А під час наведення відбувалося таке: магнітне поле втримувало у центрі маленький маятник, під час запуску змінювалися g, маятник переміщувався. До маятника прикріплена котушка. Коли котушка проходила крізь магнітне поле, у ній виникав електричний струм. Оскільки маятник зміщувався вбік від центру через прискорення на старті, струм ставав більшим зі збільшенням прискорення. Таким чином, Ракета спершу сприймала прискорення. Люди, що спостерігали за нею, спочатку сприймали її положення або відстань до неї. Щоб перейти від прискорення до відстані, Ракета мала інтегруватися двічі — потрібна була рухома котушка, трансформатори, електролітична комірка, діодний міст, один тетрод (додаткова сітка, що не допускала ємкісного зв’язку у трубці), продуманий танець продуманих застережних заходів, аби перейти до того, що людське око бачило передусім, — до відстані на траєкторії польоту.

Знову симетрія навиворіт, яку Пойнтсмен проґавив, але не проґавила Катьє. «Власне життя», — казала вона. Слотроп пригадує її неохочу усмішку, середземноморську пообідню пору, закручену стружку стовбура евкаліпта, рожевий колір у потьмянілому світлі, наче офіцерські штани американського зразка, які Слотроп колись носив, а ще різкий, ядучий запах листя… Струм, що протікав у котушці, минав мостик Вітстоуна і заряджав конденсатор. Заряд — це інтеграл за часом струму в котушці та мостику. Уточнені версії цього так званого «IG-наведення[328]» інтегрували двічі, тож заряд на одній пластині конденсатора зростав із відстанню, яку здолала Ракета. Перед запуском другу пластину елемента заряджали до рівня, що відповідав відстані до визначеної точки. Застосований саме тут Бреншлюс привів би Ракету до точки за 1000 ярдів на схід від вокзалу Ватерлоо. Тієї секунди, коли накопичений у польоті заряд (B_iL) дорівнює заданому заряду (А_il) на іншій пластині, конденсатор розряджається, спрацьовує перемикач, припиняється подача пального, припиняється горіння. Ракета летить сама по собі.

Таким є одне зі значень форми тунелів у «Міттельверк». Другим є, мабуть, стародавня руна, що позначала тис, або Смерть. У підсвідомості Етцеля Ольша подвійний інтеграл означав метод віднаходження прихованих центрів, невідомих інерцій, ніби для нього лишили у сутінках моноліти, забуті якимсь спотвореним уявленням про «Цивілізацію», де вилиті з бетону десятиметрові орли стоять у кутах стадіону, збирається народ — спотворене уявлення про «Народ», — де птахи не літають, де уявні центри всередині суцільної фатальності каменю не вважаються «серцем», «сплетінням», «свідомістю» (голос, що це вимовляє, стає дедалі іронічнішим, наближається до плачу — не цілком награного, а перелік триває…), «Святилищем», «мрією про рух», «вмістилищем вічного теперішнього» або «його сірою еміненцією Тяжіння серед соборів живого каменю». Ні, не вважається нічим таким, але є точкою в просторі, точкою, що зависла саме в тому місці, де має припинитися горіння, ніколи не запускали, ніколи не впаде. А якою є конкретна форма, чий центр тяжіння — Точка Бреншлюса? Не кваптеся відповідати нескінченною кількістю варіантів — є лиш одна відповідь. Найімовірніше, це ділянка взаємодії між одним порядком речей та іншим. Точка Бреншлюса наявна у будь-якій пусковій позиції. Всі вони зависли сузір’ям, чекають, що на його честь назвуть 13-й знак Зодіаку… але вони розташувалися надто близько до Землі, і тому мало звідки їх можна побачити, а з різних точок огляду всередині зони, звідки їх видно, вони складаються у цілком різні візерунки…

Подвійний інтеграл — це також обриси поснулих закоханих, саме туди Слотроп і прагне тепер: назад до Катьє, нехай він знову буде розгубленим, навіть ще вразливішим, ніж нині, — навіть (бо щиро за нею сумував) збережений випадковістю, якої він не може не бачити, випадковістю, чию набагато холоднішу власну чесність закоханого може захистити хіба що інший закоханий… Чи зміг би він так жити? І чи Вони колись дозволили б їм так жити? Йому нема що про неї розповісти. Не джентльменський рефлекс спонукав його редагувати, змінювати імена, вставляти вигадки у байки, які він плів Алюрові в конторі АХТУНҐа, а примітивний страх, що душу можна вловити подібністю образу чи іменем… Він хоче захистити її, наскільки змога, від Їхньої ентропії, Їхньої улесливості, Їхніх грошей: мабуть, гадає собі, що як спроможний це зробити для неї, то зробить і для себе… хоча для Слотропа і для Пеніса, який, як Він Думає, таки насправді Його Пеніс, усе це надто вже близько до шляхетності.

