Литмир - Электронная Библиотека

— Ти бач, англійців ми й не чекали. Гарна забава, еге ж? Нікуди не зникай, він скоро підійде.

— Це хто? — Перед очима Слотропа звиваються тисячі світляних черв’яків, нога, оживаючи, береться шпичаками. Ух, яке холодне пиво, холодне і гіркувато-хмільне, нема чого пертися вгору на свіже повітря, пий, аж поки… — ааххх. Виринає утоплений в піні ніс, вуса білі, шумують пухирцями. Десь на краю товариства хтось гукає:

— Ондечки він, уже йде!

— Дайте йому пива!

— Здоров, майоре, пане-брате!

Був собі технік, звався Урбáном,
В турбіну втелющився серед гульбáну,
«Аякже, насправді, ніжніша вона,
Як в теплому ліжку законна жона»,
І дешевше бурбону зі жбану!

— Що діється? — запитує Слотроп крізь шапку посталого в його руці наступного пива.

— Це майор Марві, а це його відхідна. — Всі «Мамки Марві» співають «Бо він наш веселий товариш». Цього ніхто не може заперечити, якщо хоче ще ряст потоптати, — мимохіть складається таке враження…

— А куди він відходить?

— Геть.

— Я собі гадав, що він приїхав побачитися з «GE».

— А ти думаєш, хто це пригощає?

У підземному світлі майор Марві ще менш привабливий, ніж у місячному світлі на даху товарного вагона. Складки жиру, витрішкуваті очі, а блискучі зуби тут ще сіріші, щербатіші. Смужка пластиру наліплена, як у спортсмена, на перенісся, а фіолетово-жовто-зелена гама кольорів навколо ока свідчить про нещодавній стрімкий політ до узніжжя залізничного насипу. Тисне руки доброзичливцям, обмінюється чоловічими ніжностями, приділяючи особливу увагу росіянам:

— Закладаюся, ви його присмачили горілкою! Га? — Провадить далі: — Що скажеш, Владе, як твоя дупа? — Росіяни, здається, не розуміють, дивляться на вишкірені ікла усмішки, на крашанки очей. Слотроп саме пирхає піною з носа, коли Марві його зауважує і витріщається вже без найменшої награності.

— Ага, ось де він! — реве оглушливо і тицяє тремтячим пальцем у Слотропа. — Ось де той аглицький скурвий син, хапайте його, хлопці! — Хапайте його, хлопці? Якусь мить Слотроп дивиться на палець, облямований чарівними закарлюками та складками жиру.

— Та послухай, — починає Ян Скаффлінґ, а його тим часом оточують непривітні обличчя. Гм-м… Ну що ж, треба тікати — він хлюпає пивом у найближчу пику, шпурляє порожню гільзу в іншу, знаходить прогалину у натовпі, прошмигує у неї і мчить поміж частин Ракети по розпашілих мармизах заснулих п’яниць, по прикрашених виблюваною закускою випнутих животах кольору хакі, ген туди, у глибокий поперечний тунель.

— Підйом, одоробла, — рикає Марві, — не дайте паскуді втекти! — Сержант із хлоп’ячим обличчям і сивим волоссям, що дрімав, колихаючи «шприц для мастила», прокидається з вигуком: «Фріци!», його зброя з оглушливим гуркотом смалить простісінько у пивну бочку, розносить нижню її частину і потоком рідкого бурштину та піни поливає американців, половина з яких ковзається і гепається на підлогу. Слотроп добігає до протилежного краю Штольні з непоганим відривом і піднімається драбиною, перестрибуючи через два щаблі. Стріляють… Страхітливі вибухи у цій кабіні звукозапису. Чи то «Мамки Марві» надто п’яні, чи то його рятує темрява. На горішніх щаблях драбини повітря в легенях уже катма.

Опинившись в іншому центральному тунелі, Слотроп риссю кидається назовні, намагаючись не думати, чи вистачить моці здолати в такому темпі добру милю шляху. Не встигає він пробігти і двохсот футів, як драбиною позад нього вже видирається авангард. Він заскакує у щось подібне до малярного цеху, ковзається у калабані вермахтівської зелені, падає і їде серед хлюпання чорного, білого, червоного, аж поки впирається у важкі армійські черевики літнього чоловіка із довгими закрученими сивими вусами.

— Gruss Gott[333].

