Зачекай — а хто з них таке подумав? Радари, засікайте, покваптеся…
Але ціль вислизає.
— Там усередині своя охорона, — пояснює Слотропові молодий лейтенант. — Ми тільки для Зовнішньої, відповідаємо за Штольні номер Нуль, Енергозабезпечення й Освітлення. Не надто виснажливо. — Жити можна, і ніхто особливо не горить бажанням передислоковуватися. Є фройляйни, тож є кого трахнути, вони варять і перуть. Він може показати Слотропові місця з шампанським, хутрами, фотоапаратами та сигаретами… адже Слотропа навряд чи цікавлять самі лиш ракети, правда? Це ж дурня. Однозначно.
Один з найсолодших плодів перемоги — після сну і мародерства — можливість не зважати на знаки «стоянка заборонена». Скрізь висять перекреслені «Р» у колі — прибиті на деревах, прикручені до різноманітних поперечок, але до прибуття пом’ятого «мерседеса» головні під’їзди до тунелю вже майже забиті.
— Трясця! — вигукує молодий танкіст, глушить мотор і кидає «німця» просто посеред широкого і брудного бетонного майданчика. Ключ запалювання залишає — Слотроп вчиться таке зауважувати….
Вхід до тунелю — параболічний, відчувається почерк Альберта Шпеєра. Сталося так, що у тридцятих усі запали на параболи, і Альберт Шпеєр відповідав тоді за Нову Німецьку Архітектуру, а перегодя став міністром постачання і номінальним замовником А-4. Ця парабола стала дитям натхненного Шпеєрового учня — Етцеля Ольша, який помічав цю параболічну форму в естакадах автобана, спортивних стадіонах тощо і вважав, що то найсучасніший підхід, який лишень буває. Уявіть його подив, коли він дізнався, що парабола є ще й траєкторією польоту ракет у просторі. (Насправді він сказав: «Ага, добре».) Мама назвала його на честь гуна Аттіли[327], але ніхто так і не довідався, чому саме. На верхівці його параболи є високі підвищення, залізничні колії проходять попід ними, сталь у мороку. Закріплений камуфляж згортається по краях, гірські схили здіймаються вище, подекуди серед кущів і дерев проступає скельна порода.
Слотроп показує свою супер-пупер перепустку ВГСЕС, підписану Айком і ще автентичніше — полковником, який з Парижа командує американською «Особливою місією V-2». Воксвінґова послуга за рахунок закладу. Скидається на те, що друга рота 47-го батальйону піхоти бронетанкових військ 5-ї танкової дивізії тут не тільки охороною завідує. Слотропа пропускають. Тут багато метушні, тягучої вимови та сільських жартів, дехто, здається, длубається в носі. По кількох днях Слотроп виявляє на своїй перепустці суху шмарклю — кришталево-брунатну візу до Нордгаузена.
Минає білошапкові сторожові вежі. Весняний ранок гуде трансформаторами, десь бряжчать ланцюги, відкидається задній борт. Пагорки, хребти багнюки між коліями вже підсихають на сонці, світлішають і тріскаються. Неподалік шаленіє побудливе зітхання паровозного свисту. Минає купу іскристих проти сонця металічних кульок із кумедною табличкою «БУТЬЛАСКА НЕ ТРАСКАЙТЕ (КІСНЕВИЙ АГРЕГАТ)». Допоки, допоки всі ці страждання… А тепер далі, під параболу і в гіперболу, просто в гору, де нема сонця, у холод, у пітьму, в довгі відлуння «Міттельверк».
Нерідкісним є розлад психіки, що називається танґейзеризм. Декому подобається, коли їх заводять у гору, і не завжди заради похітливих очікувань — Венери, фрау Гольди, її сексуальні втіхи, — ні, багато хто приходить заради гномів, усіляких недоростків, заради похоронного плину часу під час прогулянки в каптурі аж сюди, донизу, багатомильними переходами, без страху заблукати… ніхто не дивиться, ніхто не поривається тебе засудити… поза полем зору громадськості… навіть міннезінґеру треба побути наодинці… довгі прогулянки під склепіннями у похмурий день… затишок замкнутого простору, де всі у цілковитій згоді щодо Смерті.