У трубах листового металу, що гадюкою вигинаються понад головою, стогне заводська вентиляція, час від часу скидається на голоси. Звідкись здалеку. Не те щоб вони говорили безпосередньо про Слотропа, самі розумієте. Але шкода, що не чути ліпше…

Озера світла, прогони пітьми. Бетонне облицювання тунелю змінилося побілкою поверхонь розломів, на вигляд несправжніх, як у печері парку атракціонів. Входи до поперечних тунелів ковзають поруч, як труби контурної вентиляції, крізь їхні устя плине повітря… колись тут повискували токарні верстати, веселі токарі бризкали мастильно-охолоджувальними рідинами з мідних мазничок… кровоточили кісточки від шліфувальних каменів, тонюсінькі сталеві скалки забивались у пори, в складки, під нігті… мішанина сплавів і скла дзенькала, стискуючись у по-зимовому студеному за відчуттями повітрі, а бурштинове світло фалангами мчало поміж неоновими лампами. Аякже, колись так і було. Важко тут, у глибині «Міттельверк», довго жити в теперішньому. Відчуваєш ностальгію, хай і не свою, але все одно потужну. Всі предмети завмерли, потонули, ослаблені вечором, межовим вечором. Тверді оксидні плівки, деякі завтовшки лише в молекулу, огорнули метал, затуманили людське відображання. Покриті полівініловим спиртом солом’яної барви привідні ремені обвисли і віддають рештки фабричного запаху. Хоча перебуває у дрейфі та й населене привидами і прикметами недавнього людського пробувáння, це все ж таки не легендарне судно «Марія Целеста» — не так ретельно замкнуте, колії під ногою біжать до носа і корми всією нерухомою Європою, а плоть пітніє й вкривається гусячою шкірою не стільки від домашніх таємниць, не від погребного жаху Того, Що Могло Статися, але від знання про те, що найімовірніше таки сталося… просто неба, на самоті, завжди легше впустити до себе Панічний страх глушини, але тут маємо справу із міською хандрою, яка тільки й чекає, коли ти розгубишся або лишишся один на шляху часу, коли нема більше Історії, нема капсули машини часу, щоб знайти дорогу назад, лишень запізнення та відсутність, що заповнюють депо після евакуації столиці, а міські родичі козлоногого бога очікують на тебе край світла, награють мелодії, які завжди грали, але тепер вони чутніші, бо все інше відійшло або затихло… душі ластівок, викроєні з брунатних сутінок, підносяться до білих стель… вони є унікальними для Зони, вони підпорядковуються новій Невідомості. Колись привиди мали подобу мертвих або були видіннями живих, але тут, у Зоні, категорії геть затуманилися. Статус імені, за яким ти сумуєш, яке любиш і шукаєш, тепер став неоднозначним і далеким, але навіть більшим за бюрократію масової відсутності — дехто досі живий, дехто помер, але багато хто, дуже багато хто забув, яким він є… Від їхніх подоб нема користі — тут, унизу, вони лишень обгортки, залишені на світлі, в темряві: зображення Невідомості…

Пост-А-4-те людство ворушиться, гуркоче і кричить серед тунелів. Слотроп помічає цивільних з беджиками і в хакі, у підшоломниках з трафаретними «GE[329]», іноді йому кивають, блискають окулярами під далекою лампочкою, але частіше просто не звертають уваги. Військові бригади ходять туди-сюди, не в ногу, бурчать, совають контейнери. Слотроп зголоднів, Косоокого Джеймса ніде не видно, і тут ніхто не запитає, «як справи», а щоб нагодувати вільного репортера Яна Скаффлінґа — про це і не йдеться. Хоча ні, стривай, ти бач, он делегація дівуль в облиплих рожевих лаборантських халатах, що ледь сягають голих стегон, шпортаються по тунелю на модних золотавих танкетках.