пойнтсмену штани, а він, розгублений, хай Бог милує, погладжує їй волосся, незграбно витрясає мало не всю її гриву з-під стрічки винного кольору — і що ж це ми тут маємо, справжню, гладеньку і пурпурову, гарячу, обтягнуту скрипучими панчохами рабиню із сексі-ніжками, отак, просто посеред зимово-блідих лікарняних коридорів, і далекий грамофон грає румбу, баси, вудблоки, чути втомлені дуті нашарування тропічних струнних каденцій, коли всі танцюють на голій, без килимів, підлозі, і стара палладіанська шкаралупка, молюск із тисячею кімнат, піддається, резонує, зсуває натиски на стінах і з’єднаннях… хоробра Мод, це неймовірно, бере рожевий прутень павловця, скільки залізе, підборіддя над ключицею вертикально, ніби шпагу ковтає, щораз відпускає і видає такий дуже жіночий звук, ніби душиться, квітково розпускаються випари дорогого шотландського віскі, а її руки хапають обвислу шерсть заду його штанів, мнуть, розправляють — все відбувається дуже швидко, тож Пойнтсмен лишень похитується, кліпає очима, знаєте, дещо п’яно, розмірковує, чи не сниться йому це все, а може, він знайшов ідеальний коктейль, лишень би не забути, амфітаміну сульфат 5 мг 1 р. / 6 г., учора перед сном 0,2 г амобарбіталу натрію, вранці набір вітамінних капсул перед сніданком, унція алкоголю, скажімо, за годину, протягом останніх… і скільки це буде кубиків і ого Господи я кінчаю. Таки кінчаю, ні? Так… ну що ж… а Мод, люба Моді, ковтає, жодної краплі не зронить… злегка всміхається, нарешті позбувається корка, повертає обм’яклого яструба у вистигле холостяцьке гніздечко, але ще якийсь час стоїть навколішки у комірчині цієї обвіяної протягом, осяяної білим світлом миті, щось таке ніби з Ернесто Лекуони[218], мабуть, «Сібоней», тепер лине до них коридорами, довгими, як морські дороги до зелених відмілин, вкритих слизом камінних портів і пальмових вечорів Куби… вікторіанська поза, її щока тулиться до його ноги, його рука з набряклими венами — до її обличчя. І ніхто їх так і не побачить, ні тоді, ні ще коли-небудь, а протягом наступної зими її погляд час від часу візьме та й перестрінеться із його, і вона зашаріється, почервоніє, як тоді її коліна, може, раз чи двічі зайде до його кімнати при лабораторії, але такого з ними вже більше не станеться, оцих несподіваних тропіків у затамованому віддиху війни й англійського грудня, цієї миті досконалого миру…

Нема кому розповісти. Мод знає, там щось таки затівається, через її руки проходять усі фінанси, вона нічого не проґавить. Але він не може їй сказати… або ж не може сказати все, не про точні терміни своєї надії, ніколи, навіть собі самому… вона причаїлася спереду в темряві, що визначається навпаки — жахом, тим, як усі сподівання можуть іще бути розбиті, а тоді він знайде лише смерть, недолугий порожній жартик у кінці Шляху Павловця.

Тепер Томас Ґвенгідві відчуває переміну, що проглядається у ходí та на обличчі колеги. Огрядний, передчасно посивіла борода Санта-Клауса, схилений, скуйовджений витівник, безугавно виступає, намагається говорити двозначно, валлійська комічна провінційність і тверда, як алмаз, опущена до жебрацтва правда, слухайте, що вам заманеться. Голос має співучий до неймовірності, у вільний час походжає вздовж сталевих сіток злітно-посадкових смуг для винищувачів, вишукує літаки щонайбільші — бо любить репетирувати басову партію «Діадеми», поки з усією своєю потугою здіймається «Літаюча фортеця», але й тоді, бачите, вам його чути: вібрацією у кістках і чистотою за бомбардувальниками, аж до самого Стоук-Поуджиса. Якось одна пані навіть написала до «Таймз» з Лутон-Гу, Бедфордшир, розпитувала, що то був за чоловік з настільки гарним глибоким голосом, який співав «Діадему». Така собі місіс Снейд. Ґвенгідві любить хильнути, здебільшого хлібного спирту, змішаного у дивних варивах пришелепкуватого вченого з телячою юшкою, гренадином, сиропом від кашлю, з гіркими аж до відрижки настоянками із шоломниці, кореня валеріани, собачої кропиви та зозулиних черевичків, власне, з усім, що надибає. Ось він, міцний пияцький дух, оспіваний у народних легендах і піснях. Рід Ґвенгідві бере свій початок від валлійця із «Генріха V[219]», який змушував усіх навколо їсти Порей. Утім, він не з неповоротких п’яничок. Пойнтсмен ще ніколи не бачив, аби Ґвенгідві не тримався на ногах або стояв нерухомо — він без кінця метушиться, тангаж-крен, стоп, шельмо, вздовж рядів хворих або вмираючих облич, тому навіть Пойнтсмен помічав грубу любов у дрібних жестах, зміні дихання і голосу. Вони — чорні, індійці, ашкеназі, говорять діалектами, яких не почуєш на Гарлі-стрит[220]: їх розбомбили, виморозили, заморили голодом, абияк прихистили, а в їхніх обличчях, навіть дитячих, проглядається прадавнє знайомство з болем і злигоднями, що вражає Пойнтсмена, більше орієнтованого на Вест-Ендські каталоги шляхетних знаків і симптомів, психічних анорексій і закрепів, які валлієць терпів би недовго. У палатах Ґвенгідві швидкість базального метаболізму у декого знижується до ~35–~40. Білі лінії на рентгенівських привидах кісток потовщуються, сірі мазки з-під язиків під його зморшкуватим чорним мікроскопом квітнуть хмарами венсанівських[221] загарбників, що нагострили маленькі ікла й пробують вкрити виразками авітамінозну тканину, з якої вийшли. Бачите, геть інша царина.

— Я не знаю, чоловіче, не знаю, — махаючи пухкою загальмованою рукою з-під їжакового плаща у бік шпиталю, на дорозі посеред снігопаду — для Пойнтсмена розподіл очевидний, тут ченці, там храм, солдати і гарнізон — але не для Ґвенгідві, частина якого залишається там у заручниках. Вулиці порожні, надворі Різдво, вони чимчикують під гору додому до Ґвенгідві, а тихе снігове запинало падає і падає між ними та поточеними стінами, що кам’яним паралаксом марширують кудись у білий морок.