— Слухайте, мене, здається, хочуть вбити. Де тут можна…

Старий підморгує, веде через Штольню до іншого центрального тунелю. Слотроп помічає замащений фарбою комбінезон і здогадується його прихопити. Минають ще чотири Штольні, а тоді круто праворуч. Тут зберігають щось металічне.

— Дивися. — Старий шкірить зуби, крокуючи довгим цехом поміж блакитних стійок з листами холодного прокату, куп алюмінієвих брусків, оберемків пруткових заготовок 3712, 1624, 723…

— А це вже веселіше.

— Не туди, хлопче, бо тудою вони лізуть донизу. — Ельф-здоровило вже підтягує канат підйомника до високої купи мідно-нікелевих болванок. Слотроп влазить у комбінезон, начісує на очі помпадур, виймає кишенькового ножика й обтинає вуса.

— Тепер ти чисто Гітлер, тепер точно замордують. — Німецький гумор. Він відрекомендовується Ґлімпфом, професором математики Technische Hochschule[334] у Дармштадті, науковим консультантом союзного військового уряду, і це займає трохи часу. — Так… а тепер нехай собі біжать.

Я потрапив до рук очманілого маніяка…

— А чого б мені десь тут не сховатися?

У тунелі вже лунають далекі вигуки:

— У 37-му і 38-му все чисто, курчата!

— Гаразд, старий дурню, беріть, хлопці, парні, а ми непарні. — Вони не збираються кидати пошуки, натомість прочісують тунель за тунелем. Мирний же час, може, не застрелять, але ж п’яні… Ох, лихо мені. Слотроп напудився, от-от рідким дрисне зі страху.

— Що робити?

— Будете знавцем англійської ідіоматики. Скажіть щось провокаційне.

Слотроп висовує голову у довжелезний тунель і з найанглійськішим акцентом репетує:

— Майор Марві файно ссе.

— Сюди! — Тупають казенні чоботи, цвяхи підошов цокають по бетону, а метал і собі примовляє: дзень-дзень.

— Ще раз, — аж сяє розбишакуватий професор і вмикає підйомник.

Слотропу на думку спадає ще кілька слівець. Він знову висовується і горланить:

— Майор Марві файно ссе у НЕГРИТОСІВ.

— Маємо поспішати, — кидає Ґлімпф.

— Ой, а я ще придумав і про його мамцю. — Провислий канат дюйм за дюймом підіймається між підйомником і металевими заготовками, які Ґлімпф приладнав так, щоб упали впоперек дверей, треба сподіватися, саме як з’являться американці.

Слотроп і Ґлімпф квапливо зникають у виході навпроти. Щойно підходять до першого повороту, як у тунелі гасне світло. Гуде вентиляція. Її примарне бурмотіння у темряві набирає впевненості.

Мідно-нікелева купа завалюється зі страшенним гуркотом, Слотроп намацує стіну і йде вздовж неї у безмежній чорноті. Ґлімпф досі десь посеред тунелю, на коліях, дихає спокійно, але повсякчас гмукає собі під носа. Позаду лунають непевні кроки погоні, але світла досі нема. Тихий дзенькіт і професорове «Himmel[335]». Крики гучнішають, ось перші промені ліхтариків, треба вилазити з ванни…

— Що таке? Хай Бог милує…

— Ходи сюди. — Ґлімпф наштовхнувся на якийсь невеличкий потяг, чи що там таке, його обриси у темряві ледь помітні — раніше на ньому возили по заводу гостей із Берліна. Залазять у локомотив, німець порається біля важелів.

Чудово, ану всі на облавок. Мабуть, Марві вирубав лише світло, позаду спалахують іскри, навіть потягло вітерцем. їхати — це добре.

Ці малі зухвалі наці в карти граються на таці,
В «Міттель-верк Екс-прес»!
А фашисти — от спокуса! — знай підкручували вуса.
А куди ми їдем? Нащо цей процес?
У країну близьку, під стукіт колес,
Про податки ми не чули, дефіцит — наш стрес,
І для Мінні, і для Макса це значний прогрес,
Чимчикує, мчить угору «Міттель-верк Екс-прес[336]»!
вернуться

333

Вітаю (верхньонімецьке) (прим. пер.).

вернуться

334

Технічний університет (нім.).

вернуться

335

«О небо» (нім.).

вернуться

336

Переклад Максима Нестелєєва.

95
{"b":"822961","o":1}