Слотроп знає цей простір. Не так по картах, які йому довелося вивчати в Казино, але, радше, просто знає, що хтось там таки є…
Заводські генератори досі виробляють електроенергію, зрідка гола лампочка висвітлює округлий шмат поверхні. Пітьму можна видобувати і перевозити з місця на місце, як мармур, тож лампочка слугує своєрідним долотом, що позбавляє пітьму інерції і стає однією з найбільших таємних ікон Смирення, однією з багатьох, обійдених увагою Бога й Історії. Коли в’язні «Дори» зірвалися з ланцюга, лампочки ракетного заводу стали їхньою першою здобиччю: ще до їжі, до усіляких радощів із медичних шаф і провізорської у Штольні номер 1, крихкі, без патрона (німецькою «патрон лампочки» означає також і матір, тож без матерів також) образи стали тим, що захотіли мати «визволені»…
Базове планування заводу стало ще одним витвором натхненного Етцеля Ольша, його нацистською ідеєю, як і парабола, але знову ж таки — так само і символом Ракети. Уявіть літери SS, тільки дещо розтягнуті вздовж — саме такими були два головні тунелі, що заходили на добру милю в гори. Або уявіть собі драбину з незначним вигином у формі літери S, що лежить плазом: 44 Штольні — це поперечні тунелі, які наче сходинки поєднують центральні. На максимальній глибині згори тисне кілька сотень футів скелі.
Але контури — просто видовжені SS. Підмайстер Гупла одного дня біжить до архітектора.
— Майстре! — репетує він. — Майстре! — Ольш мешкає в ізольованій від заводу квартирі за кілька штреків од нього, яких нема на жодному плані. До Ольша приходить грандіозна ідея щодо того, яким має бути життя архітектора ось тут, унизу, відтак він наказує всім помічникам величати його «Майстром». І це не єдине його дивацтво. Останні три проєкти, які він запропонував фюреру, візуально були чудовими, прегарна Нова Німеччина, за винятком того, що жодна будівля не стояла прямо. На вигляд цілком нормальні, але були спроєктовані падати, як товстуни в опері, заснувши, падають комусь на коліна, щойно видалиш останню заклепку, знімеш останню опалубку з новенької алегоричної статуї. Ефект Ольшевого «прагнення вмерти», як називають це явище його помічники, сприяє появі багатьох чуток у військовій лавці, за обіднім столом і біля електричних кавоварок на похмурому камені вантажних платформ… Уже давно зайшло сонце, над кожним столом у цій склепінчастій, майже на поверхні, ніші своя лампочка розжарювання. Вночі тут сидять гноми, тому лампочки світять дуже умовно, вкрай ненадійно… будь-якої миті все може поринути в пітьму… Що не гном, то працює за своїм кульманом. Працюють допізна. Мають останній термін — лишень незрозуміло, гарують вони понад норму, аби встигнути вчасно, а чи вже запізнилися, і як покарання тепер змушені тут стовбичити. Етцель Ольш повернувся до себе в кабінет, і тепер чути, як він співає. Дурнуваті, вульгарні пісні пивниць. Ось він запалює сигару. Обоє — він і гном Підмайстер Гупла, який щойно до нього забіг, — знають, що це сигара з вибухівкою, революційним жестом покладена у х’юмідор якимись незнайомцями, але настільки безсилими, що це вже не має значення… — Зачекайте, Майстре, не запалюйте, Майстре, загасіть сигару, це сигара з вибухівкою!
— Розповідай, Гупло, що змусило тебе увірватися до мене настільки безцеремонно.
— Але…
— Гупло… — майстерно видихає хмарку сигарного диму.
— Я-я про форму тутешніх тунелів, пане Майстре.
— Не відхиляйся. Мій проєкт ґрунтується на подвійно зігнутій блискавці, Гупло, — що на емблемі SS.
— Але це також і знак подвійного інтеграла! Ви це знали?
— Ага. Так: Summe, Summe, як, бувало, казав Лейбніц. А хіба не…
БАХ.
Ну, то таке. Однак генію Етцеля Ольша судилося стати фатально сприйнятливим до образів, що асоціюються з Ракетою. Можливо, у статичному просторі архітектора він на початку своєї кар’єри використовував подвійний інтеграл, щоб знайти об’єми під поверхнями, чиї рівняння вже відомі, — маси, моменти сили, центри тяжіння, — але вже багато років не мав справи з настільки базовими поняттями. Більшість його теперішніх розрахунків здійснюються у марках і пфенігах, а не з огляду на функції ідеалістичних r та θ, наївних х та у… У динамічному просторі живої Ракети подвійний інтеграл має інше значення, інтегрувати тут означає оперувати при такій швидкості зміни, коли час відпадає: зміна нерухоміє… «Метри за секунду» інтегруються в «метри». Рухомий літальний апарат завмирає у просторі, стає архітектурою, втратою відчуття часу. Ніколи не запускали. Ніколи не впаде.
